Продовжуємо серію оглядів публікацій, які варті прочитання. Цього разу про війну в Україні та турецьку стратегія балансування.
Статтю про це написали Дрі Лесаж (Dries Lesage), Емін Даскін (Emin Daskin) та Гасан Яр (Hasan Yar) а її стислий огляд підготував аналітик Групи СБС Олег Мельниченко
Назва статті: “Війна в Україні та турецька стратегія балансування між Заходом та Росією” (The war in Ukraine anfd Turkey’s hedging strategy between the West and Russia)
Автори, журнал: Dries Lesage, Emin Daskin and Hasan Yar, Ghent Institute for International And European Studies, March 2022
Теги: Туреччина, Росія, Україна, НАТО
Мова: англійська
Час прочитання: до 30 хвилин
Посилання: https://biblio.ugent.be/publication/8748234/file/8748240.pdf
Опис:
Протягом XVI-XX ст. відносини між Османською та Російською імперіями мали суперницький характер та вилилися у масштабних 13 війн. Однак, після розпаду імперії Туреччина відігравала важливу роль на континенті завдячуючи своєму географічному розташуванню, зокрема контролем над протоками у Чорному морі. Так, під час розгортання Холодної війни, США стримували агресивні дії СРСР щодо Туреччини у 1946 році, а вже у 1952 році країна стала членом НАТО. Після завершення Холодної війни та розпаду Радянського Союзу відносини Російської Федерації та Турецької Республіки потеплішали. Країни почали співпрацювати над спільними енергетичними проектами, а тюркські меншини відновили свої зв’язки з Туреччиною. Проте, події Арабської весни та військовий конфлікт у Сирії сприяли суттєвому загостренню двосторонніх відносин на сучасному етапі.
Водночас, категорична позиція ЄС щодо надання членства Туреччині, проблеми з демократією та правами людини, озброєння курдів для боротьби з ІДІЛ, спроба військового перевороту 2016 року сприяли розширенню прірви між Туреччиною та Заходом. Посилення антизахідних настроїв серед турецьких еліт сприяли зближенню з Росією. Після того як Туреччина купила партію ЗРК С-400 у Росії, Вашингтон відмовився постачати Туреччині ЗРК Patriot, що негативним чином відобразилося на відносинах Анкари з країнами НАТО. Також, Путін та Ердоган домовилися про будівництво “Турецького потоку” для газових поставок до Туреччини та ЄС.
Міцні двосторонні відносини між Османією та Україною сформувалися наприкінці 15 століття, коли імперія отримала протекторат над Кримським Ханством з тюркомовним ісламським населенням. Після відновлення незалежності у 1991 році, між Турецькою Республікою та Україною були встановлені партнерські відносини. Протягом останніх років співпраця між країнами тільки розширювалася: підписання угоди про вільну торгівлю, контракти на постачання зброї, беззаперечна підтримка територіальної цілісності та суверенітету України.
Автор стверджує, що така стратегія чітко відображає політику балансу між Заходом та Росією, що дозволяє їй отримувати вигоду від співпраці з ними. Така поведінка також сигналізує про ще, що у випадку погіршення відносин з одним із блоків (НАТО, РФ), Туреччина може доєднатися до іншого. Така політика посилює позиції Туреччини у регіоні Чорного моря та Близького Сходу і змушує інші країни рахуватися з позицією Анкари щодо низки важливих питань.
Хоч Туреччина і засудила повномасштабну війну проти України, Анкара не поспішає накладати санкції на Росію та підтримує жваві дипломатичні контакти з Москвою. Водночас, вона сприяє врегулюванню гуманітарної кризи в Україні, не перешкоджає купівлі безпілотників “Байрактар” у приватного підприємства, а також активно просуває себе у якості посередника між Києвом та Москвою.
На думку автора, така поведінка Туреччини обумовлена тим, що війна становить серйозні ризики для безпеки та економіки країни. Також, однією з причин політики неприєднання є історична пам’ять: участь у Першій світовій війні на боці Четвертного союзу завершилася поразкою, а приєднання до НАТО значно посилило вплив США на зовнішню політку країни. Справедливо припустити, що Туреччина продовжить свою стратегію рівновіддаленості у цій війні.
Аналізуючи статтю, можна дійти кількох важливих висновків. Автори переконливо доводять, що політика Туреччини протягом останнього століття базується на ідеї рівновіддаленої співпраці між всіма основними гравцями і наводять приклади такої взаємодії. Цей принцип був сформований Кемалем Ататюрком у загальних принципах “шести стріл”, які досі слугують основою для політики Туреччини.
Однак, автори не дають вичерпної оцінки ролі Анкари у врегулюванні російсько-українського конфлікту. Уникнення чіткої позиції на підтримку України у конфлікті, а також пошук балансу між Вашингтоном, Брюсселем, Києвом та Москвою одночасно дають підстави характеризувати політику Туреччини щодо України як недружню. Однак, це твердження несправедливе. Більше відповідає дійсності поняття непевності, що проявляється у поведінці Анкари у стилі “і нашим, і вашим”. Тривала валютна та інфляційна криза всередині країни, залежність від російських енергоносіїв, українського продовольства та економіки Заходу, курдське питання, війна в Сирії та інші проблеми змушують Туреччину налагоджувати контакти з усіма сторонами. Окрім того, застосування доктрини Монтре, продаж “Байрактарів”, посередницькі дипломатичні зусилля вказують на те, що Туреччина є важливим стратегічним союзником України в цій війні.
Очевидно, що як НАТО, так і Україна очікують від Туреччини більшої підтримки: приєднання до санкційної політики союзників, чіткішої риторики на засудження російської агресії, постачання зброї Україні. Однак, ці очікування не співпадають з баченням ситуації в Анкарі і найбільш імовірно, що змін у стратегічному курсі Туреччини щодо Росії та України найближчим часом не відбудеться. Ситуація може змінитися під час переломного моменту у війні на користь України, коли Москва буде ослабленою і втратить свої попередні переговорні позиції, – високоймовірно, що тоді Анкара зможе надавати Києву більш рішучу підтримку.