Огляд знакових міжнародних подій “ПАНОРАМА МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ” за період 22 – 28 січня 2011 р.
Найбільш очікуваними для оглядачів та анонсованими міжнародними подіями тижня, що минув, було виголошення президентом США Послання американському парламенту та Економічний форум у Давосі (хоча …він уже давно перестав бути економічним і стає все більше нагадувати Щорічний Мюнхен). Зазвичай саме ці події значною мірою впливають на річні тренди у міжнародних відносинах і привертають до себе увагу не лише політиків та бізнесменів, але й більш широкого (і в той же час – більш посвячено) загалу.
Очікувалося, що, напередодні, в «кращих традиціях» сучасного міжнародного детективного жанру, мали б статися якійсь неприємності. Однак, те що терористично бахнуло в російському аеропорту «Домодєдово» аж ніяк не вписувалося ні в картину «цинічних очікувань» аналітиків, ні в загальну картину певних успіхів з протидії міжнародній економічній кризі і непорозумінь у галузі безпеки та поділу зон відповідальності. Проте, саме в ключі другого у Москві були схильні оцінювати біду (хоч як би не випиналося у своєму співчутті російській трагедії міжнародне товариство). Домодєвська бомба підірвала не тільки кілька десятків душ, а й додатково залила свій кровавий склад у зміцнення світового антагонізму.
Поза сумнівом, цей трагічний факт привернув увагу світової спільноти до РФ і, як би це не виглядало, дозволив російським лідерам скористатися моментом для того, щоб донести до усього світу свої останні меседжі-попередження. Зі зубоскрежету російських очільників складається враження, що Москва, більше нікого не чуючи, надалі – усіх винесе у «спам». Здається, що далі – тільки «холодна нуклоїдна (чи нанотехнічна) зима».
У цьому ключі немає нічого дивного, що Давоський форум російський президент Д. Медвєдєв використав для того, щоб виголосити інвективу на адресу «тих, хто терактом у Домодєдово намагався поставити Росію на коліна». Не менш різкими та колоритними були й інші заяви Д. Медвєдєва у Давосі. Серед іншого, він наголосив, що Росію часто і безпідставно критикують. Однак, з його слів, «вона є такою, якою є, і це не заважає їй рухатися вперед». Відтак, Д. Медвєдєв зазначив, що «…Росія готова дослухатися до дружніх порад, але це не є підставою для того, щоб читати їй лекції». …Наразі важко знайти твердий зв’язок між Домодєдовським вибухом, натяками на причетність до нього «темних сил» із середовища Західного світу і запопадливістю перед «партіями друзів Росії» з того ж таки світу російської офіційної риторики… Схоже на те, що Москву охопила «зоряна хвороба», де усе видається маленьким …до часу, як тільки його нього не торкнешся… Таким чином, вибух у Домодєдово став тональним фоном, на якому російські лідери вкотре задекларували свої політичні пріоритети, претензії на неабияку вагу у міжнародній системі та вибіркове ставлення до критики з боку інших держав світу та міжнародних організацій.
Не менш знаковими були виступи інших гостей форуму у Давосі. Гостро прозвучали тези Джорджа Сороса про те, що криза Єврозони може призвести до розколу Європи, коли потужні економічні лідери – Франція та Німеччина – залишать позаду решту держав Євросоюзу, що негативно позначиться і на політичній єдності ЄС. Тривоги додало і те, що за кілька годин до виступу Дж. Сороса авторитетний американський економіст Нуріель Рубіні у своїй промові застеріг, що криза у Греції неодмінно й остаточно пошириться на Ірландію, Португалію, Бельгію та Іспанію. Іншими словами, – Н. Рубіні треба розуміти так, – що для того аби спасти ситуацію, лідери ЄС мають бути свідомі того, що в цілях забезпечення історичної перспективи ЄС, треба бути не тільки ощадливими й вимогливими до союзників, але й бути готовими до «певних жертв» – до визнання невідворотності посилення процесу зодноріднення соціально-економічного статку в межах Союзу.
Ще більшого «ентузіазму» цьогорічному Давосу додали доповіді спеців-економістів, що оцінювали наміри та діяльність т.зв. «Великої двадцятки». На їх думку, зусиль що були докладені до подолання проблеми торгівельної незбалансованості, міграції та кліматичних змін вкрай недостатньо і це дає підстави називати «Велику двадцятку» «великим нулем». Причиною цьому, на їхню думку, є те, що у сучасному світові бракує лідера.
У свою чергу президент держави, що у багатьох галузях вважається таким лідером, – США, – висловив своє бачення щодо світоустрою напередодні форуму у Давосі, під час виступу у Конгресі 25 січня 2011 р. Власне, аудиторія слухачів американського президента мало чим поступалася гостям Давосу. Примітно, що у своєму Посланні Б. Обама сконцентрувався на майбутньому і перспективах, передусім, своєї нації – США, і тільки далі – світу. Для більшості своїх виборців Б. Обама обіцяв більш дружню до бізнес-структур політику. Привабливою для консерваторів перспективою стали плани американського президента щодо зниження податкового тиску. Знайшлися в арсеналі адміністрації і тези привабливі для «лівих» – їм обіцяно удосконалення міграційної та соціальної політики (у виграшному для адресатів розумінні). Щоправда, тривожною тезою для європейців та НАТО стало твердження Б. Обами про виведення військ з Афганістану. Виглядає так, що американська адміністрація таки має на меті продемонструвати Євросоюзу мілітарну імпотенцію, що на тлі зсуву зовнішньої політики США у площину транстихоокеанських відносин цілком природно. І це, зрозуміло, не може не викликати у Брюсселі знервованої реакції. Водночас, як видається, американському президентові подобається втілювати тези З. Бжезінського про транстихоокеанську Америку і, водночас, грати, замість звичної «Оди радості», «П’яту симфонію» на струнах європейського остраху щодо Китаю.
Не менш показовими були тези Б. Обами про єдність нації, що в його розумінні передбачає єдність Республіканців та Демократів. На його думку, нові закони можуть стати чинними лише внаслідок спільних зусиль обидвох партій: «Ми, або рухатимемось разом або взагалі не рухатимемося, оскільки виклики перед якими ми зараз стоїмо, є вищими за виклики для якихось партій чи політиків, загалом», – сказав американський лідер у своїй промові.
Вірогідно, такий підхід президента Б. Обами міг би стати за взірець гаданому «Європейському лідеру ЄС», що рухається одночасно із кількома швидкостями, як у середині Союзу, так і стосовно взаємин з Росією чи Китаєм. Однак, як засвідчив форум у Давосі, Б. Обаму там не почули… Хіба що в НАТО – про що нижче.
24 січня 2011 року генсек НАТО виголосив три пріоритети Альянсу на 2011 рік. Серед них, що не дивно на тлі заяв Б. Обама про можливість виведення американських військ, – Афганістан, реформування Альянсу та діалог з партнерами – передусім з Китаєм, що знову ж таки не дивно з огляду на транстихоокеанські концепції головного фінансового і ресурсного донора НАТО – Сполучених Штатів Америки.
Певною мірою, викликом цим пріоритетам або ж спробою ще раз привернути до себе увагу стала заява РФ про те, що Москва вимагає від НАТО однозначної відповіді на питання щодо ролі Росії у Європейському ПРО, а якщо ця відповідь не видасться Кремлеві досить чіткою, то РФ вдасться до власних «малоприємних для НАТО» заходів із побудови російського ядерного щита. Однак, виборний лідер Альянсу не став акцентувати на цьому увагу і, натомість, заявив, що, окрім усього іншого, Альянс вдаватиметься до співпраці з іншими регіонами, які чимало важать на світовій геополітичній або, щонайменше, енергетичній карті. Зокрема, Альянс планує посилити свою співпрацю з державами Перської затоки в рамках Стамбульської ініціативи.
Того ж дня Генсекові НАТО задали питання чи вплине на Середземноморський діалог НАТО ситуація в Тунісі, на що він відповів, що лишень минулого тижня відбивалися зустрічі в рамках Середземноморського діалогу, на яких були присутні представники Тунісу.
Щоправда, спокій Андерса Фог Расмуссена видається дещо награним на тлі того, що події у Тунісі не лише здобули перші шпальти світових медіа, але й набули поширення Африканським континентом, – докотилися до Єгипту, де демонстранти за зразком своїх туніських предтеч вимагають відставки президента Х. Мубарака. Примітно те, що на відміну від Тунісу у Єгипті конфлікт стихійної опозиції з владою супроводжувався активною позицією релігійних лідерів, що стали на бік революціонерів, а протести супроводжувалися цитуванням Корану, що ставить світову спільноту перед дилемою – з одного боку, підтримати радикальні ісламістські рухи у Єгипті означає їх заохотити, – з іншого – така підтримка, як і німа підтримка розгону демонстрацій (із застосуванням водометів, сльозогінного газу, арештами чи кровопролиттям), згодом може датися взнаки у Європі та Америці, що на тлі глобальних проблем людства лише додасть клопотів і без того неоднорідному середовищу світової еліти (на цьому тлі, сміливою виглядає заява Г. Клінтон щодо підтримки адміністрацією Б. Обами «фундаментального права на самовираження та свободу зібрань», хоча вона і супроводжувалася висловленням віри у «стабільність єгипетського уряду»).
На тлі зазначених подій майже поза увагою світової спільноти залишилися гострі і знакові дискусії навколо питань нафтогазових ресусів, які відбувалися на переферії ЄС та у державах Східного партнерства, хоча за своїм потенціалом вони б мали привертати більшу увагу світової спільноти, принаймні її європейської частини.
Ще не стихли дискусії стосовно підписання Спільної декларації про постачання газу в Європу (Joint Declaration on gas delivery for Europe), як нові події викликали хвилю коментарів: 21 січня 2011 року в Санкт-Петербурзі керівник «Газпрому» О.Міллер та президент ГНКАР Ровнаг Абдуллаєв досягнули домовленості про збільшення обсягів закупівлі азербайджанського газу у 2011 році до 2 млрд. 3. Крім цього, за повідомленням на сайті російської компанії, з 2012 року можна буде здійснювати закупівлю обсягів газу, що перевищують встановлені обсяги контрактом від 3 вересня 2010 року. Ціна буде встановлюватися на основі формули з прив’язкою до нафтового кошика.
Такий «хід конем» з боку Азербайджану, безперечно, має на меті показати усім партнерам, діючим та чинним, що країна готова співпрацювати, виходячи з прагматичного економічного розрахунку і продавати газ тим, хто пропонує найбільш вигідні для Баку умови контрактів. Маючи надлишок газу і використовуючи сприятливу геополітичну ситуацію, Азербайджан йде назустріч тим, хто більш рішуче діє.
Разом з тим, не варто переоцінювати успіх російського «Газпрому», оскільки жодні зобов’язання щодо понад 500 млн.м3 (згідно контракту від 14.10.2009) партнерів не зв’язують. Азербайджан чудово знає про успішність співпраці «Газпрому» з «Туркменгазом», апогеєм якого стала «випадкова» аварія на газопроводі Середня Азія-Центр-4 в ніч з 8 на 9 квітня м.р. з відновленням співробітництва всього лише через 6 місяців.
На тлі такої події, як зрештою й інших важливих подій тижня, досить непомітною залишилася заява Європейського комісара з питань енергетики Г. Оеттінгера, який 25 січня ц.р. року заявив про свої сумніви стосовно виправданості інвестицій в українську ГТС. Вітчизняні ЗМІ лише ретранслювали фразу про недоцільність інвестицій з російських джерел і не поцікавилися, а що ж конкретно має на увазі високий європейський чиновник? Українська ГТС аж ніяк не гірша, ніж тисячі кілометрів російських магістральних газопроводів. За умови політичної підтримки (згідно зобов’язань в рамках вступу до Європейського енергетичного співтовариства) оператор української газопровідної інфраструктури «Укратрансгаз» зможе самостійно вирішувати питання забезпечення надійного транзиту. А все, чого прагне ЄС – це прогнозованості України як транзитера і споживача газу, що неможливо без прозорої державної політики в цій галузі.
Можливо, насиченість цього тижня подіями і призвела до того, що деякі з них залишилися поза увагою світової спільноти. Однак, пам’ятаючи про «ефект метелика у зоні джокера» не слід применшувати жодної з них, адже усі вони впливатимуть на подальший розвиток міжнародних відносин і формуватимуть тренди розвитку міжнародної системи.
Інформаційно-аналітичну панораму подій міжнародної політики за період 22 – 28 січня 2011 підготували експерти Групи стратегічних та безпекових студій та Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»