Огляд знакових міжнародних подій “ПАНОРАМА МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ” за період 19-26 березня 2011 р.
Зважаючи на перенасиченість світової політики драмами та динамічними подіями упродовж попередніх тижнів (передусім японськими та лівійськими), видавалося, що у міжнародних відносинах виникне тайм-аут, серед якого максимально резонансною подією стане, хіба що, пожвавлення ситуації навколо Нагорного Карабаху. Зокрема, заява Глави ОБСЄ литовець Аудронюса Ажубаліса, який закликав Вірменію відкликати снайперів із зони вірменсько-азербайджанського конфлікту у Нагорному Карабасі. Таку заяву литовський дипломат зробив після зустрічі з міністром закордонних справ Вірменії 19 березня ц.р. у Єревані. А. Ажубаліс зазначив, що в ході своєї зустрічі із азербайджанським колегою, яка відбулася раніше, він виступив із аналогічною пропозицією. Глава ОБСЄ також закликав сторони Нагірно-карабаського конфлікту посилити заходи із розбудови довіри між державами та утримуватися від застосування сили.
Ініціативу Глави ОБСЄ підтримали Сполучені Штати. Зокрема, того ж дня Посол США у Азербайджані Метью Бриза зазначив, що, на його думку, мілітарного вирішення проблеми Нагорного Карабаху не існує і, відтак, закликав сторони від усунення присутності снайперів у зоні конфлікту.
Проте, вже 20 березня ц.р. стало зрозуміло, що далеко не ці події здобудуть резонанс на міжнародній арені. Сталося так тому, що Резолюція РБ ООН № 1973 щодо Лівії стала поштовхом для чергових суперечок між союзниками по Північно-атлантичному Альянсу, державами ЄС та Китаєм. Зокрема, вже 20 березня ц.р. КНР, яка утрималася від голосування на підтримку згаданої Резолюції, виступила із застереженнями щодо застосування сили у міжнародних відносинах. Так офіційний Пекін відреагував на атаку військ підпорядкованих Муамару Каддафі Сполученими Штатами та їх союзниками.
Натомість в якості активного прихильника військової операції виступила Великобританія, яка не лише бере участь у операції, але й взяла на себе роль посередника у «спілкуванні з невдоволеним» генеральним секретарем Арабської Ліги, котрий не в захваті від перспектив інтервенції сил НАТО до арабської держави. Слід додати, що й генеральний секретар Ради співробітництва держав перської затоки також зауважив, що на думку цієї організції операція НАТО має вичерпуватися захистом цивільного населення. Тож британський уряд має чимало клопотів, захищаючи позиції Альянсу. Додала клопотів Даунінг стріт і надміру обережна позиція Білого дому, зокрема, заяви Роберта Гейтса про те, що США не прагнуть відігравати ключову роль у коаліції і поступаються нею Британії та Франції.
Ситуація стала ще більш контроверсійною, коли у неділю 20 березня ц.р. Туреччина виступила проти спільної операції НАТО у Лівії. Туреччина, що інвестувала у Лівії понад 15 млрд. дол. занепокоєна тим, що Франція та Британія, «прикриваючись захистом мирного населення» прагнуть здобути необмежений доступ до лівійської нафти. Понад те, турецький прем’єр Р.-Т. Ердоган у ході свого виступу у Лівії навіть вдався до закликів, що би ті, «хто бачить у Лівії лише нафтові та золоторудні копальні, подивилися на регіон крізь «окуляри совісті»».
Свіжим з точки зору традицій НАТО виявився і ситуативний союз Німеччини та Польщі – обидві держави виступають проти операції у Лівії спираючись на негативні оцінки перспектив такої операції з боку Арабської ліги.
Що стосується Франції, яка, здавалось би мала виступати природним союзником Великобританії у цьому питанні, то й тут виникають певні тертя. Зокрема, Париж не в захваті від провідної ролі НАТО у операції. Натомість традиційно близька до Франції Італія виступає за активну роль Альянсу.
Суперечки, дискусії, претензії, розчарування, невдоволення… Схоже, що відповідна резолюція РБ ООН щодо своєї «імплементаційної готовності» не мала належного опрацювання. Звісно, що це не може не дивувати. Складається враження, що гра мало що не була переграна, – видається, що мало хто очікував на ухвалення згаданої резолюції, а відтак і негадано був захоплений зненацька. З іншого боку, такі обставини вказують, що хоронити ефективність ООН, а передусім – РБ ООН було передчасним. З’ясувалося, що ґранди світової політики будучи заручниками своїх непомірних амбіцій зберігають «уміння домовлятися». Менше з тим, несподівано, навіть піддані однієї Корони – баронеса К. Ештон та прем’єр-міністр Д. Кемерон вступають у публічні суперечки, як це сталося на саміті ЄС минулого місяця, коли вона закликала його «притримати коней» у питанні інтервенції до Лівії. Хоча, зрештою, дратівливий тон леді К. Ештон можна зрозуміти, адже окрім суперечок між економічними гігантами ЄС вона має враховувати й алармістські настрої італійців та мальтійців, які далеко не в захваті від перспектив приймати середземноморських біженців.
Зважаючи на традиційні європейські суперечки і неузгодженості подав свій голос і російський прем’єр В. Путін, що увійшовши у дисонанс із «царюючим» Д. Медвєдєвим стурбував чимало політтехнологів як в самій РФ, та і за її межами. Однак, тепер уже не зрозуміло – РФ «за резолюцію» чи «проти Каддафі» разом з Китаєм, Індією та Бразилією.
На тлі згаданої метушні на найвищих рівнях дипломатичних коридорів лише 23 березня ц.р. Франції, Британії та США вдалося погодити рішення щодо провідної ролі НАТО у миротворчій операції, яке ще має бути підтверджене усіма членами Альянсу.
Примітно, що вичікувальна позиція Вашингтону у даній ситуації є не лише наслідком обережної політики Б. Обами, але й свідченням того, що американці засвоїли уроки європейської неорганізованості, які вони винесли з війни у Боснії, операції у Косово, Іракської та Афганської кампаній. Відтак, тепер від Франції та Британії залежить, чи зможуть поновити держави Євросоюзу віру американців у європейську політичну зрілість і військову потугу Європи.
А тим часом, як вказують світові ЗМІ, Тегеран хвилюється, що «не встигне»…
Огляд знакових міжнародних подій «ПАНОРАМА МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ» підготовлено експертами ГНДО «Група стратегічних та безпекових студій»