1 жовтня Україна і Росія продовжили договір про дружбу і партнерство іще на 10 років. Як на ваш погляд розвиватимуться взаємини між двома країнами в цей період?
Плюс десять років – це період до 2018 року. …Якщо зовнішньополітичні стратегії обох держав не зазнаватимуть якихось принципових змін, –– тобто, Київ протягом цього часу дотримуватиметься політики Європейського вибору, а Москва – політики Євразійського домінування, –– то, гадаю, загалом взаємини будуть ворожими – настороженими, бурхливими, драматичними. Адже, сучасна Москва відверто говорить про неприпустимість втілення Києвом європейського цивілізаційного вибору. Політично – неприпустимість означає протидію, яку Москва провадитиме на об’єктивному ґрунті багатого арсеналу засобів і способів впливу на поведінку Києва. Наразі, Київ перебуває мало що не під цілковитим контролем Москви, яка може з принагідного приводу у будь-який час і дієво вдатися до “роз’яснення” того, хто в Україні хазяїн.
Києву треба мати на увазі, що коли в Україні не буде зменшено російського впливу, потенціалу засобів і номенклатури способів його забезпечення, вести мову, а тим більше – впроваджувати зовнішньополітичні цілі Європейського вибору, буде марним – з двох причин, і загрозливим – з третьої. В таких умовах, передусім, Київ не зможе розраховувати на серйозне до себе ставлення з боку західних партнерів, які будуть дистанціюватися від Києва, постійно вдаватися до тези про “відкритість дверей” і вести мову про неготовність України до членства як в НАТО, так і в ЄС, оскільки Київ для них асоціюватиметься із “троянським конем”. По суті – така їх поведінка спостерігається й зараз. З іншої сторони, якщо західні партнери проявлятимуть серйозну чи надмірну, з точки зору Москви, зацікавленість щодо втілення інтеграційних цілей України, то Москвою будуть ввімкнені внутрішньо українські механізми раннього (в розумінні саботажу чи імітації політики реформ) чи пізнього (на вищому державному рівні) політико-правового блокування такого розвитку подій, або механізми гальмування енергійності Заходу, насамперед – європейського. Що ж до загроз, то у випадку, коли Київ, незважаючи ні на що, активізуватиме політику інтеграції, то він тим самим буде “мотивувати” Москву до спроб, скажімо, політичної дестабілізації України та актуалізації державного сепаратизму, з усіма для Києва “привітностями”, що звідси фонтануватимуть.
Треба мати на увазі, що для України пріоритетом державної політики № 1 є не стільки проблема інтеграції до ЄС та НАТО чи іще там щось, як проблема зменшення російського впливу в Україні, політика загального убезпечення від російських посягань, включно із масштабними заходами в галузі національної безпеки та оборони. Цій справі може сприяти мало що не весь спектр міжнародної діяльності України – політика партнерства України з НАТО та ЄС, розвиток ОЧЕС та ОДЕР-ГУАМ, діяльність в ООН, двосторонні відносини.
Крім того, що Москва провадить політику посилення російського впливу в Україні, Київ має бути свідомим того, що встановлення контролю над Україною не обов’язково має бути єдиною чи кінцевою метою такої російської політики. Хочу звернути увагу не те, що кінцевою метою є загальне ослаблення України, в усіх її основах – політичній, правовій, адміністративній, економічній, мілітарній, соціальній. Бо тільки зі слабкою державою можна вчиняти, що заманеться, аж до випадку з її геополітичним та державно-правовим поглинанням. Однак, хотів би застерегти від спокуси зловживання даною тезою у розумінні того, щоби параноїдально і пропагандистськи прикривати власну безпорадність, недолугість і недбальство підступністю злого сусіда. Безупинно вказувати на “руку Москви” і розуміти, що це вказування у внутрішньополітичному сенсі є спонуканням до “полювання на відьом” та загальнополітичним послабленням держави, є нічим іншим як “парадоксальним” слідуванням у фарватері політики “проклятої” Москви.
Наскільки договір про дружбу між двома країнами є декларативним, а наскільки він наповнений реальним змістом?
Зміст договору важливий і принциповий, коли сторони певні того, що його положень взаємно дотримуватимуться. Йдеться не про те, чи існує взаємна довіра, а про те чим і наскільки мотивується недовіра. У даному випадку, порівнюючи загальні потенціали Російської Федерації та України, їх політичну, економічну, мілітарну та соціальну міць і беручи до уваги справедливі висновки про те, що їх різниця не на користь України, необхідно зазначити, що Київ навіть гіпотетично не може “жартувати” із дотриманням своїх зобов’язань в рамках цього договору. Чого не скажеш про Москву, для якої даний договір є не більше чим декларацією намірів. І, до речі, дійсність, яку ми спостерігаємо, це доводить.
Тобто, для України зміст даного чи будь-якого іншого договору з РФ є завжди реальним, водночас як для РФ – це іграшка, яку Москва може використовувати як механізм дипломатичного інтриганства/спонукання.
Необхідно зазначити, що таке становище визначається не стільки внаслідок неспіврозмірності потенціалів держав, як детермінується ставленням держав-партнерів до норм міжнародного права, розвитком процесу демократизації, сповідуванням політики “культури миру”, рівнем авантюризму та волюнтаризму, відкритими та скритими цілями зовнішньої та безпекової політики. Саме з урахуванням цих критеріїв і складається враження про дотримання тією чи іншою стороною досягнутих домовленостей.
Чого хотіти нинішній Україні від нинішньої Росії?
Сподівання Києва на взаємопорозуміння з Москвою є безпідставними: Москва провадить антагоністичну щодо України політику. В межах свого розуміння світової політики і бачення майбутнього Східної Європи, Москва насправді, а не “ненароком”, сприймає сучасну Україну як історико-політичне непорозуміння, як свого роду геополітичний “сепаратистський виклик”. Для Москви політика Європейського вибору України є екзаменом на зрілість як надрегіонального лідера, який (у розвиток даної набутої міжнародної ролі), має довести, що він є еквівалентним грандом світової політики на рівних зі США, ЄС чи, скажімо, Китаєм.
А з урахуванням політичного хаосу в межах ліберальної анархії, що охопила Україну, Київ немає жодних підстав сподіватися, що чи Москва, чи будь-хто інший буде серйозно ставитися до його інтересів чи дій.
Київ або відкриє очі на те, перед якою прірвою він стоїть, або іще якийсь час “посмикається”, насмішить світ, та й звалитися у вир політичної, соціально-економічної та історичної катастрофи. …Справа не у потузі і злих намірах Москви, а в політичній немічності Києва. Як ілюстрація цього – прошу звернути увагу на те, як нині здійснюється задум Президента України щодо скорочення бюджетних видатків у час світової економічної кризи. Серед багатьох ініціатив, своїм дикунством вирізняється випадок зі спробою “вдосконалення” системи забезпечення національної безпеки: “Бах!” указом – і нема “жахливих бюрократів” з трьох …науково-дослідних інститутів (!?), що забезпечували аналітичний супровід ухвалення вищих політичних та управлінських рішень. Бо як сказали з Банкової – нема чого “проїдати” казну Неньки – самі справимося. Тут дивує як розуміння ефективності таких заходів у справі підвищення якості експертизи у сфері зовнішньої політики, національної безпеки та оборони, так і рівень стратегічного мислення: раз мені щось не до вподоби – “Бах!” і нема його. А що “бахнув” – уже не суть важливо.
Тому Києву треба хотіти не “чогось” і від “когось”, а хотіти від себе – інакше “ті”, від кого він “чогось” хотітиме вкоротять йому і так куцого віку. Києву треба перестати гратися у світову політику, перестати пащекувати на міжнародній арені і “штовхати ініціативи” і тим самим, перестати дратувати серйозних гравців; Києву треба зосередитися на Україні, на тому, що коїться під носом – починаючи зі столиці і закінчуючи Хутором Михайлівським, – починаючи з дрібного хуліганства, громадського куражу мажорів, незаангажованістю і справедливістю судочинства, і закінчуючи політичною корупцією, екстремізмом і сепаратизмом, – починаючи з відродження довіри до влади, налагодження дієвої системи державного управління і закінчуючи досягненням незаперечного авторитету бюрократії, як гаранта демократичного розвитку. Погодьтеся, що Москва казиться не стільки від того, що Київ на щось претендує чи до чогось має претензії, як тим, що він не володіє для досягнення того бажаного достатнім реальним потенціалом. З її точки зору, ситуація виглядає так, начебто Київ очікує, що “все само собою розсосеться”, все має бути йому дарованим. Ну що тут можна сказати…
Чимало російських експертів вважають, що продовження Великого договору – це лише тактичний крок української та російської влад і що цей договір у майбутньому можуть переглянути. Яка ймовірність зміни Договору про дружбу? Як його можуть змінити?
Ініціатив щодо офіційного перегляду навряд чи варто очікувати – наразі я не бачу якихось до цього спонук: Москва у це не бавитиметься. Якщо їй буде вкрай важко обходити якійсь положення цього договору, вона просто заявить про свій вихід із нього, чим розв’яже собі руки у тій для неї важливій справі, у якій цей договір буде перешкодою. Красномовним прикладом цього може послужити вихід РФ із Договору про звичайні озброєння у Європі.
А Україні треба розуміти, що це не договір про дружбу, а про спонукання до “дружби”. Крім того, всяка держава, що дбає про свою історичну перспективу, одночасно (і крім усього іншого), в час переговорного процесу та укладання міжнародного договору, розробляє план запобіжних заходів на випадок форс-мажорних обставин із “можливостями” партнерської сторони щодо виконання взятих нею на себе окремих (чи загалом) договірних зобов’язань. У випадку з Україною є сумнівним, щоби такий план заходів розроблявся в час укладання даного договору, – сумнівно щоби до цього хтось вдався тепер, коли “все гаразд” – коли Москва його пролонгувала.
Гадаю, що протягом наступного десятиріччя договір не зазнає змін. …Хіба що, власне сама гра в “перегляд договору” буде становити для Москви певний інтерес для зовнішньої політики РФ. Також, можна припустити, що, скажімо, у випадку, коли Київ “знайде можливість” подовжити термін перебування в Україні ЧФ РФ, Москва буде “змушена” переглянути договір і “дотиснути” Київ до готовності вступу, наприклад, до Союзу Росії і Білорусі… Інших обставин, за яких можна було б очікувати розгортання відповідного переговорного процесу я не бачу.
Хоча як Україна, так і Росія заявляють про наміри будувати стратегічне партнерство між собою, однак чи мають вони насправді стратегічне бачення свого співіснування? Якщо так, то в чому воно полягає?
Як на мене, то стратегічне партнерство України та РФ – маячня. В умовах, коли Москва вже не планує, а втілює імпер-реваншистську політику, в рамках якої Україні відводиться роль губернії, не має підстав говорити про якесь бачення “взаємовигідного” стратегічного партнерства. Я, щиро, хотів би віднайти хоч якусь галузь, де на міжнародній арені ці дві держави могли б бути хоча б звичайними партнерами.
Москві та Києву мову треба вести не про фальшивку стратегічного партнерства, а, як говорили в часи т.зв. “холодної війни”, про розрядку у відносинах, про налагодження політичної довіри і взаємопорозуміння, – образно кажучи – партії війн в обох суспільствах мають бути розпущеними. Бо у випадку, коли Київ у своєму нинішньому політичному безглузді несподівано схаменеться і чудесним чином отримає під гарантії відповідальної влади необхідну масштабну міжнародну підтримку, то загонисті плани Москви, м’яко кажучи, будуть сконфуженими; тоді Білокам’яній доведеться самій і принизливо шукати приязні у Золотоверхого, доведеться сплачувати раніше підроблені рахунки власним коштом.