Огляд знакових міжнародних подій “ПАНОРАМА МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ” за період 16 – 29 квітня 2011 р.
Весілля британського принца Вільяма стало топ-новиною європейських медіа на тижні, що минув. За цією знаковою та символічною подією стежили не лише глянцеві журнали, але й політичні аналітики, які прагнули побачити у визначній для британської корони події меседжі для інших держав світу – союзників чи антагоністів. Треба зазначити, що такі сподівання не виявилися марними.
Першим символом став список запрошених – до нього повноправно увійшла аристократія (принц Александр Югославський, король Міхай Румунський, принц Монако Альберт, королівська родина Іспанії, принц Філіп та принцеса Матільда Бельгійські, королева Данії, король та королева Норвегії і навіть принц Бахрейну Салман бін-Хамад аль-Каліфа та інші представники королівських родин) та політики – фактично увесь (включно з міністром спорту) Кабінет Д. Кемерона, на чолі з ним особисто, представники усіх держав Співдружності, селебритіз, блискучі представники шоу-бізнесу та футболу. Мало не єдиними відомими у ЄС особами, яких, поруч з представниками дому Романових, оминули увагою церемонемейстери королівської родини, стали представники єесівського істеблішменту (хоча, між іншим, серед них є і справжня леді – Верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики Кетрін Ештон). Не дістав запрошення і Жозе Мануель Баррозу – Глава Єврокомісії. Щоправда, прес-служба єврочиновника відразу зауважила, що цей факт, а поруч з ним і те, що Баррозу також не запрошували на інші «королівські вечірки» у Данії та Швеції, не ображають Європейську Комісію. Натомість, Баррозу, Ештон та президент ЄС Герман ван Ромпей вирушили на церемонію беатифікації Івана-Павла ІІ до Риму – якщо британська корона проігнорувала визначних очільників ЄС, зауваживши, що весілля принца це «не державна, а приватна подія», то Святий престол вітав їх участь у протокольних церемоніях.
Другим символом, який тісно пов’язаний із першим, стало те, що напередодні паломництва єврочиновників до Ватикану, ще у понеділок 25 квітня британський прем’єр Дж. Кемерон заявив, що йому хотілося б, аби у палаті лордів «поміж британських єпископів сиділи також представники мусульманського духовенства». Серед планів прем’єра також скорочення кількості перів з 752-х до 500. Свою позицію щодо мусульманських імамів Кемерон аргументує тим, що Британія не лише християнське королівство і відтак мульти-релігійний підхід є аргументованим.
Зрештою, третім символом стало те, що зі слів представників Букінгемського палацу, весілля принца використане ними для репетиції іншої визначної події у королівській сім’ї. Кортеж принца та його нареченої прямував тим же маршрутом, яким у останню путь вирушить свого часу труна Єлизавети ІІ. Таким чином, британські фахівці з протоколу «скористалися» з вінчання для репетиції похорону.
Символи-меседжі Альбіону чутливо сприйняли у континентальній Європі і користаючись із весільної лихоманки президенти Італії та Франції і собі бравурно взялися за репетицію похорону – похорону Шенгенської зони. Зокрема, під час саміту, що відбувся у вівторок, 26 квітня обидва лідери закликали переглянути існуючу Шенгенську угоду, що дозволяє вільне пересування Європейським Союзом. Політики також наголосили на необхідності термінового ухвалення угод про депортацію з африканськими державами, з тим, щоб мати змогу висилати африканських мігрантів до держав походження. При цьому французький президент переконував, що вірить у Шенгенські правила, але гадає, що для їх збереження вони мають бути суттєво реформованими, а його італійський колега наполягав на тому, що у екстраординарних випадках у Шенгенських правилах можна робити виключення. Лідери Франції та Італії також були суголосними у тому, що необхідно звернутися за відповідними пропозиціями щодо удосконалення Шенгенських правил до Європейської Комісії. На думку Риму та Парижу, Єврокомісія має погодитися на право держав тимчасово закривати власні кордони за виняткових обставин. Щоправда, що розуміється під «винятковими обставинами» ними не було уточнено…
Вже наступного дня солідарність із Францією та Італією виявили Греція та Мальта, що не дивно, з огляду на їхню географічну близькість до Лівії та Тунісу, а разом з ними Німеччина та Нідерланди – щоправда, останні радше вмотивовані острахом щодо масового наповнення власних ринків праці з боку мігрантів із центрально-східноєвропейських держав – членів ЄС та Шенгенської зони (sic!). Кращого приводу ніж африканські заворушення для цих держав годі і шукати.
Треба відзначити, що ініціатива ошатно вбрана у дипломатичні формулювання про необхідність «реформувати» Шенгенські правила, «протидіяти нелегальній міграції» і, - борони Боже! – не підважує «віри у відкриту Європу».
Щоправда, за цими твердженнями цілком видимо проступають контури «фрондистського» ставлення до одного з основних досягнень євроінтеграційного проекту – Шенгенської зони. На тлі того, що лихоманить і «єврозону» – усе це і справді набуває подібності із репетицією похорону гучного проекту «Об’єднана Європа». Чи може, лідери старої Європи прагнуть підмінити цей проект «Європою для запрошених»?
І усе це на тлі червневого саміту ЄС, на якому Болгарія та Румунія ставитимуть питання про долучення до «Шенгену»? І це на тлі того, що невдовзі після гарантій імунітету президенту Салеху, виголошених баронесою К. Ештон, у Ємені було розстріляно дванадцять повстанців, що лише підштовхнуло і без того заляканих єменців до втечі у напрямі солідарного з ними Євросоюзу? Питання здебільшого риторичні…
А між тим – Роберт Гейтс іде у відставку. Несподівано, хоча й не дивно. Іде, мабуть, з тим, аби взяти участь у президентських перегонах «вільним від зобов’язань» перед правлячою адміністрацією демократів на чолі з Б. Обамою… І це тоді, коли «довга рука» Вашингтона дісталася, нарешті, Усами Бін Ладена. Дізнавшись про таке, до нього «з комуністичним привітом» направляється глава генштабу збройних сил КНР Чен Бінгде. Переговори будуть, мабуть, напружені, оскільки у воєнно-політичній сфері міжнародних відносин в американсько-китайських стратегіях протиріч більше, ніж суголосності. А Пекін чекати чергової розв’язки внутрішньополітичної дискусії в США не може, – йому треба діяти, але так, аби не перетнути межу дипломатичної толерантності. Так Піднебесна проявляє свою непохитну делікатність…
Із Сирією теж усе в інтризі, – курйоз і мало що не драма. МАГАТЕ стверджує, що Сирія таки «таємно» будувала ядерний об’єкт, якого зруйнував Ізраїль, котрий це заперечує…
У той же час, Москва й Пекін знайшли спільну «мову дружби проти знахабнілих європейців» і демонстративно зірвали в РБ ООН рішення стосовно ініціативи Лондона-Парижа-Берліна-Лісабона щодо Сирії. Поодинці, після нещодавньої гучної резолюції РБ ООН щодо Лівії, вони не відважилися б виступати проти намірів своїх європейських стратегічних партнерів… Цей випадок для ЄС мав би стати уроком реальної політики, адже він наочно і яскраво показує європейцям, хто, наразі, у міжнародній ситуації, відіграє роль сюзеренів, а хто васалів. Від Пекіну чекати «вето» було б і не дивним, але капості від такого надійного, багатообіцяючого союзника європейських гуманістів, лібералів і демократів як Москва – дивно. А може й не дивно, якщо Москва, таким чином, зробила послугу у рамках хитрої гри європейців з тим, аби «показати свою європейську рішучість і готовність у відстоюванні людських прав, що виявилося неможливим внаслідок перешкоджання тому з боку інших міжнародних гравців».
Однак, чи можна таку гру вважати мудрою? Чи не була вона надто ризикованою – адже Москва цілком могла й підтримати зазначену ініціативу, а Пекін їй підіграти. І тоді – годі й уявити собі наслідки для ЄС втілення європейцями такої авантюри. Вражені незрілістю зазначеної європейської ініціативи (високим потенціалом ризиків її евентуальних загроз), Москва з Пекіном її не підтримали, що, мабуть, вказує, також, на те, що їхні стратеги вважають, що справи Євросоюзу кепські, – можна припустити, що росіяни і китайці, стурбовані інфантильністю європейців, проявили справді союзницьку участь і «не дозволили» підірвати європейський економічний потенціал і підважити й так тендітну політичну стабільність на догоду незрілим європейським геополітичним амбіціям. Для них вступ непідготовленого скільки-небудь серйозно Євросоюзу у мілітарні сутички міжнародного масштабу означав би втрату суттєвого споживацького ринку.
У всій цій інтризі навколо європейської ініціативи щодо Сирії доволі незручно мала б почуватися американська сторона, якій не до лиця було б ветувати пропозиції європейців в РБ ООН, а з іншого боку – щоби донести до запамороченої свідомості своїх європейських союзників недоцільність і недочасність такої ініціативи не було належної атмосфери довіри у політичному діалозі. Вказане – ріже слух, принаймні апологетам євроатлантизму. Проте, такий «настільки довірливий» характер трансатлантичних відносин сформувався не сьогодні, а в результаті щонайменше десятилітньої трансатлантичної дискусії про гегемоністську роль США у справах Європейського континенту, який завершується витісненням США із цих справ на догоду латентному союзництву європейців з росіянами.
У світлі вельми показової патерналістської акції з боку Москви в рамках рішення РБ ООН щодо європейської ініціативи стосовно Сирії, варто задатися питанням – а чи не пора вітати європейців з тим, що вони, в процесі самоствердження у світовій політиці, знайшли не себе, а в особі Москви ближчого і надійнішого союзника, ніж Вашингтон?
Зрештою, а хіба не так?, – адже по-суті Москва спинила падіння ЄС у вир «успішного» втілення Програми «Середземноморського партнерства». І це в умовах «вдалого» втілення «Східного партнерства», – на тлі «успішного» зближення з Мінськом, «європейського» поступу Києва, врегулювання Придністровського конфлікту, сепаративного дуалізму ситуації навколо Грузії, «примирення» азербайджанської та вірменської сторін навколо Карабаського конфлікту. Так що, й правда, європейцям час подякувати Москві за її далекоглядність і патерналізм?
Бо що мав чинити ЄС?, – видається, що прості речі. Як-от на прикладі Лівії, – спробувати стати посередником між протиборчими сторонами, тиснути як на владу, так і на опозицію, вести справу до відставки правлячої верхівки, запропонувати план стабілізації і розвитку під гарантії їх дотримання під егідою ООН і НАТО, тісно співпрацювати як з Лігою арабських держав, так і з Ісламською конференцією. Мабуть, що ця, хоча й дещо утрирувана, модель поведінки принесла б куди більше миру у світі і вдячності європейцям, ніж політично загониста і кволо підкріплена можливостями «куди-попало» авіа-акція. Треба було б, також, в дусі ідей «Середземноморського партнерства», прийняти у себе й розмісти (дає Бог Європі ще такі можливості) тих кільканадцять тисяч відчайдушних біженців, що тікають з охоплених громадянською війною регіонів.
А натомість?, – про це вже йшлося вище…
Хіба що, ще варто згадати прояв вражаючої французької толерантності до культу паранджі… Рішення, правда, було ухвалено не цього тижня, проте все одно, є дуже вчасним, і дуже мудрим, – і справді: у паранджі – ти терорист і зневажаєш європейський громадський дрес-код, а без неї – ґречний француз… Що ж, можна чекати інциденту, коли не то французькі пильні щодо дотримання закону молодики, чи то просто жандарми брутально, проте цілком на законних підставах, застосують цю норму до також принципової мусульманки.
Тим часом Туреччина не змогла втриматися від кроку у відповідь на російсько-вірменську воєнно-політичну угоду і взялася зносити не так давно споруджений символ-пам’ятник вірменсько-турецького примирення в Карсі.
А в Тегерані – життя тихе, правда страти як кара за злочини, все таки є публічними, а тому вражаючими. Проте, це не заважає його задумам втілення ядерних амбіцій…
Огляд знакових міжнародних подій «ПАНОРАМА МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ» підготовлено експертами ГНДО «Група стратегічних та безпекових студій»