10 вересня 2013 р. в Черкасах відбувся Міжнародний семінар «Безпека України як частина глобальної безпеки». Захід був організований Громадською лігою «Україна-НАТО» за підтримки Посольства Республіки Польща в Україні та Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Цільовою аудиторією Семінару була студентська молодь, представники дослідницьких та журналістських кіл Черкащини. В роботі згаданого Семінару взяв участь Виконавчий директор ГНДО «Група стратегічних та безпекових студій» Ярослав Матійчик. Нижче наводяться тези з його виступу.
10 вересня 2013 р., Черкаси, Україна. Міжнародний семінар «Безпека України як частина глобальної безпеки» (Громадська ліга «Україна-НАТО», Посольство Республіки Польща в Україні, Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького).
Щодо проблемних питань європейської безпеки
Стрімкі зміни у співвідношенні сил у світі на початку XXI ст. обумовили широкий інтерес до проблем національної та міжнародної безпеки. Економічна криза довела нездатність багатьох міжнародних структур регулювати світову фінансову систему, а поглиблення рецесії, яка визначатиме як політичне життя всередині держав, так і міжнародні відносини, ставить питання досягнення безпеки чи не найважливішим за останні десятиліття. Зростає розуміння того, що безпека є системним феноменом, її предметом виступають не лише військово-політичні аспекти, але й клімат, екологія, доступ до ресурсів, наслідки фінансової та економічної кризи, невід’ємним елементом даної системи є гарантії внутрішньої безпеки, включаючи протидію незаконній міграції тощо.
Сучасна безпекова ситуація на європейському континенті в цілому визначається в першу чергу геостратегічним партнерством Євросоюзу та США, а також дедалі зростаючими прагненнями Росії впливати на європейський розклад сил. Проте відсутність єдиної принципової позиції європейської та євроатлантичної спільноти в цілому та відсутність ефективних відповідей на нові та трансформовані старі загрози безпеці посилили загальне відчуття незахищеності. Зневажливе ставлення провідних світових гравців до документів, що нині регламентують безпекові питання, зокрема, до Хельсинського акту, практика ігнорування їхніх основних положень переконливо продемонстрували, що політичні зобов’язання не дають достатніх гарантій їх дотримання. Сила продовжує застосовуватися, право на самовизначення народів трактується довільно. На жаль, нинішня система європейської безпеки не гарантує від застосування сили, навіть в умовах міжнародної присутності, наявності міжнародних мандатів на операції та місії зі спостереження та врегулювання.
Зокрема, війна на Кавказі 2008 р. та перманентні торгові, енергетичні, дипломатичні й інформаційні «війни», які Москва веде в регіоні Східної Європи з усією очевидністю продемонстрували, наскільки крихкою залишається національна безпека держави, що «має щастя бути» включеною у геополітичну інтригу Москви, а міжнародні гарантії безпеки якої підкріплені лише нормами міжнародного права. Київ має бути свідомий того, що система загальноєвропейської безпеки є незбалансованою, і лише Північноатлантичний альянс здатен спинити поширення російського імперського реваншизму, мінімізувати загрози розповсюдження російської практики «керованих конфліктів» та забезпечити політичне врегулювання існуючих «заморожених конфліктів».
Істотне послаблення глобальних та регіональних режимів контролю за озброєннями, зокрема, фактичною руйнацією з боку Москви Договору про звичайні збройні сили в Європі, піднесла на новий рівень питання надання гарантій безпеки, в першу чергу країнам, які не є членами НАТО та ЄС. Кризова ж соціально-економічна ситуація в низці держав Євросоюзу значно загострила ці проблеми, вимагаючи, з одного боку, пошуку нестандартних рішень, а з іншого – обмежуючи ресурси.
Очевидно, що геополітична вага Євросоюзу не відповідає його економічному впливу. Із розвитком світової кризи дедалі очевиднішою стає слабкість ЄС у сфері безпеки. Це стосується питань як воєнної, так і невоєнної безпеки: невизначеність у зв’язку з припиненням дії Договорі про звичайні збройні сили в Європі; суперечки навколо питань ПРО; нездатність ефективно забезпечити спільну енергетичну безпеку тощо. З часу заснування у 1992 р. інституту Спільної зовнішньої політики та політики безпеки Євросоюз так і не виробив загальну геостратегічну концепцію та не створив необхідний військовий потенціал. Поки що усі спроби створення об’єднаної військової складової ЄС не виходять за межі декларацій та «експерименту», а отже на даний момент ЄС не може брати на себе відповідальність за безпеку своїх членів.
З набуттям чинності Лісабонським договором, та, як наслідок, створення Ради ЄС з питань оборони як вищого органу прийняття рішень у сфері Спільної політики безпеки та оборони переводить проблеми забезпечення безпеки Євросоюзу у практичну площину. Проте недостатній оборонний потенціал ЄС та продовження практики дублювання взаємних зусиль ЄС і НАТО ставить під питання створення європейських збройних сил – не для представницьких цілей, а як серйозну оперативну і стратегічну силу, яка б мала вагу не лише в регіональному, а й у світовому балансі.
Даною ситуацію досить вчасно скористалася Російська Федерація, запропонувавши своє бачення т.зв. Договору про європейську безпеку, фактично задекларувавши даною ініціативою своє прагнення знайти «зручне» місце у новій структурі безпеки континенту. Серед європейців існує розуміння того, що в силу багатьох причин – і економічних, і політичних – без участі Росії європейська система колективної безпеки не буде дієздатною. І хоча на даний момент серед членів європейської спільноти незмінною лишається позиція про те, що основою європейської та міжнародної безпеки повинні залишатися ОБСЄ і НАТО, російську ініціативу варто розглядати як початок нової дискусії про реформування системи європейської безпеки із наполегливим врахуванням інтересів РФ, яка намагається не лише посилити свій вплив у сфері європейської, а в перспективі і глобальної безпеки, а, за сприятливих обставин, очолити і контролювати процес перетворень, ставши його ініціатором. Так, запропонована російською стороною ідея надання гарантій забезпечення т.зв. рівної безпеки, при всій своїй неоднозначності, в силу різних причин є доволі привабливою для цілої низки країн євроатлантичного простору.
Наразі очевидним є той факт, що європейському простору необхідний ефективний міжнародний контроль за виконанням вже досягнутих угод у сфері безпеки, чіткі домовленості щодо заходів забезпечення та, в першу чергу, щодо заходів довіри між усіма країнами Європи, незалежно від їх входження у певні оборонні об’єднання. Виходячи з нинішньої позиції більшості європейських країн про незмінність основних принципів і механізмів забезпечення європейської безпеки, єдиним реальним варіантом має стати реформування та вдосконалення існуючих інститутів, з одночасним вирішенням завдання про надання гарантій безпеки країнам, що не є їхніми членами.
В даному контексті доцільним виглядає аналіз ситуації довкола діяльності ОБСЄ та її перспектив як універсального форуму у сфері безпеки. На жаль, нині рішення ОБСЄ щодо забезпечення безпеки у євроатлантичному просторі на основі співробітництва та координації діяльності існуючих організацій залишаються незатребуваними. Повернення ОБСЄ реальної ваги у справі міждержавної безпеки, зокрема як центру узгодження інтересів, допомогло б і у «розмороженні» таких нагальних питань, закладених у програму діяльності даної організації як контроль над озброєннями, управління конфліктами, постконфліктна реабілітація, превентивна дипломатія тощо.
Ведення переговорів в рамках ОБСЄ дозволить надати їм комплексного пакетного характеру, представивши можливість побачити проблематику безпеки у всій її сукупності – із врахуванням таких невід’ємних складових як тематика нерозповсюдження та роззброєння, відновлення заходів довіри та транспарентності (можливе повернення до Договору про звичайні збройні сили в Європі), енергетична безпека, права людини тощо.
В даному контексті, пошук найбільш адекватної безпекової моделі для України – як на міжнародному, так і на національному рівнях виступає першочерговим завданням. Незважаючи на проголошену не участь України у військово-політичних союзах інших держав, її геостратегічне розташування перетворює її на інтегральну складову майбутньої системи колективної безпеки в Європі. В сучасних умовах активізації глобалізаційних процесів надзвичайно важко, якщо взагалі можливо, забезпечити нейтральну позицію силами самої держави, а отже Україні необхідно і надалі розвивати активну співпрацю з міжнародними оборонними структурами, передусім із НАТО, що несе із собою забезпечення історичної перспективи України, прогрес для її внутрішнього – правового, соціального й економічного розвитку, зміцнення політичного та оборонного потенціалу.
Україні необхідно бути інтегрованою у процес розробки і формування оновленої системи євроатлантичної безпеки. Зважаючи на те, що в середньостроковій перспективі саме НАТО, ЄС та ОБСЄ залишатимуться базовими елементами архітектури безпеки в Європі, можна стверджувати, що повноправна участь в системі європейської безпеки з отриманням належних гарантій національної безпеки можлива для України за умови відстоювання власних інтересів та активної позиції у процесах оновлення та реформування інститутів глобальної та регіональної безпеки.
Щодо ролі США у світовій політиці
Загальний внутрішній – економічний, соціальний та мілітарний потенціал, а також міжнародний досвід й авторитет США дозволяє стверджувати, що США залишаються бути відносним глобальним лідером і прем’єр-провайдером світової політики. Зовнішня політика США втрачає ознаки орієнтації на традиційних союзників чи партнерів, і стає відверто прагматичною, тобто такою, що зорієнтована на співпрацю зі сторонами, що володіють відповідним потенціалом взаємодії, необхідної для ефективного втілення спільних інтересів/цілей.
Політика США у регіоні Східної Європи та Чорномор’я і надалі спрямовуватиметься на посилення власного впливу/присутності, що досягатиметься шляхом поглиблення процесів демократизації суспільних відносин у державах означених регіонів, протидії геополітичному волюнтаризму, забезпечення політичної стабільності та розвитку, зміцнення двосторонніх економічних зв’язків та економічного партнерства на багатосторонній основі, власного убезпечення (та убезпечення союзників і партнерів) від джерел походження асиметричних (передусім – терористичних) загроз.
У зв’язку з означеним, для США важливими питаннями залишатиметься внутрішня консолідація ЄС та зміцнення трансатлантичного діалогу, поглиблення двосторонніх відносин з європейськими державами (у тому числі – з державами Східної Європи), перспектива розгортання елементів національної системи ПРО у Європі (Польща, Чехія, Румунія, Болгарія), умиротворення політики імперських амбіцій РФ та заходи зі зміцнення двосторонньої довіри. Питання розширення ЄС та НАТО відійдуть на «другий на план». Також варто зазначити, що вже зараз є очевидним те, що зовнішня політика США зосереджена не на використанні інструментів міжнародних організацій (багатосторонній основі), а на двосторонніх відносинах і майстерності дипломатичної гри.
Усе наведене створює для т.зв. «позаблокової» України неабиякі зовнішньополітичні ризики потрапляння у вир дипломатичних, економічних та військових суперечностей між США, ЄС та РФ. Ці ризики ставатимуть загрозами політиці національної безпеки по мірі втягування мезо-нейтральної України у це сум’яття дій і відносин з рисами суперництва, а також у випадку обрання непосильних ролей на міжнародній арені.
Задля забезпечення власної історичної перспективи і з огляду на слабкість власного потенціалу, Україна має дистанціюватися від гри у «велику політику» і зосередитися на досягненні внутрішньої політичної стабілізації, управлінському впорядкуванні, гуманізації слідчої і судової практик, забезпеченні соціальної справедливості економічної політики, усілякому зміцненні, – передусім, – політичної, воєнної та інформаційної сфер національної безпеки. Власне, це і є творенням «Європи» в Україні, це і є виконанням «домашнього завдання» з європейської інтеграції України.
Загалом, виходячи з того, що Україна наразі не є членом ні ЄС, ні НАТО та перебуваючи в епіцентрі російської геополітичної претензії у Східній Європі, українська дипломатія стосовно розвитку російського, євроюзного, як, власне, й американського напрямів, має керуватися міркуваннями та/чи обставинами становища у світовій політиці з тяжінням до консолідованої позиції Євросоюзу, бути гнучкою та варіативною, орієнтованою на розвиток економічних та гуманітарних відносин із державами-сусідами по західному та південному кордону.
Щодо пріоритетів у сфері політики національної безпеки
Як показують підсумки досліджень переважної частини українських проєвропейських аналітичних центрів, серед яких, зокрема, Центр Разумкова, Група стратегічних та безпекових студій, Інститут зовнішньої політики, Інститут євроатлантичного партнерства, Центр «Номос», Поліський фонд міжнародних та регіональних досліджень, пріоритетними напрямами діяльності у сфері політики національної безпеки є наступні:
1. Зміцнення демократичних інститутів. Необхідні термінові заходи з відновлення незалежної системи судочинства як незалежного арбітра враженої кризою політичної системи та зміцнення виборчої системи для забезпечення підзвітності політичних лідерів і партій перед виборцями. Підготовлені пропозиції стосовно проведення відповідних реформ блокуються або гальмується через політичні інтереси. Просуванню цих реформ у напрямі досягнення європейських стандартів сприятиме зростання громадської активності та міжнародної допомоги.
2. Боротьба з корупцією. Високий рівень корупції підриває довіру громадян до держави, її легітимність, зумовлює розбіжність політичних рішень з національними інтересами. За відсутності ефективної системи судочинства, слід запровадити системні зміни, спрямовані на усунення передумов корупційних діянь, підвищення прозорості прийняття рішень і створення альтернативних легальних засобів впливу громадян і бізнесу на процес прийняття владних рішень.
3. Розвиток оборонних можливостей. Оборонна політика й надалі має орієнтуватися на інтеграцію до системи колективної безпеки (євроатлантичну інтеграцію) з урахуванням потреби створення власних можливостей з першочергового реагування на кризи до моменту мобілізації міжнародної підтримки. Наявність таких можливостей є особливо важливою і критичною на етапі підготовки до вступу до НАТО. Головну увагу слід надати: системності та темпам оборонної реформи, забезпеченню надійного захисту повітряного простору, удосконаленню органів управління, боєготовності ОСШР), перегляду пріоритетів реформування з урахуванням потреб у кадровому забезпеченні (збереження змішаної системи комплектування до 2015р.) та технічній модернізації з урахуванням реальних ресурсних обмежень.
4. Система стратегічного менеджменту. Зміцнення механізмів управління на найвищому рівні є життєво важливим з точки зору ефективної координації зусиль держави, спрямованих на відповідь сучасним викликам, а також є запорукою ефективної координації реформ у секторі безпеки. Удосконалення управління сектором безпеки вимагає покращення міжвідомчої координації та міжпартійної консолідації. Сектор національної безпеки має залишатися поза міжпартійними суперечками (та проявами корупції, пов’язаної з боротьбою за ресурси) під цивільним управлінням і контролем.
5. Діалог з питань безпеки. Сучасний стан дискусій є політизованим, емоційним і недостатньо інформованим. Представники сектору безпеки повинні розпочати діалог із суспільством на рівні широкої публіки, експертів, політиків – з метою створення атмосфери розуміння проблем безпеки у суспільстві та інформованого, конструктивного підходу з боку існуючих і майбутніх політичних сил. Наразі, ми залишаємося бути свідками політичних шоу і заручниками колишньої радянської, а тепер російської пропаганди.
6. Інформаційний простір. Збереження цілісності інформаційного простору, а отже, забезпечення широкого доступу громадськості до інформації з різних джерел є критично важливим для свідомого вибору громадян. Україна змушена робити це в умовах внутрішньої нестабільності та негативного зовнішнього впливу. Необхідні зусилля, спрямовані на створення рівних умов через зміцнення незалежних ЗМІ, створення громадського телерадіомовлення, заохочення професіоналізму представників ЗМІ. Уникаючи адміністративного втручання, важливо, щоб держава не просто інформувала громадян з питань державної політики, а здійснювала регулярний, конструктивний, не політизований діалог із суспільством.
7. Консолідація суспільства. Україні потрібна політика національного об’єднання з метою протидії внутрішнім та зовнішнім впливам, що створюють штучні розбіжності між позиціями різних соціальних груп, формують відцентрові сили в регіонах України. Пріоритетами державної політики мають бути збалансований розвиток регіонів, розвиток національної ідентичності/цінностей, зміцнення та підвищення результативності регіонального партнерства із сусідніми країнами.
8. Політика стосовно Росії. Україні слід діяти виважено але активно з метою врегулювання можливої конфронтації (провокацій) з Росією, продовжуючи співробітництво у сферах спільних інтересів. Необхідно максимально задіяти переваги культурних зв’язків через довгострокові програми культурного, освітнього співробітництво та персональних контактів громадян.
9. Енергетична безпека. Заходи з диверсифікації, видобутку, енергозбереження повинні бути доповнені зусиллями з розбудови колективної системи енергетичної безпеки з метою розподілу ризиків і впровадження спільних заходів з партнерами ЄС (наприклад, використання підземних газосховищ в Україні для зберігання спільних стратегічних резервів). Україні необхідно надавати більше уваги забезпеченню доступу до стратегічних об’єктів енергетичної інфраструктури, розвивати власний видобуток нафти та сланцевого газу.
На завершення варто зазначити наступне: Декларація Бухарестського саміту про перспективи України з набуття членства в НАТО та незмінність стратегічного зовнішньополітичного курсу держави на європейську інтеграцію забезпечують перспективи стратегічної стабільності для України. Водночас, виникають ризики стратегічної вразливості. З метою мінімізації тривалості та рівня цих ризиків постає необхідністю перегляд питання про т.зв. «позаблоковий статус» і відновлення курсу на євроатлантичну інтеграцію України, активне та більш конструктивне співробітництво з країнами НАТО, що сприятиме здатності України протидіяти викликам та здійснювати успішну роботу за пріоритетними напрями, зазначеними вище.