Огляд знакових міжнародних подій “ПАНОРАМА МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ” за період 12 – 18 лютого 2011 р.
Зимові місяці 2011 року видаються спекотними. І не лише внаслідок глобального потепління та того, що основні події, до яких прикута увага світових медіа розгортаються на африканському континенті або в державах Азії. Градусу додає ще й те, що події ці, за своєю сутністю – гострі, динамічні, революційні.
Не став виключенням і тиждень, що минає. Як і передбачалося, впродовж нього і далі розгорталася картина «революційного доміно». І якщо у Єгипті, який був у фокусі уваги минулого тижня ситуація набула ознак «затишшя перед реформами» (лишень відомо, що останні події погано позначилися на здоров’ї колишнього президента країни Хосні Мубарака, і після відставки він впав у кому), то у сусідніх державах хвиля протестів наростає.
Тривають протести у Бахрейні. Масові виступи у цій державі почалися в шиїтському селищі Карказан у неділю, 13 лютого. Під впливом протестів у Єгипті та Тунісі демонстранти вимагали зміни влади. Також, через два дні масові протести сягнули столиці Манами, де вони тривають і дотепер. Окрім того, масові акції протесту відбуваються також в Алжирі, Лівії, Ірані, Лівії, Ємені, Іраку (де уряд зазнав масованого нападу з боку невдоволених виконанням ним соціальних зобов’язань/вимог)… «Спалахнула» також і Туреччина (Діярбакир) – де розгорілися люті сутички між курдськими радикальними групами та поліцією.
Треба зазначити, що делікатності подіям у Бахрейні додає той факт, що ця острівна держава є «базою» для 5-го флоту США і відтак Держдепартамент, як і у випадку з Єгиптом, змушений демонструвати дива «дипломатичної еквілібристики». Адже тепер Держдепу США необхідно розробити новий паттерн поведінки при якому США уникатимуть звинувачень у «зраді демократичних цінностей» та «подвійних стандартів», а з іншого боку, – зберігатимуть свій вплив у регіонах, що представляють для Вашингтону практичний інтерес.
Постає й інше ключове питання – питання «права на повстання». Зазвичай відповідь на нього залежала від ступеню лояльності урядів, проти яких здіймалася хвиля протестів, своїм зобов’язанням у сфері міжнародних відносин. Проте, цьогорічна практика доводить, що такий підхід не завжди забезпечує консервацію статус-кво і, відтак, внаслідок повстань можливі кардинальні політичні зміни, після яких «заступникам лояльних режимів» доведеться непереливки.
Не менш делікатною є ситуація в Ірані. З одного боку, офіційний Тегеран порівнює антиурядові виступи в Тунісі, Єгипті та інших арабських країнах з іранською Ісламською революцією 1979 року. З іншого… в самому Ірані вважають, що протестувати немає причин. На головних площах Тегерана, де протестувальники теоретично могли зібратися, влада розташувала загони поліції. Протестувальників, які намагалися пройти від однієї тегеранської площі до іншої, зазнали нападу поліції. Будинок лідера опозиції Міра Хоссейна Мусаві оточений поліцією, його телефонний та комп’ютерний зв’язок було відключено, а президент Ірану М. Ахмадінеджад заявив, що повстанців має бути покарано. Таким чином, Тегеран вдається до практики, яку активно засуджує, якщо вона застосовується США та Європою.
…Дуже схоже, у порівнянні з Іраном, розвивається революційна ситуація в Лівії, де офіційні представники посилаючись на клановий уклад суспільних відносин (!?) «заперечують» право на протест …відсутністю партійних для цього підстав.
Напевно, лідерам Ірану, та й іншим представникам еліт держав, що опинилися перед викликом «вуличних протестів» і не спадає на думку, те, що розвиток подій у Північній Африці і Близькому Сході нагадує розвал «соціалістичної системи» у Центральній Європі напередодні колапсу Радянського Союзу. Не до снаги їм зрозуміти і те, що організований іранською владою мітинг, на якому прихильники уряду висловлюють свою «ненависть» до опозиції дуже подібний до останнього мітингу румунського лідера Чаушеску… Тоді це був вияв протесту проти геополітичного контролю, проти політичної тиранії, проти економічної відсталості. У цьому відношенні революції в Грузії чи Україні-2004 варто назвати суто демократичними, оскільки мова йшла передусім про політичні свободи і корумпованість влади. Що ж стосується цьогорічного «середземноморського революційного циклу», то …думається, що тут треба говорити не стільки про «демократичну революцію», скільки про «соціальну». …Люди давно зрозуміли, що доморощені верховоди-лідери їх ошукують, самозбагатившись, «втратили» інтерес до політичного, економічного та соціального прогресу, «забули» про соціальні потреби, – …і тепер люди вирішили бути більш рішучими в досягненні своїх претензій на більш справедливий перерозподіл благ (скажімо, прибутків від торгівлі мінеральною сировиною, що «належить усій спільноті, а не тільки її очільникам»).
Можна було очікувати, що уряди держав, де спалахнули соціальні (чи демократичні – хто як бачить) революції навчені досвідом Тунісу та Єгипту вдаватимуться до більш рішучого опору протестантам, будуть готувати себе, навіть, до жорстоких дій з придушення хвиль протестів. Проте, таким же справедливим було б припущення, що цей же досвід цілком спонтанно буде надихатиме протестувальників на не менш рішучі дії проти «ненависної влади»; і чим більше уряди проливатимуть крові, тим більше зростатимуть їх шанси не стільки на відставку, скільки на поголівне винищення разом зі своїми родинами… Ці корумповані, тиранічні, неефективні уряди мали б усвідомити, що їх «час настав – час тихенько іти геть», а не влаштовувати на останок кроваві побоїща своїх громадян. Прикриваючи свою жорстокість й егоїзм необхідністю збереження стабільності вони продовжують власну політичну агонію, і не більше. Про стабільність, розвиток і благо їх країн думатимуть вже нові уряди, новий політичний істеблішмент. Ну а лідери «союзників» візьмуть до уваги те, що відбулося і вибудовуватимуть нові «паттерни».
На тлі такого драматичного тренду дещо «старомодними» видаються російсько-європейські тертя, які теж знайшли свій вияв на тижні, що минає. Зокрема – у вівторок, обговорюючи стан демократії в Росії, євродепутати закликали вжити заходи стосовно політичних лідерів цієї країни. На їхню думку, справжнє стратегічне партнерство між ЄС та Росією неможливе без поваги до спільних правил. Євродепутати з обуренням констатували порушення у РФ прав людини, свободи слова, корупцію та інші антидемократичні прояви. Щоправда, дісталося від євродепутатів також і лідерам ЄС, які, на думку Європарламенту, практикують застосування подвійних стандартів і почасти закривають очі на обурливі події у РФ.
На прикладі обговорення, що відбулося, цікаво спостерігати за динамікою становлення ролі Європарламенту, який дедалі більше вступає у дисонанс із лідерами національних урядів і, певною мірою, «перебираючи» на себе функції Ради Європи (ідеологічно ототожнюючи себе з нею) стає моральним обличчям Євросоюзу. Не менш цікавим є ще один феномен: європарламентарі обираються у державах ЄС так само як і національні парламенти, з яких власне формуються національні еліти держав Євросоюзу. Однак, Європарламент дозволяє собі більшу відданість цінностям свободи ніж національні парламенти. Чому так відбувається – питання варте більш детального розгляду. Але, напевно, насамперед, тому, що саме у Європейському парламенті розуміють, що втрата Євросоюзом морально-ціннісного стрижня може загрожувати несподівано швидким колапсом цього утворення, а надмірна делікатність або ж корумпованість національних урядів ЄС у відносинах з недемократичними режимами веде до втрати європейським проектом своєї ідентичності, появу глибоких тріщин у політичному менталітеті.
Схоже, що меншою мірою це зрозуміло національним лідерам та бізнес структурам. Показовою у цьому контексті залишається нафтогазова сфера. Скажімо, Європейська комісія – ще одна наднаціональна структура ЄС, у якій свідомі, що весь її авторитет базується на єдності і суголосності ЄС – закликає до об’єднання проектів з транспортування газу через так званий Південний енергетичний коридор. Серед іншого, єврочиновники під цим розуміють бажаність переговорів між ITGI та “Nabucco” про варіанти поєднання обох проектів. Бажаність, оскільки в реальності існує прямо протилежна інформація з боку потенційних переговорників: в той час як італійська компанія Edison говорить про ведення таких переговорів, акціонери консорціуму «Nabucco» не бажають її підтверджувати або спростовувати. Не важко зрозуміти мотивацію італійців, які не дуже то охоче йдуть на другорядні ролі в крупних інфраструктурних проектах, адже навіть долучившись до проекту «Nabucco», вони не отримають виключних прав на формування цінової політики. Хіба що самі підходи компанії зміняться, але це видається можливим лише у випадку втрати влади чинним прем’єр-міністром Італії.
На цьому фоні третій проект – ТАР, Трансадріатичний газопровід – майже випав з уваги. В той же час саме один з його акціонерів, а саме норвезька компанія Statoil є одним з найбільших акціонерів газоконденсатного родовища Шах-Деніз (Азербайджан), з другої фази якого і передбачається подавати від 8 до 10 млрд. м3 азербайджанського газу на європейський напрямок через Туреччину. Віддаючи належне досвіду норвежців і німців, представлених у ТАР компанією E.ON Ruhrgas AG, необхідно відзначити, що існує принаймні дві серйозні перешкоди на шляху реалізації проекту: а) відсутність політичного договору між країнами, через територію яких пройде газопровід, перш за все з Туреччиною; б) прив’язка до існуючої інфраструктури на більшій частині турецької частини газопроводу, що ставить під сумнів можливість транзитування додаткових обсягів газу через невеликий обсяг вільних потужностей. За умови їх нарощування через будівництво нових газоперекачувальних станцій доведеться рахуватися із значним зростанням бюджету проекту, що ще більше знизить його рентабельність.
Наведені міркування наводять на думку про те, що перспективи реалізації проектів у рамках Південного енергетичного коридору не стають ближчими, оскільки як владні структури, так і бізнес не бажає брати на себе надмірний ризик втрати значних інвестицій.
Таким чином, якщо підсумовувати події тижня, то стає зрозуміло, що національні уряди ЄС та США постають перед важливим і критичним викликом – прагматизм їхньої поведінки зорієнтований на політичні та економічні дивіденди (який планувався як довгостокова політика) стикається із перешкодами, породженими соціальними вибухами, які на тактичному рівні змінюють напрями розвитку цілих регіонів; зсув від ціннісного до цінового підходу у США та ЄС натикається на зсув від політико-ідеологічних до соціально-економічних конфліктів у державах Півдня і пошук спільної траєкторії розвитку вимагає як системного підходу, так і пошуку ціннісного ядра співпраці, без якого знайти спільну мову буде важко (якщо не неможливо).
Огляд знакових міжнародних подій «ПАНОРАМА МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ» підготовлено експертами ГНДО «Група стратегічних та безпекових студій» та Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»