Ярослав Матійчик – інтерв’ю для “Dialogs.org.ua”
Києву прагнуть закрити рота, зв’язати руки, деморалізувати й умовити не опиратися Москві. Навіть підтримка найбільш прихильного до Києва партнера – Вашингтона, зводиться до лунких оплесків, що нагадують ляпаси. Нас примушують до миру, бо не готові вступити на нашому боці у бійку з Москвою, і тому нашіптують нам приреченість на поразку у війні сам на сам… Ось така проглядається лукава політика західних партнерів. Політика ж Москви відверто нахабна, агресивна, цинічна.
На вашу думку, які проблеми у сфері міжнародної безпеки висвітили останні події в Україні, особливо на її сході?
Останні події в Україні показали неготовність, нерішучість, нездатність існуючих регіональних та більших міжнародних інститутів забезпечити дотримання міжнародного права. Також помітно, що не існує бажання і волі змагатися за збереження існуючого стану міжнародного права, вступати у серйозні сутички в рамках існуючого права, жертвувати чимось заради його збереження. Байдужість, відчуження і зрада з одного боку, і волюнтаризм з іншого беруть гору над старим укладом. Право стає нікчемним; світ ризикує зануритися у пітьму епохи «права сили»…
У зв’язку з наведеним, стан міжнародної безпеки оголився – значення набула лише власна міць, а не колективна оборона й альянси, двосторонні договори чи тим більше якійсь меморандуми. Усі захоплено грають у «поміч Україні» і оглядаються на російського Святого Вітта, чи не йде він часом у гості до них «потанцювати». Москва збурила увесь світ і тому має підстави вважати себе «світовою державою». Ну хіба не довела Москва політичну наївність і слабкість багатьох із Західного світу?
Сфера міжнародної безпеки після розв’язання Москвою війни проти Києва сповнена недовіри і підозр. Про парадигму демілітаризації міжнародних відносин можна забути щонайменше на покоління.
Зараз боляче Україні. Росія прагне розірвати її на шматки і знищити як державу. Перед цим було боляче Азербайджану, Молдові, Грузії… Європейські партнери висловлювали «співчуття і глибоку стурбованість». Був також Мюнхен-2007, підрив Договору про звичайні озброєння у Європі, «Іскандери» в Калінінграді, польський Смоленськ, Бухарест-2008, «газові» сварки… На всі ці речі Захід за великим рахунком закривав очі, буде так і тепер у випадку з Україною. Києву прагнуть закрити рота, зв’язати руки, деморалізувати й умовити не опиратися Москві. Навіть підтримка найбільш прихильного до Києва партнера – Вашингтона, зводиться до лунких оплесків, що нагадують ляпаси. Нас примушують до миру, бо не готові вступити на нашому боці у бійку з Москвою, і тому нашіптують нам приреченість на поразку у війні сам на сам… Ось така проглядається лукава політика західних партнерів. Політика ж Москви відверто нахабна, агресивна, цинічна.
Як на мене, то Москва має у рукаві несподіваний козир – підступне зрадництво не тільки існуючого міжнародного права і систему міжнародної безпеки, що склалася внаслідок Холодної війни, вона виношує задум зради європейської культури і цивілізації, та її виразника Євросоюзу на користь Китаю, з яким вона могла б утворити новітній політичний, а згодом і цивілізаційний симбіоз – нову Золоту Орду. Тут я хочу звернути увагу на те, що в Москви існує цивілізаційна альтернатива: як не європейськість, як не «рускій мір», то золотоординність… Звісно, що з точки зору Москви, було б цікавим зіштовхнутися за підтримки Пекіна та інших «співчуваючих» із нинішнім кволим Заходом. Будемо сподіватися, що Пекін свідомий наслідків такого зіткнення і не спокушатиметься.
Наскільки реальні для України перспективи зближення з НАТО?
Перспективи зближення з НАТО як і всі інші наші прозахідні інтеграційні плани тісно пов’язані зі ставленням тих же західних партнерів до політики, інтересів і чутливості до тиску з боку Росії. Політика зближення, партнерства, сусідства і «відкритих дверей» – це зовнішньополітичне коло по якому ходить Україна, як віслюк за морквою, рух якого йде на користь інтересів бозна кого, крім нього самого. До тепер це була імітація інтеграції, а не справжній інтеграційний процес. Винним тут є передусім сам Київ, бо не зміг поставити себе серйозно. Проте і західні партнери часто проявляють себе як коробки з подвійним дном, що як раз і є наслідком вищеозначеної причини: світ дивиться на Київ очима Москви. Шкода, однак ми не змогли у міжнародному сприйнятті вирватися з неформального культурного російського простору, – з «русского мира», куди зараз нас хоче формально повернути Кремль. По цій причині наскільки б ми не відповідали технічним параметрам держави-члени НАТО, проти нашого вступу до альянсу досить значні політичні сили. Подолати таке сприйняття – є для нас завданням на перспективу.
Відтак пріоритетом для нас має бути зміцнення власного мілітарного й оборонного потенціалу, а потім вже розвиток партнерства з НАТО, – хоч і «нудної і кволої», проте поки що цілком притомної системи колективної безпеки на Європейському континенті і в Євроатлантичному просторі, – Москва відважується її підважувати, проте поки що не відважується перевіряти.
Позаблоковий статус – чи варто його зберігати, і чи можливо його зберегти?
Я вважав і вважаю зараз, що т.зв. «позаблоковий статус» є небезпечним для України, а його запровадження мало б бути віднесене не до «політичної відповідальності», а мало б набути слідчої і судової перспективи, як акту державної зради з метою завдання збитків національній безпеці України.
Т.зв. «позаблоковий статус», як політико-правову нісенітницю, необхідно скасовувати і розвивати співпрацю з НАТО, іншими дружніми організаціями – якими б вони за ефективністю не були, а також інші напрями ВТС, у тому числі двосторонні, як ті, що вже намітилися, так і нові. Може скластися таке становище, за якого Україна буде вимушена ініціювати формування міжнародної антипутінської коаліції держав і народів.
Верховна Рада нещодавно прийняла закон про люстрацію. Що він може дати країні, чи може він покращити ситуацію в плані безпеки?
Так, може. Проведення люстраційних заходів – це політичне і кадрове очищення від підозрюваних у шпіонажі, корупції, нелояльності до української держави і нації, посадовій некомпетентності тощо. Тут важливо не лякатися звинувачень у «полюванні на відьом», – щоб не постраждали невинні, треба здійснювати акції якщо й не публічно, то відкрито: люстрацію треба проводити транспарентно.
Також є ризик погрузнути у судовому «болоті», – як тільки робота зведеться до «суддівського рішення» – все, вважайте вся люстрація накриється «мідним тазом», адже самі суди потребують очищення… Спостереження вказують, що масштаби цієї роботи вражатимуть, – до цього треба готуватися і прийняти за необхідне і невідворотне.
Питання по парамілітарних структурах – чи потрібно врегулювати їх статус в країні, якою ви бачите їх роль у майбутньому?
Я так розумію, що мова йде про іменовані «батальйони», про «Правий сектор» і т.п. утворення. На мою думку, право на своє існування вони завоювали і не потребують громадського визнання. Їх тільки треба структурно організувати у систему з відповідними завданнями, засобами, службовим і соціальним забезпеченням.
Вони є найбільш соціально лабільними – чутливими і гнучкими структурами, що стоятимуть на сторожі конституційного ладу і пов’язаних з ним політичних чеснот, європейського ліберал-демократичного цивілізаційного вибору, подекуди економічної справедливості, а також національної і громадянської гідності, захисту громадського порядку і т.п. То чому б їх не використати у процесі проведення політики реформ, у заходах із втілення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, у заходах зі зміцнення оборони і безпеки України? Ясно, що ці утворення не можуть діяти на власний розсуд, – як не як вони є не просто громадськими організаціями, а є воєнізованими організаціями. Їх статус треба врегулювати: хтось відійде у сферу діяльності тієї ж Національної гвардії, що більше виконуватиме поліційні чи як там охоронні функції, а хтось до військових гвардійців, які виконуватимуть притаманні військовим оборонні функції. Це власне вже відбувається, – можливо виникнуть іще якійсь ніші для їх застосування. В Україні відчутний дефіцит «організованих патріотів» і тому люди, що вже себе проявили такими не можуть залишитись обабіч політичного процесу.
В Росії із певною сенсаційністю обговорюють перспективи можливого здобуття Україною ядерної зброї. До чого ведуть ці розмови, і чому їх ведуть?
Такі розмови ведуться, оскільки самі ж росіяни розуміють, що накоїв Кремль, – у світі довіри явно поменшало і на тлі підступної зради Москвою Будапештському меморандуму роблять цілком логічні висновки.
Також такі розмови служать для залякування тієї ж Європи українською ядерною перспективою, що мала б на їх думку на меті воєнну помсту Москві… Гарячі голови в Києві цю тематику підтримують, бо їм здається, що це надасть більшої міжнародної значимості Києву. Зрозуміло, що це не так, – ніякої значимості не додасться, а от всяких інсинуацій з приводу – так. Гадаю, що Москва буде робити спроби нав’язати світові думку чи враження, що Київ «готує-володіє-застосовує» (чи погрожує цим усім).
Ось днями наше оборонне відомство повідомило про підозри у застосуванні сепаратистами чи російськими окупантами тактичної ядерної зброї. Якраз Москва після розмов про відновлення ядерного статусу Києвом матиме «підстави» верзти нісенітниці про українську ядерну загрозу, політичну некерованість і гуманітарну катастрофу, і про необхідність під егідою ООН міжнародного втручання у виконанні Москви…
Насправді, реальної перспективи у Києва відновити свій ядерний статус поки що не проглядається. І, зрештою, нам треба орієнтуватися на дещо інші види озброєнь, які не менш ефективні і не менш вражаючі за своїм ефектом ураження.
Бесіду вів А.Маклаков