Огляд знакових міжнародних подій “ПАНОРАМА МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ” за період 2 – 8 квітня 2011 р.
Події тижня доводять, що «розумна політика» Сполучених Штатів Америки перемогла. Нехай на неї було багато нарікань, – починаючи з історії про т.зв. «здачу Східної Європи» (на догоду політиці «перезавантаження відносин США з РФ»), так і стосовно обурень обамівської опозиції щодо таких «чутливих», як для американського політичного процесу, питань, як от щодо того, що Держсекретареві США «не вистачає часу» на спілкування з опозиціонерами як в Росії, так і в КНР; і нехай багато-кого непокоїв крен у транс-тихоокеанські справи США «на шкоду» трансатлантичному діалогу (як то трактувалося глобальними опонентами); і нехай єдність НАТО дедалі більш виявляє свої резони лише у працях «яйцеголових» експертів, та й то – лише у різкості «фантомного болю»…
Чому є підстави так вважати? Принаймні, свідчення тому, нехай і суб’єктивне – опитування «Ґеллапа», згідно якого, найвищий кредит довіри серед американців в адміністрації США отримала Гіларі Клінтон (перевершивши і Б. Обаму, і Р.Гейтса, і Дж. Байдена), – жінка-політик, яка стала уособленням зовнішньополітичних пріоритетів США, яких Вашингтон, нехай і суб’єктивно, – досяг, …і тому, власне, вона тепер й здобула певну фору, – не виключено, що теж суто суб’єктивну, – на шляху до крісла у Білому домі.
Та й загалом, США то є США… У них, навіть, борг …глобальний. Та й, зрештою, нагороди їх генералів – бойові, та й їх фінансисти – далеко не теоретики-гімназисти – і це вже об’єктивна реальність. А громадськість їх – то взагалі чарує: попри, начебто, загальне невігластво (над яким насміхається півсвіту), громадськість США сповідує на практиці цінності людяності (як показник – не боїться «копів»), довіряє власній владі (з рідкісними елементами «суду лінча» – як місцевого, так і федерального), і вірить у кращу долю глобального прогресу, що (на їх думку) є неминучим, принаймні, для US. Хоча з ними, багато хто незгоден…
…Зрештою, американці вдивляючись у хроніку нинішніх японських подій, і ховаючи свої емоції, хочуть удосконалити тяжкий досвід «новоорлеанської історії» і бути більш солідарними у скруті, ніж японці, наразі.
Натомість, політика «концерту європейських націй» у форматі Європейського Союзу на межі колапсу. Нехай Брюссель і дійсно вважає себе центром культурно-найрозвиненішого цивілізаційного «центру світу», нехай європейський ринок і досі вражає зростом (поза грецькими, ірландськими, латвійськими, а тепер уже і португальськими, та й іншими, менш виразними випробуваннями), а європейські активи та кошти, що ЄС їх витрачає на допомогу «державам, що розвиваються», шокують пересічного громадянина вже не тільки з кола «failed state», але й із середовища самого EU… «Концерт націй» перетворюється на політико-соціальну «какофонію націй», в якій кожен прагне правити своє «прогресивне соло».
Загалом, враження «геніального слухача» цього концерту – недобрі, натякають на потребу помочі, не приводи Господи, гуманітарної… Європі не вистачає не тільки грошей, не вистачає майстерності і справедливості розподілу неймовірних запасних ресурсів; славно освячених великими теоретиками минулого і сучасності неймовірних запасів, що собою являє вертикальна європейська вісь. Усе те добро може зникнути в одну мить, – як отой Олександрійський маяк, – під хвилею просто звичайних випробувань: міжнародних, чи внутрішньо-соціальних. У цьому відношенні потрясіння на японському Хокайдо є філософськими дзвінками Європі, коли земне тло, яке віддалене у просторі і часі вже натякає на катастрофи історичного масштабу від цілком ймовірного зіткнення філадельфійської, московської, пекінської «політичних хмар».
У грозі, що насувається, може не виявитися місця для Брюсселю, бо він і на «хмару» не тягне, а та, яку він прагне зображувати, не може мати значимого потенціалу. Щонайменше, тому, що ЄС ніяк не спроможеться жити по-справжньому, передусім, жертовно, адже, – зауважимо, – «бюрократичні столи» (які, власне, й уособлюють собою ЄС) «не живуть», вони – «функціонують». А функціональних якостей замало аби бути творцем нового світового історичного досвіду. Загальноєвропейському Дому треба розуміння перспективи не ефективної Комісії, а Ради Європи (в коридорах якої поки-що поняття принципів людяності, відповідальності, а подекуди й твердості не викликають посмішок), яка б його очолила й повела. Аналогічне можна сказати й про здеорганізований мілітарний потенціал Європи – війська наче є, сили й засоби – наочні, а «європейської армії» нема (та, мабуть, як би й була, то годі було б очікувати на прояв «її суворого характеру» оскільки надміру зпацифікований європейський політичний істеблішмент мало що не цілком позбавлений войовничих рис. І тому всьому нема ради…
З точки зору забезпечення історичної перспективи, ЄС не може кожен раз переживати своїм політичним організмом дрібномотивовані вібрації транснаціональних корпорацій. Європейський Союз не може борсатися у міжнародних інтригах різновекторності власного буття. Та й також він не може бути таким «соціально-різношвидкісним» аби одні розбивали чергові яхти об скелі власних островів, а інші своє життя об скелі власних негараздів. І знову ж таки, тому нема ради…
Як і тому, що ці питання-безрадченки усе одно залишаться питаннями, на які «стара» Європа має дати відповідь. Ворог Європі не Вашингтон, і друг її – не Москва з Пекіном. Ворогом, а точніше її бідою – є незрілість «євросоюзної еліти», її куце стратегічне бачення розвитку міжнародної ситуації, надмірна цинічність, корпоративність джерел мотивації політичних рішень. …Євробюрократи все те знають; як і те, що знають про такі речі й інші. Однак, не переймаються тим, бо вважають, що нема кому їх «підняти на вила»… Однак це – надто ризикований тренд: не помилилися б вони у таких судженнях…
Часу на роздуми і рішення – мало. Однак, це для нас – оглядачів, – мало. А для урядів ця категорія не може бути непередбачуваною. Природним є, що громадяни прагнуть бути упевненими у тому, що їхні «уряди у курсі» загроз, і є готовими до їх знешкодження, а уряди, звісна річ, є цього свідомими і таку впевненість забезпечують. Скажімо, німці мають зрозуміти, що «так зле, і так добре», як було колись – вже не буде. Німецька держава буде відповідальною за розвиток Європейського Союзу допоки їй не зрадить Франція. Французи мають розуміти, що є межа їхньому краснослівству – Франція у ближчій історичній перспективі ніколи не стане «наполеонівською», а тому має пасувати перед Німеччиною. Обидві ці держави мають бути свідомими, що Італія лишиться Італією – інакше теж не буде. Проте, зрештою, Рим, на відміну від Парижа, не продаватиме, Москві «Містралі». А Лондон, – який теж не без гріха, – не буде більше пасувати перед Вашингтоном. Периферійні великі держави Європи – Іспанія, Британія, Польща, Румунія не зможуть себе відчути осердям у спільному Європейському домі доки Франція та Німеччина опиратиметься вступу до Союзу Туреччини, а європейське Східне питання не буде остаточно вирішене.
Східна Європа не може бути незрозумілою «східною зоною». Вона, наразі, не може бути сама собою і може належати до європейського чи російського геополітичного контексту. Хотілося б щоби до європейського… І якщо західний принц лише «чистить пір’я», то східний вже «підкручує вуса». Сила соціально-демократичного підйому Східної Європи аж ніяк не може зрівнятися із загонистим натхненням «вусатого залицяльника». Щирість європейської громадської думки має полягати в тому, що вона має складати собі звіт: аж ніяк «убивши вождя» примітивного племені не можна розраховувати на те, що «рада молодих старійшин» буде мудрою. Таким чином не можна вважати, що участь старих чи молодих, однак усталених, демократій закінчується практиками спостерігання за дотриманням процедур демократичного вибору.
Для всіх молодих демократій залишається актуальною думка тих суспільств, які скинули ярмо тиранії і в яких уряди не крадуть у власного народу – починаючи від Британії, Японії… і закінчуючи Сінгапуром. А сусіди таких держав мають пам’ятати про відкритість кордонів, за якими верховенство права добігає кінця, і клопоти у державах сусідах, пов’язані із корупцією і бандитизмом можуть стати цілковито спільними з огляду на політику відкритого суспільства. І тоді вже не існуватиме кордонів. Ніяких.
На цьому тлі «стару» й «нову» Європу у нинішньому періоді суперечок має і цілком може єднати банальність спільної історичної долі. Кожна структура Євросоюзу, чи то корпорація, чи то урядова інституція є лишень гілкою проса, що в сукупності може перетворитися на міцнючий віник (а коли треба – то й мітлу); адже, образно кажучи, ЄС – це союз націй, це «мала ООН».
Проте увесь цей потенціал ЄС зараз вкладає лишень у чудернацькі кульбіти, ймовірна мета яких полягає у прагненні, бодай, зіпсувати міжнародну дієту американським «слонам» і «віслюкам»; уникнути визнання того, що колишні колонії перевершили «власну колиску».
Одним з таких кульбітів стало посилення співпраці ЄС з Китаєм у сфері космічних звершень. Щонайменше – посиленням роботи європейської сторони з китайською над проектом «Галілео», включно з готовністю ділитися резервом частот супутникової навігації. Таким чином, нинішній ЄС проявляє своє прогресивне бачення перспектив співпраці з Пекіном і демонструє, що ЄС не поступається своїми амбіціями Штатам у «тихоокеанському коловороті», що нестримно починає набирати обертів.
Напевно, претензія на паритетність у відносинах зі США, на виключність власної ролі призвела і до рішення про підвищення вимог радіаційної безпеки до товарів з Японії. Ще б пак, адже «європейці не такі необачні як японці», «Європа оберігає своїх громадян», і зрештою, пост-маршальська і мезо-інтегрована Європа, – забуваючи, що Литва, Болгарія і Словаччина теж до неї входять, – тяжіє до цькування «нових» членів за те, що вони і досі покладаються на атомну енергетику, а не повірили у ефемерний проект «Набукко» і «добру волю» натхненників будівництва Олександрійського мосту у Парижі.
Поміж тим, про «Набукко» – тут намічається прогрес – щоправда внесок Брюсселю у нього полягає лишень у тривалому небажанні підтримати членство у ЄС Туреччини та прохолодно-нейтральному ставленні до Баку, але ж – це спрацювало. Адже саме ці дві мусульманські держави з тим чи іншим статусом сусідства порозумілися на предмет того, щоб допомогти Європі диверсифікувати джерела і шляхи надходження нехарчових, хоча таких поживних вуглеводнів. Саме Туреччина та Азербайджан зараз домовляються щодо проблем наповнення та транзиту в рамках проекту «Набукко» постачання енергоресурсів із каспійського родовища Шах Деніз 2 до енергосистеми Євросоюзу.
Не будемо забувати й про те, що, за взірцем США, ЄС прагне здобути й визнання миротворцем та військовою потугою. Звідси інший сценарій – на тлі демонстративної позиції США щодо Лівії, коли Вашингтон максимально обмежив своє втручання, ЄС вирішив проявити свою «яструбину кров». Чого лишень варта заява заступника міністра закордонних справ Угорщини – нинішньої головуючої у ЄС держави – який до того ж виступав від імені Кетрін Ештон (sic!) про те, що не лише Лівія, але й Бахрейн, Йемен та Сирія «грають з вогнем» наражаючись на небезпеку європейської інтервенції (?!).
А це тим часом, коли біженці з держав «арабських соціальних революцій» подекуди безуспішно, намагаються здійснити гуманітарно-біженську інтервенцію до ЄС – щоправда з перемінними успіхами – якщо Мальта просить надати втікачам з Африки статусу тимчасових біженців (адже 800 з 2000 лівійських біженців вже осіли на цьому острові), Швеція готова їх приймати, то Франція у порушення Шенгенських правил (sic!) влаштовує на італійсько-французькому кордоні вибіркові перевірки документів і повертає «інтервентів» до Італії.
І це при тому, що всупереч соціальному солідаризму ЄС, зі слів Комісара ЄК з розвитку Андріса Пібалгса, обсяги фінансової допомоги країнам північної Африки неприпустимо низькі, а спричинили це той же Париж, а з ним і Берлін, обмеживши фінансування гуманітарних проектів, тоді як Лісабон, сам перебуваючи у пікантній фінансовій ситуації, такі асигнування збільшив… Ось такий європейський концерт.
А тим часом Тегеран радіє з успіхів міжнародного партнерства з Москвою, які мали б надихати його до чергової гри навколо переговорів з глобальними опонентами.
Огляд знакових міжнародних подій «ПАНОРАМА МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ» підготовлено експертами ГНДО «Група стратегічних та безпекових студій»