Лише кілька років тому в світовій політології з’явилося нове поняття – «failed state», держава-невдаха, або держава, що не відбулася, і ось за кордоном, зокрема в Росії, вже пішли публікації, наприклад, того ж Караганова, який стверджує, що Україна або вже є «failed state», або стоїть на межі розпаду. І справді, до перманентної політичної кризи в останні місяці додалася криза економічна, а рейтинги довіри до влади серед населення впали до нуля. Що далі? Що нас чекає вже за півроку, коли за прогнозами фінансових аналітиків інфляція піде вгору, та ще й посилиться безробіття?
Загроза подібної катастрофи є настільки ж актуальною для України, як і для Російської Федерації, так і низки інших «неефективних Держав» чи іншими словами – слабких національних соціально-економічних систем чи транснаціональних формацій. Саме ж настання такої катастрофи не піддається аналізу – занадто багато чинників які її детермінують. Необхідно вживати заходів з підвищення якості державного управління, економічної й оборонної конкурентоспроможності, підтримки належного рівня соціальної справедливості.
У випадку з Україною, в умовах перманентної політичної кризи, ці заходи впроваджувати є справою надскладною. Проте, в РФ, де політична ситуація кваліфікується як стабільна, теж не спостерігається особливих успіхів в окреслених мною реформаційних сферах. Хіба що, нинішній стан РФ, який ґрунтується на комерційній експлуатації природних ресурсів, владному авторитаризмі і галайкуватій пропаганді, а також зовнішньополітичному волюнтаризмі, вважати «задовільним»… Однак тоді, з таким багажем, Російську Федерацію стає неможливо віднести до категорії прогресивних держав: парадигма розвитку РФ і забезпечення її історичної перспективи носитиме й надалі варварський характер. …Тоді РФ постає в якості неадекватного й агресивного актора світової системи, що й підтверджується фактичною поведінкою Москви як вдома, так і на міжнародній арені. Якщо тенденція набиратиме сили, то згодом можемо стати свідками як РФ уподібниться до Північної Кореї чи Ірану. Правда, на той час Москві вже доведеться мати справу не з вайлуватим Брюсселем чи лукавим Вашингтоном, а із безкомпромісним Пекіном, який теж не є прихильником «культури миру» і є схильним до рішучих і вражаючих уяву, – показних, – дій…
Щодо пана Караганова, він давно зарекомендував себе «великим другом» України… І не тільки її… Він давно вийшов, як то кажуть, «за межі власної компетенції», стає дедалі менш цікавим, – я не можу віднести його до серйозних, конструктивних інтелектуалів – роль, яку власне він прагне грати. Як на мене, він є хоч і відомим, проте банальним ідеологом-шовіністом. Якщо я помиляюся, якщо я не правий, тоді йому треба було б продовжити власну думку з приводу «врятування Росією України» і вказати на російські можливості, тобто – способи і засоби, – здійснення ним «прогнозованого» чи пропонованого. Було б також цікаво дізнатися, якими він бачить підсумки і наслідки такого кроку… Чи не стане такий крок визначальним чинником остаточного занепаду самої РФ? Чи не було б правильним дотримуватися курсу, який був визначений «раннім» Путіним – зосередитися на власне російських клопотах, навести лад і забезпечити майбутнє не чужим коштом, а власною продуктивністю, а потім – вдаватися до місій з «порятунку» інших народів? Чи може РФ вже досягла рівня розвитку, який надає їй підстави для провадження ненав’язливої експансії? Як на мене, то – ні. Наразі РФ може здійснювати політичну й культурну експансію вульгарним воєнно-політичним порядком з незбагненними наслідками.
Що стосується західноєвропейської думки, то вона здебільшого породжена розчарованістю і жалем за невиправданою втратою Україною свого шансу долучитися до Євросоюзу. В Україні поширена думка проте, що «нас там ніхто не чекає», однак це лишень дещиця з бурхливого казана європейської політичної дискусії навколо української тематики. …Україну хотіли б мати у лавах ЄС усі його нинішні держави, але тільки за обставин «готовності» України до цього, чим остання недостатньо характеризується. Крім того, треба зазначити, що поява компрометуючих і дискредитуючих інформаційно-аналітичних матеріалів стосовно України у європейських мас-медіа тісно переплетена з російською міжнародною інформаційною політикою. У цьому відношенні Києву необхідно посилити власну політичну, дипломатичну й експертну присутність України у європейському інформаційному просторі, розгорнути відповідну інформаційну кампанію з об’єктивізації/спростування російських претензій та спец-сформованих міфів про Україну, російську політику у Східній Європі та на Кавказі; розгорнути дискусію про власне європейські інтереси щодо розвитку і діяльності НАТО, про зміст енергетичної політики Росії, про проблему забезпечення політичного консенсусу в Європі, про деструктивність «російської призми» у зовнішній політиці європейських держав і появу, пов’язаних із цим, системних загроз.
…Якщо європейські держави не будуть спроможні дійти твердого консенсусу у стратегічному баченні перспектив відносин з Російською Федерацією, то ми й надалі будемо свідками посилення впливу Москви на міжнародну політику ЄС, – аж до межі встановлення стійкого контролю.
Нещодавно МВФ дав прогноз ефективності антикризових заходів по різних країнах. В цілому вони оцінюються в межах 0,25 – 3% ВВП, тобто відносно невеликі, особливо для країн, що розвиваються. Які межі можливостей нашого уряду, і чи варто в даному випадку оперувати лише макроекономічними показниками, адже є ще й певний гуманітарний вимір?
МВФ у своїх оцінках і прогнозах оперує відповідною методологією. Мені важко судити про рівень її досконалості, однак, як на перший погляд, вона мала б враховувати політичні й управлінські ризики. У даному випадку це відбулося, і тому, скажімо, держава, – яку МВФ відносить до числа тих, ефективність антикризових заходів яких (виходячи із показників ВВП) оцінюється вище, – може не виправдати сподівань МВФ внаслідок політичної кризи чи помилок менеджменту. Здається, від цього не застрахована жодна держава.
Наведені критерії є важливими, їх неможливо віднести до числа другорядних: оцінка політичного процесу й прогноз його розвитку з точки зору стабільності, рівень підтримки громадськістю дій влади-уряду, зміст, логіка і порядок заходів урядової політики – все це на мою думку мало б враховуватися МВФ при визначенні прогнозу ефективності антикризових заходів. Було б, мабуть, не справедливо твердити, що спеціалісти МВФ у своїх прогнозах й оцінках не брали ці моменти до уваги. Тільки видається, що як би вони це «аналітично підкреслили», то, у випадку з Україною, прогноз ефективності антикризових заходів довелося б подавати не те що в скептичних інтонаціях, а в стагнаційних, марних.
Цей рік – рік не тільки економічної кризи, але й виборів. Чого варто очікувати від них? Адже не видно ані сильних кандидатів, ані єдності підходів серед основних політичних сил в Україні, не кажучи вже про кредит довіри до влади…
Кілька років тому я вже говорив про те, що в Україні не вирішено два ключових, з точки зору забезпечення сприятливих умов розвитку й історичної перспективи, питання. Це «питання про владу» і «питання про державу». Як тільки вони будуть вирішені, можна буде акцентувати увагу на економічних клопотах, як перешкодах загальному розвитку. Зараз же, маємо справу із бізнес-мотиваціями у виробленні політичної поведінки в межах вирішення «питання про владу». А з такими мотиваціями це питання не може бути вирішене в принципі, оскільки воно полягає у становленні державної політики, що враховуватиме, передусім, інтереси громадян, а не тільки бізнес-груп чи політичних клубів. Крім того, вирішення наведеного питання передбачає «стійке засвоєння» владою соціальних і національних мотивацій у підходах до державної політики, актуалізації її проблем, розробки заходів з їх подолання.
Дуже прикро, що українська влада багато часу приділяє мантрам про національну єдність і політичну консолідацію, натомість не працюючи над собою щодо викорінення надмірних особистісних і рольових амбіцій.
Тому, як мені здається, справжнім джерелом проблем у нашій країні є психологічне, ментальне, а саме – низька якість провідної верстви, політичної еліти, слабке усвідомлення національної і соціальної відповідальності. Нажаль, у нас надміру політиків і брак державних діячів…