Ярослав Матійчик – інтерв’ю для Dialogues.org.ua
Яким є вплив Інтернету на державну безпеку, політику та економіку. Чи не склалися в цій сфері нові реалії, яких держава й досі не помічає?
В моєму розумінні, – тут я, мабуть, не буду оригінальним, – Інтернет як постав в якості комунікативного засобу, то так ним і залишається досі. Обмін відомостями, новинами, документами, думками, пошук людей, даних, знань і літератури – це передусім сукупні дії окремих суб’єктів, які користуються таким засобом зв’язку як Інтернет. Звісно, що з огляду можливостей і переваг, які властиві цьому виду зв’язку, це – прогресивний крок, як то було свого часу, зокрема, із радіо і телефоном. Якихось підстав вважати сам Інтернет суб’єктом, а тим більше – наділяти його антропоморфними властивостями, я не вбачаю.
Що стосується так званих соціальних мереж, то тут також важливо пам’ятати те, що не Інтернет їх породжує, а вже існуючі формалізовані (і ні) соціальні групи інтересів чи цінностей. І якщо не існує носіїв цих інтересів чи апологетів цих цінностей, то й соціальні мережі не з’являться. От якби у світі не було настільки живого попиту на однодумців й обмін між ними думками, новинами, оцінками та враженнями, то й існуючі нині інтернет-мережі не виникли б або ж дуже швидко «всохли». Люди й раніше писали листи, одне одному, слали посилки і телеграми, телефонували. Тепер міжлюдська комунікація «пересіла із залізного на електронного Пегаса».
Що ж до загроз і ризиків, пов’язаних із Інтернетом, то тут мову варто вести про зміст його використання окремими суб’єктами і групами. У цьому відношенні, ставлення до Інтернету має бути таким же як і до інших масових комунікаційних засобів. І, звісно, тут виникають певні регуляторні, безпекові й ліберальні аспекти. Проте, якщо існує можливість його використання в злочинних цілях, то це іще не означає, що його має бути піддано тотальному контролю з боку держави, в чому є підстави запідозрювати нинішню українську владу. Це так же вірно як і у відношенні до телефонного зв’язку чи листування. Спеціальні служби мають «протидіяти злочинності», а не контролювати засоби зв’язку. Так можна добитися лише одного – розгулу владного свавілля, ураження невід’ємних прав громадянина на приватність і свободу життя і діяльності. Загрози створюють не засоби зв’язку, а ті хто ними користується. Якщо мислити інакше, то тоді й приватні радіостанції і мобільні телефони стають «масовим знаряддям злочинності», як колись ото книги й, особливо, газети, котрі «заборонялися до друку й розповсюдження».
Існує думка, що в цій сфері вже склалася своя еліта – так звана нетократія. Чи існують у нас свої «нетократи»?
Як на мене, то виникнення «нетократії» – це данина модній теорії «змови» і конспірології. Основа нетократії – володіння «справжніми, повними й ексклюзивними» знаннями. Грубо кажучи, так звані нетократи прагнуть зв’язати у єдине систематизоване ціле політичну, економічну, наукову і соціальну інформацію з тим, аби отримати можливість таємно (незбагненно для публіки) керувати процесами розвитку, передусім – міжнародного процесу. Проте, я в цьому прагненні нічого нового не вбачаю: цього прагнули, прагнуть і надалі прагнутимуть, і так же само не досягатимуть ні тотальності, ні абсолютності знань, – не кажучи вже про те, наскільки ефективно тими знаннями могли б розпорядитися. Адже самі по собі знання знаннями не розпоряджатимуться – їх має застосувати суб’єкт заради досягнення певної ідеї/цілі, за відповідними стратегією і програмою.
Ймовірно, що в «гарячих головах» такими ідеями ставатимуть різнорідні плани «панування», у тому числі – всесвітнього. Я можу, навіть, припустити, що буде кілька спроб щодо цього, але із кожним їх невідворотним викриттям «ентузіазм нетократів» спадатиме.
Чомусь мені видається, що більшість користувачів Інтернету аж ніяк не прагнуть керувати. Усе їхнє прагнення – прагнення комфорту і зручності. Це як у класичній піраміді Маслоу – вже зараз скандинавам чи південним корейцям не доводиться задумуватися про хліб насущний. Тож і постає питання комфортності споживання цього хлібу – можливості замовити його через Інтернет, можливості заплатити за парковку, сплатити рахунки, зрештою проголосувати тощо, не виходячи з дому.
Як відомо, «арабська весна» починалася в соціальних мережах. Чи дійсно можна «розхитати» країну, діючи лише через Інтернет?
Ну, це вже схоже на якусь дурницю. Мережі самі по собі нічого не породжують. Тут ми знову бачимо спробу наділити Мережу антропоморфними якостями. Але слід пам’ятати, що й сам Інтернет і мережі це лише засіб. Звісно, якби ми послуговувалися конспірологією та були прихильниками кібер-панку, то можна було б припустити, що й сама по собі мережа має свідомість і злі умисли.
Проте, якщо це колись і станеться, то не за нашого життя. Наразі ж мають місце спроби окремих політиків спихнути провину за власну інституційну неспроможність на мережі. Якщо посилатися на класику, то революційна ситуація виникає незалежно від якихось там мереж. Понад те, в нинішніх умовах мережі можуть або ж використовуватися як інструмент зв’язку між «революціонерами», а в умовах, коли лідери автократій розуміють цю інструментальність – можуть і банально використовуватися в якості свистка, куди революціонери спускають пару. І в такій ситуації мережі радше навпаки гальмуватимуть революційні пориви…
Загальний висновок один – суть не в тому, як Мережа маніпулює свідомістю, а в тому, як нею можуть маніпулювати учасники мережі. Безвідносно – «сидять» вони в Інтернеті, в телевізорі, чи ж розкидають з літаків «пропагандистські матеріали».
Ми бачимо, що такі великі країни як Китай чи Росія послідовно намагаються обмежити свободу думки в Інтернеті. Чи дійсно він представляє певну загрозу для держави?
Щодо загроз для традиційної держави, то, як на мене, це відверта страшилка для тих, хто інтернетом не користується. Ну про які такі загрози може йтися? Чи становить загрозу традиційній державі троллінг? Чи становлять таку загрозу боти-коментатори? Звісно, що ні. Той, хто «живе» в Інтернеті вже давним-давно не звертає уваги на такі феномени мережі. Для тих же, для кого Інтернет – «терра інкогніта» звісно можна показати яскраві бої «ботів» і троллінг-атаки. Однак людина досвідчена розуміє, що це все лишень банальна показуха, «розвод для лохів», який ні на що не впливає. І якщо вже це і є загрозою, то не для традиційної держави, а радше для гаманця таких «лохів-традиціоналістів».
Навіть більш різкі втручання в інформаційну сферу – так званий «hostile takeover» комп’ютерних баз даних, що справді може становити загрозу – загрозу витоку приватної інформації, загрозу «ламання» банківських рахунків, – це, значною мірою, загроза не для традиційних національних держав. Це як у тому бородатому анекдоті про те, що СНІД не загрожує Японії та СРСР, адже це чума 20 ст., тоді як Японія вже давно у 21 ст., а «традиційний» СРСР досі у 19-му…
А як щодо хакерських атак на сайти державних організацій та викрадення інформації? Адже існує «Анонімус» та «Вікілікс».
Розумієте, електронна інформація має таку ж саму неприємну властивість пропадати, як і сторінки із бухгалтерських книг, як таємниці із підслуханих телефонних бесід і переговорів, і, навіть, банкноти із банківських сховищ… Як повчально говорив Юліус Фучик: «Люди, я любив вас. Будьте пильними».
Я би звернувся до давньої латинської формули «qui prodest?». Створення неприємностей на офіційних веб-ресурсах не становить реальної чи скільки небудь серйозної загрози системі державного управління в цілому. Ці неприємності вражають лише рольові амбіції «крутого керівництва», що веде до неадекватної реакції. От якби, принаймні, йшлося про систему електронного урядування, то тоді виникала хоча б гіпотетична загроза ураження систем забезпечення і управління. А так, ми були свідками доволі видовищних вистав, жертвами яких стали …електронні копії нормативно-правових актів і відомчі хвальковиті новини і фоти про успіхи у політиці реформ.
Виходячи з таких міркувань і згаданої формули, можна припустити крамольне: а чи не самі відомчі умільці не утнули усі ті фокуси, чи це не такий собі віртуальний «підпал рейхстагу»?, – з тим, аби створити підстави для організації «удару у відповідь» – запровадження, передусім, правового і технологічного (і аж ніяк – не інформаційного) механізму контролю в межах українського домену.
Як на мене, то для України це питання віддаленої перспективи. Для цього Україні, принаймні, необхідно дорости до статусу інформаційного суспільства.
Бесіду вів А.Маклаков