Огляд знакових міжнародних подій “ПАНОРАМА МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ” за період 29 січня – 4 лютого 2011 р.
Впродовж тижня, що минає увага світової спільноти була прикута до Єгипту. Щоправда, у фокусі були не артефакти епохи фараонів чи принади відомих курортів, а соціально-політичні заворушення, які ширяться африканським континентом і тепер «перекинулися» з Тунісу на Єгипет і набули нечуваного розмаху як за кількістю протестуючих, так і за рівнем категоричної протидії з боку чинної влади на чолі з уже тридцять років як незмінним президентом Хосні Мубараком. Тренд очевидний – Африка прагне змін, Африка прагне волі і розвитку, більшої справедливості і осяжної перспективи.
Заворушення у Єгипті спричинили неабиякі клопоти і для світових лідерів. З одного боку, необхідність тримати марку демократичних держав зі сталою традицією мирного врегулювання конфліктів вимагала засудити насильство і закликати до мирних трансформацій у Єгипті, що власне і зробили британський прем’єр Дейвід Камерон, призидент США Барак Обама та інші світові лідери. З іншого боку, Хосні Мубарак в якості президента Єгипту цілком влаштовує Сполучені Штати Америки та Євросоюз, оскільки за роки правління цілком довів свою лояльність політиці Заходу. Щоправда, нині говорити про це вголос ніхто не наважується.
На такому несприятливому як внутрішньополітичному, так і зовнішньополітичному тлі, сам призвідник заворушень Хосні Мубарак готовий йти на поступки – він зголосився на призначення першого за історію свого правління віце-президента, а також задекларував готовність до політичних змін у Єгипті.
Однак, складається враження, що маховик історії нинішньому єгипетському правителю вже не зупинити – до того ж, чітко окреслюється фігура його можливого наступника, яким є звичний для міжнародних дипломатичних кіл політик та дипломат, екс-директор МАГАТЕ, Нобелівський лауреат Мохаммед ель-Барадей. Примітно, що звичний до демократичної риторики та добре знайомий із ліберально-демократичними цінностями М. ель-Барадей, усвідомлюючи свої високі шанси, дозволяє собі доволі різкі випади на адресу західних демократій, закликаючи їх не вдаватися до подвійних стандартів і не вірити диктаторові. Вочевидь, досвід дипломатичної еквілібристики, який опанував М. ель-Барадей впродовж своєї роботи в структурах ООН дозволяє йому формувати свої позиції в особливо дошкульний спосіб, суттєво обмежуючи поле для маневру західних дипломатів і фактично зводячи шанси Х. Мубрака нанівець, незважаючи на те, що у потфоліо останнього і досвід мирного співіснування з Ізраїлем, і активна участь у врегулюванні Близькосхідного конфлікту, і вагомий внесок у боротьбу з ісламським тероризмом, і, зрештою, безпека Суецького каналу.
Політичні заворушення в Єгипті значно вплинули на світовий енергетичний ринок. Через єгипетський фактор протягом тільки одного дня світові ціни на нафту підскочили на майже $2 за барель та перевищили планку у $100 за барель. Це відбулось, в першу чергу, через острахи нафтотрейдерів щодо можливого припинення транспортування нафти Суецьким каналом та важливим нафтопроводом, який з’єднує Червоне та Середземне море. Цими двома артеріями проходило близько 3 млн. барелів нафти на день (3,5-4% світового видобутку нафти). Крім цього, оператори нафтового ринку побоюються можливого поширення заворушень на інші країни Північної Африки – Алжир та Лівію.
Такий розвиток подій призведе до подальшого зростання світових цін на нафту, що негативно вплине на відновлення світової економіки після кризи. Крім цього, зростання цін на енергоносії неодмінно потягне за собою підвищення цін на товари та послуги, що, у свою чергу, викличе незадоволення в інших бідних країнах світу, зокрема в регіоні Центрально-Східної Азії та Африки. Населення цих регіонів вже й так висловлює своє незадоволення зростанням цін на продовольство (які, за оцінками ООН, вже досягають рекордних з 2008 року величин та продовжуватимуть зростати у найближчій перспективі).
Видається, що оніміння західної дипломатії минеться наступного тижня – після взаємних одночасно – метушливих і обережних консультацій і нарад з приводу, адже неможливо собі уявити, аби міжнародне (передусім – західне) співтовариство дозволило розвиватися політичній ситуації в Єгипті довільно. До часу неочікуваного і «несанкціонованого» демократичного бунту Північної Африки вважалося, що ключем до забезпечення геополітичної стабільності і безпеки в регіоні є врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту. Тепер же на перший план увігналися північно-африканські обставини, що ставлять під сумнів як успішність Південної політики ЄС чи російських інтриг, так і американської та китайської політики в регіоні.
Падіння у вир політичних пристрастей одного з опірних/системних чинників регіональної стабільності у просторі Північна Африка – Близький Схід, яким є Єгипет, загрожує сплеском анархії, авантюризму та волюнтаризму на Середньому Сході (що своїм радикальним запалом/потенціалом, також, може проникнути й у політичні процеси Центральної Азії чи/та Кавказу).
…Загрози великі, однак наскільки є серйозними ризики їх настання? Ймовірно, що це питання стане одним із ключових (поза тим, що не намічалося у планованому порядку денному) Щорічної конференції з питань міжнародної безпеки в Мюнхені. У випадку, якщо там не буде досягнуто консенсусу стосовно спільної оцінки і відповідних та дієвих заходів міжнародного реагування, це питання може актуалізуватися в ініціативі (скажімо, – євросоюзного Брюсселя) скликання відповідного засідання РБ ООН, де (з огляду на значимість Єгипту для міжнародної системи) крапка над «і» буде поставлена невідкладно і рішуче. Крім цього, можна очікувати скликання Ісламської конференції (якій буде властива міжнародна гарячка і загонистість рішень) чи/та зовнішньополітичних ініціатив Ізраїлю та Індії (що матимуть на меті замирення відносин в регіоні, встановлення режиму міжнародного моніторингу ситуації і прийняття рішень).
Для нинішнього Мюнхена ситуація, що склалася навколо Єгипту сплутала усі карти. Передбачалося, що мова піде на «нудну» тематику Афганістану й Іраку, світової політики США, перспектив європейської безпеки, пошуків взаємності з Москвою, планів щодо Північної Кореї та Ірану, ну і, звісно, протидії міжнародному тероризму. Тепер же сторонам-учасницям доводиться спішно переакцентовувати свої позиції у світовій політиці (інакше вони видаватимуться неадекватними). Звідси, – можна буде спостерігати неординарну картину оцінок і зовнішньополітичного позиціювання. Згодом можна очікувати, що зміниться й характер загальної міжнародної інтриги, якому єгипетська (північно-африканська) тема надасть додаткової маневреності. Наразі ж, у цьому відношенні (з урахуванням її важливості і складності) від Мюнхена-2011 не варто багато очікувати. Було б успіхом, щоби гранди світової політики, принаймні, не увійшли в антагонізм відносин, і спромоглися на визначення спільної оцінки ситуації.
Звісно, розмах протестів у Каїрі, певною мірою витіснив на другий план ситуацію в Тунісі, хоча саме вона стала каталізатором єгипетської демократичної революції, а між тим, ситуація в Тунісі й надалі залишається складною. Зокрема, зі слів новопризначеного міністра внутрішніх справ Тунісу, секретні служби, віддані екс-главі Тунісу Бен Алі продовжують спротив, організували напад на міністерство внутрішніх справ та синагогу і підбурюють до заколоту в інших силових структурах. У свою чергу, декілька політичних партій Тунісу, а також впливовий профспілковий союз закликали новосформований уряд додати в зусиллях для забезпечення безпеки держави та соціального порядку, щоб уникнути вакууму влади, яким можуть скористатися прихильники скинутого президента. На відміну від неоднозначної ситуації в Єгипті, у Тунісі повстанці знайшли підтримку світової спільноти, зокрема з боку США та ЄС, якими “заморожено” рахунки та заарештовано майно екс-президента Туніса.
Подібну ж суголосність лідери ЄС та США проявили й на іншому фланзі своєї зовнішньої політики – у Східній Європі щодо лідера Білорусі президента А. Лукашенка. Санкції застосовані щодо білоруського лідера є реакцією світової спільноти на “непропорційне” застосування сили по відношенню до білоруської опозиції у ході президентських виборів, арештів опозиційних кандидатів у президенти, утисків громадянського суспільства та засобів масової інформації, закриття місії ОБСЄ у Мінську. Серед застосованих санкцій не лише обмеження на в’їзд представників білоруської влади до США та ЄС, але й заборона на співпрацю громадян США з білоруськими підприємствами, що входять до об’єднання нафтохімічних підприємств “Бєлнєфтєхім”. В свою чергу, ЄС заблокував рахунки та майно у Європі президента Білорусі та його синів.
Натомість, Мінськ не впадає у фаталізм і всіляко налагоджує альтернативну міжнародну співпрацю. Скажімо, кооперація між Білоруссю, Венесуелою та Азербайджаном з постачання нафти через територію України може надати нового змісту розвитку Каспійсько-Чорноморсько-Балтійському коридору. Першою звісткою про це стало прибуття танкеру Minerva Astra з 81 тис. тон азербайджанської нафти до порту «Південний», яка має бути транспортована по нафтопроводу «Одеса-Броди» і «Дружба» до Мозирського нафтопереробного заводу в Білорусі. В планах українського оператора «Укртранснафта» на 2011 рік – транспортувати 4 млн. тон нафти. Проте, цьому на заваді можуть стати згадані санкції з боку ЄС, які зумовлюються його ставленням до оцінки ходу та підсумків президентських виборів та подальшого переслідування опозиції в Білорусі. Посилення цих санкцій може виразитися в обмеженні, а то й цілковитій відмові від імпорту білоруських нафтопродуктів на європейський ринок.
Як і зазвичай, вирізнилася своєю позицією Російська Федерація, яка назвала санкції застосовані до Мінська “контрпродуктивними”. Така позиція російського МЗС ґрунтується на тому, що санкції “застосовуються з політичних мотивів і підважують соціально-економічну стабільність держави”. За великим рахунком, Москва, у даній ситуації, є цілком послідовною, оскільки й вибори у Білорусі вона визнала вільними, а самого А. Лукашенка Кремль привітав з черговою перемогою стабільності і прогресу. Понад те, своєю прихильністю до Мінська Москва намагається остаточно виключити Білорусь із будь-яких проектів Східного партнерства ЄС, довести своє остаточне геополітичне домінування та домогтися відповідної лояльності та відданості від “союзної держави” – Білорусі.
Вочевидь, додатковим стимулом для Кремля є те, що на тлі непростих переговорів з НАТО щодо ПРО, а також загальної міжнародної какофонії, інші держави Східного партнерства активно просуваються шляхом конструктивної співпраці із західними демократіями.
Скажімо, НАТО у особі свого представника генерал-лейтенанта Юргена Ворнеманна засвідчила ефективність внеску Грузії у здійснення миротворчих операцій Альянсу. Про це він сказав перебуваючи з візитом у Тбілісі.
В свою чергу, генерал Карлос Бранко, який опікується в НАТО регіональною безпекою і співробітництвом, під час візиту до Баку заявив, що НАТО та Азербайджан мають у своєму розпорядженні всі інструменти, необхідні для поглиблення двосторонньої співпраці.
Звісно, з одного боку можна припустити, що шляхом таких заяв Альянс намагається створити передумови для посилення своєї присутності у регіоні, але, не виключено й те, що в інтересах Альянсу – апробація інструментів Східного партнерства для досягнення безпекових цілей.
Загалом, може скластися враження, що «усі згадані події вміло зрежисовані» для того, щоб наповнити актуальним і конкретним змістом безпрецедентне зібрання послів і глав дипломатичних місій США, що скликалося з ініціативи держсекретаря Г. Клінтон і передбачало участь 285 глав американських посольств та консульств у робочих зустрічах впродовж вівторка-четверга. Метою зустрічі був перегляд дипломатичної стратегії на період подальшого правління Б. Обами, а також обмін думками, щодо ситуації у різних регіонах світу та викликів Вашингтону.
Вочевидь, кількість таких викликів зростає, про що свідчать і північно-африканські пристрасті, і події на Східних теренах Європи і ситуація в державах Східного партнерства, від яких залежить доступ ЄС до альтернативних джерел палива, що вже давно і наполегливо лобіюється американською адміністрацією. Відтак, зустріч була щонайменше насиченою, а вироблені рішення стануть спробою Вашингтону адаптуватися до сучасних світових реалій, у яких “розумна політика” не завжди є адекватною, а несподівані спорадичні соціально-політичні вибухи можуть призводити до глибинних наслідків та перекроювання світоустрою, якого не вдається досягти ані рафінованими дипломатичними інтригами, ані “бряцанням” радянськими арсеналами.
Огляд знакових міжнародних подій «ПАНОРАМА МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ» підготовлено експертами ГНДО «Група стратегічних та безпекових студій» та Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»