Ярослав Матійчик – Інтерв’ю для “dialogs.org.ua”
В Україні відносно мало інформації про те, що відбувається в Європейському Союзі, особливо в стратегічних та геополітичних питаннях. Отже, чим живе ЄС, які головні проблеми зараз вирішує його керівництво?
Ще від моменту створення Європейського Союзу його засновники прагнули не лише перетворити цей конгломерат держав у зону стабільності та процвітання, але й домогтися статусу одного з центрів ухвалення рішень у міжнародній системі. До певної міри цього вже вдалось досягти за рахунок чималого економічного потенціалу ЄС та завдяки застосуванню так званої концепції м’якої сили.
Разом з тим, новий статус тягне за собою і нові виклики, відповісти на які зараз намагається Брюссель. Передусім, Європі слід визначитися у своїх відносинах зі Сполученими Штатами. Якщо за часів Холодної війни США надавали європейцям безпекову парасольку, а європейці натомість виступали беззастережними союзниками Вашингтону у його зовнішньополітичних ініціативах, то нині трансатлантичні відносини не є аж такими безхмарними.
З одного боку, Європа дедалі більше прагне самостійності на міжнародно-політичній арені, лідери держав ЄС не у всьому погоджуються з Вашингтоном. Час від часу у відносинах ЄС-США виникають напружені моменти, а подекуди й відверто скандальні ситуації, як ото з прослуховуванням канцлера Німеччини Ангели Меркель американськими спецслужбами.
З іншого боку, й у Вашингтоні існує певна втома від амбітних європейців. Відповіддю Сполучених Штатів на європейські закиди до певної міри була і, хоча й невдала, політика «перезавантаження» у відносинах з Російською Федерацією, і спроби замінити трансатлантичний вимір союзництва на транстихоокеанський, коли держави Азії становили б для США пріоритет.
Разом з тим, зміни у міжнародно-політичній конфігурації, нові спалахи нестабільності на кордонах ЄС, проблеми на Близькому Сході, терористичні виклики та російська агресія в Україні повертають необхідність тіснішої співпраці між Брюсселем та Вашингтоном.
Свого роду лакмусовим папірцем щодо відновлення партнерських відносин між США та ЄС є переговори про трансатлантичну зону вільної торгівлі – так званий «TTIP». Схоже, що якщо американцям та європейцям поталанить порозумітися у цьому питанні та пов’язати між собою інтереси цих світових економічних лідерів, то й на інших напрямах можна буде очікувати прогресу. Якщо ж переговори щодо ЗВТ зайдуть в глухий кут, то це продемонструє, що наразі амбіції ЄС та Вашингтону досі превалюють над духом партнерства і відтак питання ефективного формату відносин між ЄС та США лишається відкритим.
Іншим гострим питанням є ресурсне забезпечення подальшого розвитку Союзу. Це питання комплексне і багатовимірне, проте наразі пріоритетним є завдання забезпечити енергетичний баланс. Схоже, що суголосно мислять в цьому контексті і Дональд Туск, і Жан Клод Юнкер. Енергетичний альянс та енергетична безпека – серед основних пріоритетів розвитку ЄС у найближчі роки. Брюссель намагатиметься обмежити роль гравців з третіх держав на власному енергетичному ринку, – передусім на думку спадає «Газпром» та розслідування, які Єврокомісія ініціює щодо зловживань цієї компанії, по використанню газового важеля для тиску на держави ЄС. Не менш важливим у цьому контексті також лишається питання співпраці зі США, і тут теж виринає необхідність порозуміння щодо ЗВТ, яке надало б Європі можливість імпортувати більше енергоресурсів з Америки.
Гостро стоїть на порядку денному ЄС і терористична та міграційна загроза, яка походить з Близького Сходу. «Арабська весна» принесла Європі нестабільність, ризики проявів діяльності прихильників «Ісламської держави», інтенсивні міграційні потоки. Мають місце певні тертя між державами-членами ЄС щодо перерозподілу між собою тягаря, що походить з необхідності приймати біженців. Зараз обговорюється питання квотного принципу у питанні надання біженцям притулку, однак не всі держави готові на це піти, а відтак солідарність ЄС підвисає.
Зрештою, попри певне покращення ситуації, досі нестабільною лишається єврозона. Подекуди безвідповідальна, можна, навіть, сказати – авантюристична, економічна політика окремих держав – членів євроклубу завдала удару репутації євро і загальмувала економічний розвиток єврозони. Це, в свою чергу, створює проблеми для нових програм Євросоюзу, обмежує потенціал забезпечення добробуту громадян ЄС.
Україна як і Східне партнерство загалом, залишається серед пріоритетів ЄС. Брюссель та Берлін докладають зусиль, щоб врегулювати – як вони її називають – «українську кризу» та стримати подальші агресивні кроки Росії. Однак, як бачимо, це лише один з важливих напрямів європейської політики, тож українські очільники мають бути свідомими, що вимагати від ЄС надто багато немає сенсу.
За усієї своєї лояльності до Києва, лідерам Євросоюзу наразі й без українських проблем непереливки, а відтак – розраховувати на їхню підтримку можна лише демонструючи навзаєм готовність до роботи з реформування країни та до поступок у відносинах з Брюсселем.
Криза в Греції загострила питання щодо збереження цілісності єврозони та ЄС в його нинішньому складі. Зокрема, участі в ЄС Британії. Як Євросоюзу вдається зберігати свою єдність, і які перспективи ви бачите перед цим об’єднанням?
Перше, що спадає на думку пересічного українця – брак єдності європейців стосовно Російської Федерації. І до певної міри це справедливо – держави ЦСЄ та Балтії насправді більш гостро відчувають російську загрозу і необхідність роботи зі Східним партнерством, тоді як «стара Європа» більше переймається економічними проблемами, мігрантами та південними сусідами. Проте, справедливість такого уявлення про ЄС буде дещо спрощеною. Поза «російським питанням» у Європі гостро стоїть і проблема т.зв. «Брекзіту» та «Грекзіту» – відповідно ймовірності виходу з ЄС Великобританії та Греції.
Щодо британського питання, то Лондон прагне ширших повноважень у Союзі і його реформування. Натомість більшість держав-членів не хочуть зачіпати базові договори, бо побоюються ланцюгової реакції, що потягне за собою підваження засадничих принципів ЄС загалом. На цьому тлі, чимало європейців побоюються результатів запланованого британського референдуму щодо членства Об’єднаного Королівства у ЄС, проте, водночас, не готові запропонувати Лондону якихось кардинальних поступок. Щодо грецького питання, то відверто кажучи, важко знайти європейця, якого не дратувала б позиція Греції. Ані скандинави, ані балтійці, ані німці не готові оплачувати грецьке політичне марнославство і економічне марнотратство. Натомість Греція продовжує політику шантажування Брюсселю своїм виходом з єврозони, а то й взагалі з ЄС і звісно до солідарності в рамках ЄС така політика нічого не додає.
Окремим питанням, яке стає на заваді солідарності є чутлива сфера спільної зовнішньої політики ЄС. З одного боку, досвід останнього року демонструє, що першу скрипку у цій симфонії грає Берлін. До того ж, треба відзначити – Ангела Меркель цілком справляється з цією роллю. З іншого боку, далеко не всі в ЄС розуміють, на якій підставі Німеччина взялася представляти ЄС в цілому? Чому замість Федерики Могеріні на зовнішньополітичній арені домінує постать німецької канцлерки?
Якщо ж загалом спробувати окреслити стан солідарності в рамках ЄС, то можна погодитися з тим, що основною проблемою є те, що Союз, який за задумом мав стати добровільним об’єднанням рівних держав, подекуди перетворюється на недобровільне об’єднання нерівних. В цьому проблема ЄС, хоча наразі її й можна списати на «хворобу росту».
Чи відмовився ЄС та його керівництво від ідеї «Великої Європи» від Атлантики до Тихого океану? Чи є в цьому просторі місце для України?
Наразі про ідею «Великої Європи» можна забути. У Брюсселі розуміють, що “Pax Europeana” зараз не на часі. Апетиту щодо подальшого розширення у Європи немає – надто дорога і невдячна ця справа.
Стосунки з Росією зіпсовано – надто непередбачуваний і нахабний цей «партнер» – він наразі слугує хіба лишень зовнішнім подразником, аргументом у відповіді на питання чому європейці досі разом. Внутрішньої єдності бракує – дедалі більше європейців надають перевагу ідеї роздрібнених «феодів», де поруч із верховенством права, – спадщини засновників ЄС, – панує принцип «кожен сам за себе» – середньовічна спадщина, а не ідеї глобальної єдності.
Європа починає «окопуватися» – шукає захисту від злиднів і небезпек у власній інтровертності. Місце України при такій конфігурації – місце достойного і стабільного сусіда, який не створює проблем. Несправедливо було б казати, що Києву відведено роль буферної зони, проте і про перспективу членства, будьмо реалістами – на якийсь час теж треба забути.
На певний час – це зрозуміло. Але в більш віддаленій перспективі, яким може бути майбутнє європейської України?
Для того, щоб в України було європейське майбутнє слід усвідомити кілька важливих речей. Передусім, Україна не має для Європи ані ексклюзивної цінності, ані особливого статусу. Статус визначений Угодою про Асоціацію і саме вона зараз є наріжним каменем партнерства. Від того, як Угода виконуватиметься залежить перспектива подальших відносин Києва з Брюсселем.
По-друге, в України у Європі немає ані вічних союзників, ані вічних супротивників – ЄС вже давно функціонує за рахунок ефективних однак ситуативних альянсів. Тож і Києву слід шукати ситуативних союзників у різних сферах, а не лише за географічними ознаками як це донедавна було.
Ну і зрештою, по-третє – у Європі дедалі більше знову набирає силу поняття національного інтересу. Києву теж слід пам’ятати про власні національні інтереси. Якщо відстоювання національних інтересів буде підкріплено чесною грою в рамках Угоди про Асоціацію та внутрішніми реформами, то позиції Києва викликатимуть повагу.
Підсумовуючи, як би банально це не звучало, достойного майбутнього європейської України можна досягти чесністю і працьовитістю – саме ці дві якості є підвалинами для розвитку України як впливової держави регіону та партнера ЄС.
Бесіду вів А.Маклаков.
Повна версія тут