Інтерв’ю Ярослава Матійчика для Діалогів.
Останнім часом в медійному просторі активізувалося обговорення можливості вступу України до митного союзу з Росією. Наскільки реальна така можливість?
Дуже хочеться сказати, що малореальна, однак в умовах того хаосу ціннісних, економічних, культурних та геополітичних устремлінь, що спостерігається у сфері формування зовнішньої політики України, я б не став однозначно щось стверджувати. На таке рішення впливатиме як рівень зацікавленості й потуга засобів впливу на Київ з боку Москви – довжина списку і вага її «аргументів», так і, власне, фінал внутрішньої боротьби в Києві між проросійським і проєвропейським клубами «партії влади».
Варто зазначити, що заклинальне й погрозливе бубніння Москви і нинішній спалах пристрастей і метушні в Києві навколо вступу України до т.зв. Митного союзу пов’язаний з кількома обставинами. Передусім, з одного боку з неоімперськими амбіціями Москви з побудови «русского мира», а з іншого – з радянським ренесансом Києва.
Зіграла свою роль, також, і заплутано суперечлива зовнішня політика та, певною мірою, комізм у поведінці Києва в двосторонніх відносинах; прагнення Києва розіграти власну геополітичну значимість у награній конфліктності між «Заходом» і «Сходом», що стало наслідком архаїчних уявлень про тенденції міжнародного процесу часів т.зв. «Холодної війни». Ставши заручником власноруч створеної і осоружної в очах світу внутрішньополітичної ситуації, Київ, нічого доречнішого не вигадавши, став «лякати» Захід своїм «відходом» до Сходу, а Схід – ятрити перспективами свого «приходу на вигідних умовах», – не помічаючи, що Захід є байдужим до його самовбивчих викрутасів, як і Схід до його «претензій на рівність». З часом, в міжнародному уявленні склався образ України, як «неадекватної держави», такої собі якщо й не божевільної, то вже точно дурнуватої «базарної баби», що грає в «русскую рулетку».
Нинішнє міжнародне становище Києва надзвичайно складне. Залишається сподіватися, що нове керівництво нашого зовнішньополітичного відомства зуміє відійти від згубного провокаційного підходу в зовнішній політиці, утихомирити надмірну амплітуду коливань і вирівняти зовнішньополітичну поведінку, повернутися до стратегії Європейського вибору, що уможливить історичну перспективу, політичний, економічний та соціальний розвиток України.
Що таке сам Митний союз – це економічне, чи політичне утворення? Чому російська сторона так наполегливо пропонує Україні вступ до цієї організації і чого тут більше – політичних чи економічних інтересів? Що може отримати правляча еліта України внаслідок вступу до Митного союзу?
Знаєте, радянський досвід суттєво зіпсував репутацію поняття політекономії, але в даному випадку воно видається найбільш влучним визначенням природи цього утворення. На це питання відповів, власне, сам ініціатор – Кремль, визначивши його як одну з основ Євразійського Союзу, що є геополітичним проектом конфедеративного союзу держав і ціннісним виявом імперативу «русского мира». До всього – треба іще брати до уваги специфіку російського розуміння конфедеративності. …Так що це таке економічне утворення де кожен зможе «пізнати» гіркий досвід того, що таке політичний гнів Кремля.
Що може отримати Україна від вступу до союзу – і яким є баланс “плюсів” та “мінусів”? Як відомо, в Ашхабаді була підписана угода щодо створення інтегрованого валютного ринка між країнами-учасниками Митного союзу. Чи не означає це подальший перехід до валютного союзу?
Питання переваг чи недоліків вступу до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану в Україні суттєво затіняється геополітичним контекстом цього проекту. Сам Митний союз розглядається передусім як альтернатива Європейському Союзу та європейській інтеграції. Підстави для таких побоювань справді існують, адже Брюссель вже неодноразово давав сигнали щодо того, що членство в ЄС та Митному союзі – несумісне і відтак позбутися цього контексту неможливо.
Звісно, у площині теоретизування можна спробувати абстрагуватися від такого геополітичного контексту і суто з точки зору теоретичного інтересу розглянути Митний союз як абстрактне утворення. За аналогією з іншими подібними утвореннями можна припустити, що певні плюси від формування митних союзів існують. Взяти хоча б для прикладу Митний союз Східно-африканської спільноти у складі Кенії, Танзанії та Уганди. Формування митного союзу між цими державами призвело до зростання привабливості східно-африканського ринку для інвесторів, збільшення обсягу крос-кордонних інвестицій, уніфікації стандартів та нормалізації конкурентних відносин між виробниками з регіону. Держави, що увійшли до цього Союзу отримали кращий рівень захисту для своїх економік за рахунок введення Єдиного економічного тарифу.
Проте чи можна очікувати подібних плюсів і для України в разі приєднання до Митного Союзу з Росією, Білоруссю і Казахстаном? І вже перша спроба екстраполяції наражається на перешкоди геополітичного контексту.
По-перше, об’єднання між собою, наприклад, Кенії, Танзанії та Уганди не ставили під сумнів їх європейських перспектив – таких перспектив у африканських країн не було і бути не могло. По-друге, ні Кенія, ні Танзанія, ні Уганда не мають ніяких постімперських амбіцій і не прагнуть геополітично поглинути одне одного – а от щодо випадку з Росією, то з цього приводу виникають серйозні сумніви. Зрештою, Східно-африканська спільнота не прагне становити своїми інтеграційними зусиллями противаги Європейському Союзу – а Росія зі своєю «інтеграційною тріадою»: Митний Союз – Єдиний Економічний простір – Євразійський Союз цілком очевидно переслідує саме таку мету, що й не дивно для великої держави з амбітним лідером.
А що отримали держави, які вже увійшли до Митного союзу?
Щодо цього теж є певні сумніви. Скажімо, при формуванні єдиного зовнішнього тарифу за основу було взято російський, відтак більш ліберальний Казахстан мусив підвищити свій зовнішній тариф мало не вдвічі. До того ж, споживачі з Казахстану тепер змушені купувати дорожчі російські товари ще й нижчої якості, бо ті захищені парасолькою єдиного тарифного бар’єру, ніж як це було раніше, коли Казахстан міг імпортувати товари кращої якості за нижчою ціною з третіх країн, з того ж таки – ринку АТР.
Суттєві проблеми можуть виникнути і в питанні стандартизації. Якщо раніше фірми виробники мали погоджувати якість своїх товарів із національними органами стандартизації, то у випадку долучення України до Митного союзу, будуть отримувати погодження на рівні Митного союзу – і це тоді, коли технічні характеристики стандартів лише в стані розробки. Вочевидь для фірм з держав Митного союзу це суттєва перешкода для діяльності та запровадження інновацій.
У випадку приєднання до Митного союзу аналогічна ситуація очікує й інші держави: скажімо Киргизію, яка вже оголосила про бажання долучитися до цього інтеграційного утворення, окрім зовнішнього економічного тарифу зросте ще й ПДВ.
Звісно, постає питання: якщо все так погано, то чого ж прагнути того членства? Приклад Киргизстану демонструє, що інтеграційні ініціативи виникають під тиском. РФ погрожує вислати киргизьких заробітчан, використовує ціни на газ як важіль тиску, маніпулює статусом військових баз РФ. І от тут вже проявляються певні аналогії з Україною, керівництво якої стикається зараз на російському напрямі із неабиякими викликами.
Що ж до перспективи Валютного союзу, то на мою думку, РФ зацікавлена у збереженні рубля в якості валюти розрахунків в межах своїх інтеграційних проектів, однак не піде на створення справжнього валютного союзу чи перехід на «євразійський рубль», що запроваджувало би спільну фінансову відповідальність і спільний поділ ризиків.
Бесіду вів А.Маклаков