Слушною нагодою для того, щоб в черговий раз повернутися до, мабуть, уже обридлої теми європейських та євроатлантичних уподобань в Україні стали нещодавній візит в Україну Державного Секретаря США К. Райз, самміти Україна-НАТО та Україна-ЄС. Під час їх проведення було обговорено чимало гострих питань, дано політичну й експертну оцінки розвитку відносин, зокрема стану і перспективам української інтеграції до Євроспільноти. Увесь хід і підсумки цих міжнародних заходів були розлого висвітлені у вітчизняних ЗМІ. І як з’ясувалося, одним з питань, що тривожить європейських представників (до речі, як власне американських і натовських) і яке дискутувалося переважно в кулуарах, стали сумніви в одностайності схвалення українською громадськістю європейської та євроатлантичної інтеграційної парадигми, а також ризики, що несе в собі ігнорування зовнішньою політикою України даної обставини.
Щодо останнього, то необхідно зазначити, що ймовірність її ігнорування в зовнішній політиці нового часу надто низька, на відміну від її ігнорування у політиці внутрішній. Якщо це відбудеться, то ми станемо свідками появи чергового парадоксу української сучасності.
З іншого боку, необхідно визнати, що такого характеру сумніви є висновками з картини, яка спостерігається в Україні і яка передусім ілюструється пересторожним ставленням жителів Сходу і Півдня України до євроатлантичної інтеграції, до зближення із Заходом. Зрозуміло, що такий стан засвідчує пережитки радянської пропаганди часів «холодної війни». Проте він також вказує на незавершеність процесу національної ідентифікації, деформацію і негомогенність інформаційного простору України, що є вже абераціями влади і державної політики. Зрештою, це не заважає «доброзичливцям» України спекулювати описаним становищем як у внутрішньому політичному процесі, так і на міжнародній арені.
Врешті-решт, ці уподобання мають свій органічний зв’язок з національною, геокультурною ідентифікацією та геополітичним розвитком України. На початку 90-х рр. минулого століття у справі геокультурної ідентифікації України певні надії покладалися на масове захоплення європейською культурою взагалі, і стилем громадського та приватного життя – «модою на Захід» – зокрема. Тепер можна сказати, що на той час в Україні у межах зовнішньополітичних орієнтацій запанував хоча й короткочасний, нестійкий та непереконливий, проте – консенсус.
Проте президент Кравчук був далекий від думки про ідеологічну зрілість, соціально-економічну доречність і політичну дочасність європейського вибору України – «маємо те, що маємо»… Президент Кучма був далекий від думки про доречність закінчення гри про вибір місця України між «красивими чи розумними?» – він став заручником зворотного процесу, якого не зміг осідлати. Його вистачило на – «Україна – не Росія»…
Як би там не було, однак з початку 90-х рр. ХХ століття, по мірі розчарування у досягненнях власного політико-економічного та правового розвитку і розуміння «недосяжності» європейського рівня життя, соціальний ентузіазм українського суспільства спав, перетворившись на зневіру, пригніченість і скриту заздрість, що разом викликали почуття відчуженості.
В середині 90-х рр. минулого століття відбулося докорінне розшарування в українських верствах з одночасним орієнтаційним розходженням між, з одного боку, елітою, що у сенсі національної свідомості тільки-но просиналася, а в сенсі економічному – грабувала матеріальні надбання, і клептократичною владою, а з іншого – власне плебсом, який ще перебував у полоні європейських чар. Зрештою, варварська поведінка незрілої еліти могла призвести тільки до одного – посилення розбіжності в розвитку політичної культури України від європейської. Лише кілька загальних штрихів: спочатку культивування, а потім консервація авторитарних рис державного управління, упослідження права і зухвалого ставлення до законності, руйнування соціальної справедливості, перетворення гуманізму, лібералізму й демократизму з парадигм розвитку в фальшиву вітрину для зовнішнього світу, потурання перетворенню населення Сходу та Півдня України «з невігласів у противників» європейської та атлантичної інтеграції, натомість потужне культивування євразійщини з одночасною російською інформаційною експансією. Тривало все це значний час…
У підсумку в Україні початку цього століття щодо можливості долучення до Об’єднаної Європи і НАТО склався, з одного боку, стійкий скептицизм еліти – «в принципі», та суспільна байдужість – з іншого.
Проте, соціологічні опитування, тривалий час фіксуючи цю стагнацію, з 2002 року – з часу останніх парламентських виборів – почали позначати певні зрушення у психологічному стані українського суспільства, реєструючи спалахи пристрастей і коливань громадської думки як з приводу якості влади, так і стосовно переоцінки свого ставлення до участі в її організації та соціальної взаємодії, а також розуміння місця України у Європі. З наближенням президентських виборів 2004 року свідомість громадськості прокидалася, все більш помітнішою ставала її політична рішучість у відстоюванні своїх прав та власне подальшого демократичного вибору України. Як би не намагалася «партія війни» одного з протиборчих таборів під час останньої президентської виборчої кампанії свавільно використати неусталену національну свідомість і необізнаність населення Сходу і Півдня України щодо сутності європейського інтеграційного процесу, тему «підкорення нас Заходом», здійснюючи відповідне інформаційне спотворення і в той же час культивуючи безпідставний антагонізм (як всередині країни, так і поза її західними межами) та ідеологічні кліше в кращих радянських традиціях «підлої Європи та злої Америки», відповідь українського суспільства була промовистою і лункою – «Ющенко – так!».
Інакше й бути не могло. Адже, організація як політичного, так і виборчого процесів з боку демократичної опозиції в основі своїй спиралася на громадську підтримку та участь, що й було підтверджено фактом Помаранчевої революції, як історичного й соціального завоювань. На цей раз перемогла Демократія… Україна, так би мовити, склала основоположний іспит – іспит з демократії.
Загалом, спостереження за політичним розвитком взагалі і євроінтеграційною політикою України зокрема, вказують на те, що відбувається постійний якісний перехід від нижчого стану політичної культури до вищого, скажімо від стану коли Україна вважала себе демократичною, до стану коли нею може називатися чи майже – бути насправді. До важливих чинників зміцнення українського демократичного мислення і поведінки варто віднести ненасильницький характер торішньої Помаранчевої революції, а також такі її важливі складові як політичний діалог і компроміс, судовий процес і його підсумки, зрештою – підкорення Влади вимогам Народу. До речі, стосовно останнього, то Україну можна вважати державою, де було започатковано новітню традицію громадянського спонукання/примусу до миру. Однак справедливим є й те, що без первісного, культурно властивого демократичного мислення українців було б неможливе жодне з тих досягнень, якими ми зараз пишаємося. Зрештою, не було б що зміцнювати…
З цієї точки зору, також не можна скидати з рахунку, хоч можливо й сумбурну, проте доволі значну роботу, яку вели й ведуть громадські організації, передусім ті, котрі належать до недержавних. Їх заслуги перед українським суспільством іще як слід неоцінені. Вони були першопрохідцями у світ свободи й демократії, вони першими вчилися прописних демократичних звичаїв і запроваджували їх у політичну культуру України, вони перші розпочали вимагати від влади бути насправді демократичною, законною і справедливою, за що нерідко платили «кривавою данню». Виявилися вони також першими серед тих, хто розпочав політпросвітницьку роботу серед населення стосовно поширення неупереджених знань про Європу, про Європейський Союз. Вони першими почали розвінчувати несусвітну архаїку облудних пересторог щодо НАТО. Однак, вони не можуть стати у цій справі визначальними учасниками, вони аж ніяк не можуть замінити державні інституції, що мали б діяти масштабно, суголосно та дієво в рамках єдиної державної програми.
Зауважимо, що для розуміння сучасного характеру і тенденцій подальшої європейської інтеграції важливо взяти до уваги те, що одним з чільних суб’єктів інтеграційного процесу в ЄС виступає інститут громадянського суспільства – мережа громадських неурядових організацій Європи, яка ефективно сприяє соціальній, інфраструктурній, інформаційній та культурній гомогенності і власне веде до всеохопної європейської інтеграції. Крім того, всезростаючу роль у загальноєвропейських процесах відіграє «народна дипломатія», яка дозволяє ефективно забезпечувати особистісну громадську участь у формуванні та втіленні, так би мовити, «внутрішньоєвропейської зовнішньої політики». Саме їй варто відвести головну роль у забезпеченні культурного обміну, в історичному примиренні європейських народів, укоріненні в європейській політиці ідеології «культури миру». Необхідно зазначити, що місце і роль інституту громадянського суспільства в сучасній Європі яскраво проявилися в тому, що проект Євроконституції цілковито включив у себе Хартію про основоположні права Євросоюзу (Ніцца, грудень 2000 р.). Ставши серцевиною конституційного документу, Хартія (яка до цього носила рекомендаційний характер) закріпила на комунітарному рівні права і свободи особи, а також основи взаємовідносин між представниками інституту громадянського суспільства і владою.
Так от, необхідно наголосити, що навіть розвинутий інститут громадянського суспільства Євросоюзу, який володіє неспіврозмірно потужнішою здатністю (як у випадку з Україною), не може замінити офіційні інституції ЄС і, в кінцевому підсумку, відіграє хоча й суттєву, однак лише допоміжну роль у інтеграційному поступі Європи.
Так чи інакше, демократичний вибір у вигляді Помаранчевої революції став одночасно і цивілізаційним вибором України, який остаточно детермінував її геокультурну ідентифікацію як європейської країни. Боротьба за утвердження демократії призвела до перетворення ефемерних, як для української свідомості, категорій у справжні, живі цінності, які, як тепер з подивом виявляють для себе українці, є настільки ж близькі як європейцям, так і американцям. Зрозуміло, що не для всіх, й неоднаковою мірою, однак процес – пішов. Досвід верховенства права, торжества свободи, правди і справедливості, який отримало сучасне українське суспільство, відкрив двері не тільки для їх психологічного осягнення, але й до Об’єднаної Європи, до євроатлантичного співтовариства.
Історичне диво, проте – факт: Україна за мить позбулась євроатлантичної відчуженості і набула рис політичної, культурної спорідненості. Європейська та євроатлантична інтеграція нарешті стала асоціюватися з чимось більш вартісним, ніж достаток і благополуччя (що, зрештою, є тільки Наслідком, а не Причиною – це неминуче стане предметом наступного рівня прозріння української свідомості).
Проте, наразі нове українське суспільство не поспішає зі справжнім виявленням свого ставлення до європейської та євроатлантичної інтеграції – воно уже не байдуже до неї, однак ще не цілком прихильне. Дії нинішньої влади у цій справі, які експертами визначаються як безладні і піддаються критиці, громадськістю сприймаються поміркованіше. Експерти притримуються думки, що оскільки новій владі не вдалося забезпечити консолідовану підтримку курсу євроінтеграції ані в суспільстві, ані в політичному істеблішменті, то говорити про якійсь успіхи є передчасним. Звідси випливає, що громадяни виставляють менші вимоги, ніж експерти, яким здається, що влада могла і мала б зробити значно більше. Зокрема, за результатами соціологічних досліджень, проведених на початку листопада ц.р. Київським міжнародним інститутом соціології, 19,3 % громадян вказують на «поліпшення відносин з європейськими країнами». Крім того, 13 % респондентів відзначили позитив «у зближенні України з НАТО, СОТ і ЄС». А за даними Центру Разумкова на сьогодні 33 % опитаних вважають себе європейцями – це кожен третій українець. Чи достатньо цього? Мабуть, що – ні. Бо тільки 36 % українців вважають, що європейська інтеграція може стати національною ідеєю, яка консолідувала б Україну, натомість як 39 % у цьому сумніваються. Проте треба визнати і врахувати той факт, що серйозної просвітницької роботи в Україні не проводилося. І свідченням цьому є, знову ж таки, соціологічні дослідження. Переважна більшість наших співвітчизників – близько 75 % – вважає, що інформація про ЄС обмежена й неповна, або ж вона спотворена чи такої інформації недостатньо.
Системний аналіз підсумків численних соціологічних досліджень засвідчує той факт, що 60 % українців визначаючи Україну європейською державою, не визнають її такою по суті, оскільки спостерігають лише прояви європейськості у розвитку політико-правових, соціальних, економічних відносин. Тут треба віддати належне українцям, які у цьому проявляють свій колективний глузд, що відділяє бажане від дійсного. Громадяни не відчувають зростання рівня власного добробуту (особливо в умовах істотного економічного розвитку), безпеки і громадського порядку, що властиві країнам розвинутої демократії. Варто наголосити, що зростання достатку громадян і наведення демократичного порядку в державі поряд з рівнем поінформованості є запорукою проєвропейських та євроатлантичних уподобань українців.
Таким чином виходить, що позитивні зрушення у динаміці названих уподобань відбулися і посилюються більшою мірою завдяки набуттю українською ментальністю універсальних демократичних прикмет, і меншою завдяки просвітницьким, агітаційним чи пропагандистським зусиллям. Ми були свідками того, як спрацьовує своєрідний політичний закон культурної спорідненості: чим більше Україна стає демократичною, тим вона більше стає європейською, і навпаки, тощо. Однак виявилося, що його дія обмежена, оскільки він є законом «політичної гальваніки» (хиткого зв’язку між певними явищами). І тому надалі необхідно спиратися на державну проєвропейську політику України, постільки вважати себе (чи бути) демократичними і вважати себе європейцями – все таки не одне й теж.
Отож, знаменито склавши іспит з демократії, далі постала черга українського іспиту з європейськості: у двері, що відчинилися, іще треба увійти. Для того, щоб зробити це, у сенсі виконання політичних передумов, і попри все інше, необхідно підкріпити нинішній сплеск громадського демократичного ентузіазму і помітно зрослої прихильності знаннями про НАТО та ЄС, а також політико-економічною раціональністю. Адже, не зайвим буде наголосити – одна справа вважати себе європейцем, а інша – бути. Цю прихильність необхідно перетворити у стійке переконання, що позначить подолання афекту внутрішньої геополітичної роздвоєності і закінчення процесу національної ідентифікації, та початок нового – ідентифікації європейської, в сенсі остаточності й невідворотності вступу до НАТО та Євросоюзу.
Однією з передумов втілення «європейського вибору» України було і залишається досягнення стану інформаційної гомогенності України, соціальне схвалення такої геополітичної мети у політико-правовому сенсі. Це завдання складає окремий предмет держаної політики і стурбованості частини проєвропейськи налаштованої української еліти. Проте на сьогодні, як уже зазначалося, успіхи у цій справі є неоднозначними. Це стверджується й офіційно, зокрема нещодавньою заявою такого відомого політика і державного діяча як Б. Тарасюка, нинішнього Міністра закордонних справ (Київ, 4 листопада ц.р.; Міжнародна н.-п. конференція «Національна безпека України в контексті євроатлантичної інтеграції: організаційно-правові аспекти»): «Поки в українському суспільстві не буде консенсусу між політичними елітами в питаннях зовнішньополітичного курсу, не варто чекати успіху». Він також підкреслив необхідність пожвавлення інформаційно-роз’яснювальної роботи в регіонах. То ж виникає закономірне питання: скільки ще часу ми будемо свідками актуальності цього питання для державного розвитку і політики? Де «слово і діло» Президента України?…, який серед іншого мав би однозначно як визначити, так і вимагати публічного звіту про підсумки інформаційно-роз’яснювальної кампанії щодо євроатлантичної інтеграції як першочергового завдання для Парламенту, Уряду, РНБО та інших відомств.
З одного боку інформаційний простір України сповнений галасу про європейську інтеграцію, а з іншого – спостерігається прагнення не пояснити громадськості толком «що?» та «до чого?», а ще більше заплутати, ввести в оману, налякати як старими історичними страхами, так і новими випробуваннями. Як доводить спостереження, схоже стосується як вступу України до НАТО, так і нині «гарячої», мов пиріжки, теми СОТ.
Непереконливість – ось визначальна риса українського дискурсу на ці теми. І що є джерелами даного становища – вайлуватість мислення чи організаційний недолік, і скільки в тому чи іншому злого умислу? – питання з питань.
Здебільшого серйозні експертні доповіді знецінюються у ході їх поширення в «прокрустовому» інформаційному просторі України. Як правило, на одне їх беззаперечне твердження припадає низка нісенітниць і дурниць, які спотворюють розуміння і вводять в оману. Варто зауважити, що так може «працювати» тільки дезінформаційна система… Прикро те, що офіційні кола дотепер не спромоглися запевнити прихильників і роз’яснити, тим, хто сумнівається, доцільність і можливості здійснення «європейського вибору», його невідворотність з точки зору світової політики й історичного процесу, опір чому є безглуздям, яке загрожує Україні втратою історичної перспективи – з усіма наслідками, передусім, для пересічних українців. А смішно те, що вказана система у своєму зворотному зв’язку замкнулася на своїх же творцях, які тільки тепер помітили, що вже тривалий час перебувають в полоні свого ж облудного «хитромудрого вчення», яке вже немає чим крити.
Обговорення різного роду політичними силами доцільності і самого процесу вступу України до тріади вищенаведених міжнародних організацій, сповнене нібито благими намірами турботи про Україну, в очах громадськості виглядає метушнею і колотнечею, що постійно й засвідчують ЗМІ та результати соціологічних досліджень. У дискусії, що розгорнута в Україні, можна віднайти представників усіх суспільних верств, які здебільшого без кінця теревенять про те, чого й самі не розуміють. Ясна річ, що люди мають право висловлюватися і робити це вільно.
Проте постає питання, що можуть пояснити собі пересічні селяни і горожани (навіть – кияни), які не знають і не вміють (зрештою – і не їх це клопіт), як пов’язати свої приватні, соціальні, конфесійні та етнічні інтереси із втіленням ідеї Об’єднаної Європи? Більшість із них покладається на думку людей відомих, знаних, вчених тощо, і свою позицію визначає у відповідності до їх дорадчої думки. Однак, це не заважає українським ЗМІ (а також політикам з числа так званих «друзів України») глузувати з інтерв’ю довірливих громадян та підсумків соцопитувань, кожен раз зарозуміло або ж злорадно підкреслюючи – ставлення українців стосовно вступу до ЄС залишається строкатим: Захід, Північ і Центр – «за», Схід і Південь – «проти». У такому випадку варто було б тицяти пальцем у бік бевзнів від влади, політикуму, питаючи в них (як це, зокрема, робить Б. Тарасюк), що вони коять і чи є у них самих знання Європи та євроінтеграційні переконання?
Давним-давно сказано, що обізнаність і прихильність українського суспільства до європейського характеру державного будівництва і розвитку потребує розгорнутої кампанії роз’яснення того, що позначає собою і яка історія ідеї «Об’єднаної Європи», що нині являє собою Європейський Союз та НАТО, і який сенс Україні прагнути вступати до цих міжнародних організацій. І вже поготів відомо, що така кампанія має провадитися у вигляді класичної політичної просвіти громадськості, українські корені якої заглиблені у чин Ярослава Мудрого, Києво-Могилянської Академії, Кирило-Мефодіївського братства, «Просвіти», «Знання» тощо. Проте саме ця робота успішно спотворюється, перекручується, якщо не саботується… Можна було б вдатися до започаткування хоча б належної телевізійної програми, в якій зокрема викривалися і переконливо спростовувалися хибні погляди, перекручення, міркування і думки в рамках наведеного дискурсу.
Одним реченням – настав критичний час для того, щоби європейська та євроатлантична інтеграції стали не просто предметом, а приматом сучасної державної політики в Україні. Усвідомлення цього політиками та державними діячами стане запорукою успішності європейських прагнень українців та потреб забезпечення історичної перспективи Української державності.
Отже, підсумовуючи, варто наголосити, що після парламентської 2002 та президентської 2004 років кампаній, що переросла у Помаранчеву революцію і яка ствердила демократичний розвиток України, громадськість позбулася апатії, пригнічення європейських прагнень. Українці стали почувати себе більше європейцями, але які поки що живуть в «малоєвропейській державі». Громадська підтримка євроатлантичної інтеграції залежить від невідкладного проведення якісної (повної, достовірної, переконливої, сумлінної) роз’яснювальної кампанії, яку можна забезпечити лише в рамках визнання євроатлантичної інтеграції приматом державної політики.
http://www.ea-ua.info/main.php?parts_id=5&news_id=148&news_show_type=1