ГСБС

Програма Бі-Бі-Сі 7-го серпня була присвячена річниці подій, які, залежно від точки зору, називають південноосетинським конфліктом, російсько-грузинською війною, геноцидом, агресією чи провокацією. Що ж це було насправді і як ті події змінили регіон і світ?

Гостями програми, яку вела Світлана Пиркало, були – у Києві – Сергій Герасимчук, який керує міжнародними програмами організації Група Стратегічних та Безпекових Студій, яка вивчає заморожені конфлікти, та Євгенія Руденко, яка рік тому була кореспонденткою Української Служби Бі-Бі-Сі в Грузії і була у Тбілісі, коли почався конфлікт.

У Лондоні у програмі брав участь редактор Української Служби Бі-Бі-Сі, Ростислав Хотин, який у 90-х роках неодноразово бував на Кавказі і спілкувався тоді з біженцями, які змушені були втікати з Абхазії. Він каже, що немає ознак того, що у майбутньому Грузія зможе отримати контроль над Південною Осетією та Абхазією.

На прямому зв’язку з Тбілісі був кореспондент Бі-Бі-Сі Олег Антоненко, який спілкувався з біженцями і каже, що їх найбільше турбує чи може початися нова війна. Він каже, що грузинська опозиція утрималася від участі у більшості меморіальних заходів, в яких брав участь президент Саакашвілі.

http://www.bbc.co.uk/ukrainian/indepth/story/2009/08/090808_georgia_interactive_is.shtml

У Словаччині 17 червня в черговий раз відбулася виборча революція. Основні сюрпризи: успіх новачків із центроправиці, поразка лівих та крайньоправих сил. Не спрацювала «угорська карта». Словацькі виборці, на відміну від угорських, не радикалізувалися. Очікувався зовсім інший результат.

Мали посилитися позиції “Смеру” та СНП – завдяки так званій «угорській карті» – спекуляції на конфліктах між Угорщиною та Словаччиною, до яких також втягнено словацьких угорців. Проте на виборах в минулу суботу словацькі владні партії разом набрали менше голосів, ніж на минулих виборах 2006 р.

Партія прем’єр-міністра країни Роберта Фіца «Смер» («смер» перекладається як напрямок, повна назва партії «Напрямок – соціал-демократія») виграла вибори, дещо покращивши свій результат, але їхні коаліційні партнери вибори програли. Популістська націоналістична Словацька національна партія (СНП) заледве переповзла 5% виборчий бар’єр, набравши 5,7%. Лідер партії, Ян Слота, в розпачі після оголошення результатів заявив: «Який народ, такий уряд. Всі ми будемо плакати. Кривавими сльозами. В цій країні правитимуть гомосексуалісти та мадяри». Слота має репутацію словацького Жириновського, а ляпами в стилі Берлусконі не раз змушував словаків червоніти.

Народна партія – Рух за демократичну Словаччину (НП-РЗДС), не потрапила до парламенту взагалі. У 1998 р. щось схоже вже сталося. Тоді словаки проголосували проти авторитарної влади Владіміра Мечіара – лідера НП-РЗДС, який порушеннями прав людини та сумнівною приватизацією протягом 1992-1998 рр. привів Словаччину до політичної ізоляції з боку ЄС та США. Словацьким владним партіям, так само як чеським соціал-демократам на чолі з Їржі Пароубком, дуже зашкодила негативна кампанія та конфлікти з мас-медіа.

Основний опозиціонер – Словацька демократична та християнська унія – Демократична партія (СДХУ-ДП) на декілька депутатів послабила свої позиції. Це можна пояснити негативом, який лишився від торішньої президентської кампанії, а також можливістю вибору серед низки правоцентристських партій. Один із довгожителів словацької політики – Християнсько-демократичний рух (ХДР), який українські та російські експерти часто називають проросійським, стабільно утримує свої позиції, маючи 15 депутатських крісел. Цікава доля двох етнічних партій – угорської та угрословацької, та про це йтиметься далі.

Створена у березні 2009 р. неоліберальна «Солідарність і Свобода» (СіС), досягла неочікувано високого результату – 12,14%. Торік на виборах в Європарламент вони дістали лише 4,71 %. Основними рисами цієї партії є виразно ліберальні погляди щодо економіки (що багато хто зі словаків оцінює негативно) та суспільства, а також спроба відмежуватися від соціалістичного минулого – до партії не прийсмають тих, хто співпрацював зі службою безпеки Чехословвацької Соціалістичної Республіки, або мав комуністичне минуле.

Внаслідок розіграшу «угорської карти» не потрапила в парламент Партія угорської коаліції. З точки зору багатьох словаків, це позитивна зміна, бо в дуеті із словацькими націоналістами ця партія створювала напруження між словаками різного етнічного походження. Частина словацьких угорців змінила свій вибір на «Міст – Híd» (híd – «міст» угорською), основним слоганом якої є словацько-угорське порозуміння. «Міст – Híd» – нова партія, заснована колишніми членами Партії угорської коаліції, на принципі міжетнічності.

Домінантна в Будапешті етнічна концепція народу, притаманна 19 ст., дратує словаків. Опозиція негативно оцінила законодавчу ініціативу угорського уряду. Проте, на відміну від владної коаліції, не обіцяла ввести кримінальну відповідальність за подвійне громадянство та не лякала зміною кордонів держави. Опозиція запропонувала прийняти закон, за яким у випадках, коли друге громадянство було би здобуте всупереч міжнародному праву, визнавалося б лише словацьке громадянство, а громадяни не каралися б. Заяви правлячої коаліції про загрозу з півдня – аж до воєнної інтервенції, лише роздратували словаків. З одного боку, важко уявити радикальний перебіг двосторонніх стосунків країн – членів НАТО та Євросоюзу. З іншого, таке відверте виборче паразитування на ескалації відносин із сусідом словацьким виборцям, на відміну від угорських, не лише не сподобалося – налякало.

Якщо подивитися на детальну карту результатів виборів, то видно, що владна коаліція отримала перевагу в частині північносхідних та північно-центральних виборчих округів, де населення досить гомогенне. Там, де більший відсоток угорців, успішнішою стала опозиція, а «Міст- Híd» майже всюди переграв Партію угорської коаліції.

Ще три місяці тому, за даними опитування Інституту дослідження меншин «Форум», 51% словацьких угорців збиралися голосувати за Партію угорської коаліції, 28% – за «Міст-Híd». Спробувавши традиційно набрати очків на конфліктах, лідер партії Пал Чакі зробив критичну помилку. Політиків, які перейшли в «Міст – ¬Híd», Пал Чакі оголосив зрадниками, а критиці конкурентів приділялося більше уваги, ніж своїм виборцям. Партія угорської коаліції називала себе єдиною угорською партією в Словаччині, білборди ставила тільки угорськомовні («Міст – Híd» – двомовні). З виборцями Пал Чакі спілкуівався в основному через угорський телеканал «Дуна», ігноруючи словацькі медіа. Члени його партії заявили, що у разі конфлікту громадянств відмовляться від словацького, аби стати громадянами Угорщини. «Міст-Híd» же оголосив, що його члени залишаться тільки громадянами Словаччини.

Як виявилося, словацькі угорці висловися за зменшення напруження. Чимало досліджень показувало, що їхня ідентичність складається в «матрьошку» село\місто – регіон – угорська нація. Словацьке громадянство було на 5-6 місці в ланцюжку ідентичностей. Значення словацької ідентичності місцевих угорців популістичні політики недооцінили. Відтак, їм загрожує маргіналізація.

Незважаючи на те, що президент Іван Гашпарович доручив формувати новий уряд Фіцові, влада в Братиславі напевне зміниться. Коаліційний потенціал «Смер» тепер мінімальний. За останні роки ця партія «нитки сухої не лишила» на опозиції. Всі опозиційні партії оголосили про неприйняття співробітництва зі «Смером». Соціал-демократи поки що сподіваються на двосторонні переговори, проте аналітики вже розписують крісла в майбутньому правоцентристському уряді коаліції СДХУ-ДП, СіС, «Міст – Híd», ХДР.

Що ж до нового  прем’єра, то фаворитом є виборчий лідер СДХУ-ДП Івета Радічова. На думку директора словацького Інституту публічних справ Григорія Месєжнікова, політична згода правоцентристських партій на сьогодні майже досягнута, залишлося тільки чекати на спільну заяву коаліціантів. Радічова може стати першою жінкою на чолі країни. Торік їй трохи не вистарчило голосів, аби стати президентом.

Незважаючи на перемогу здорового глузду в Словаччині, де до влади прийшли політики, які висловлюються за співпрацю та порозуміння, відносини з Угорщиною залишаться проблемними. Ясного та тривалого покращення відносин із південним сусідом в Братиславі не очікують.

Історична довідка

Словацько-угорська гойдалка

За висловом братиславського аналітика Томаша Стражая, словацько-угорські відносини можна порівняти із гойдалкою. Зараз їх характеризували як найгірші двосторонні стосунки в ЄС, потім контакти між політичними лідерами зняли напруження. Проте в 2009-2010 роках сталося чергове загострення.

Міждержавне напруження між Угорщиною та Словаччиною (а перед тим Чехословаччиною) зявилося ще на початку 20 ст. До того конлікт був внутрішньою справою Угорського королівства. В обидвох націях важливе місце займає преживання «національної травми». В угорців – розпад Угорського королівства, коли за Тріанонською угодою 1920 р. вони втратили 72% території (землі сучасних Румунії, Словаччини, Сербії, Хорватії, України, Австрії). У словаків – «тисячолітніх утисків», передача словацьких земель Угорщині згідно з Першим Віденським арбітражем (1938 р.). У обох націй невдоволення викликають Паризькі мирні угоди 1947 р., які встановили повоєнні кордони.

До цих пір багатьом угорцям складно призвичаїтися, що від 1918 р. вони живуть у відносно невеликій інонаціональній державі. Багатьом словакам – що «мадяризація» закінчилася далеко в минулому сторіччі. Угорських націоналістів засмучує втрата «Верхньої Угорщини», словацьких – те, що сусіди називають Південну Словаччину Фельвідеком.

Проблемні питання роками не вирішувалися, були притлумлені в часи соцтабору – хоча й продовжували існувати. Наприклад, участь угорців в радянській інтервенції в 1968 р. словаки сприйняли гостріше, ніж участь поляків. Після падіння Варшавського договору нарив прорвало.

Дотепер каменем спотикання є так звані Бенешеві декрети, видані президентом Чехословаччини Едвардом Бенешем під час Другої світової війни, які передбачали конфіскацію маєтку колаборантів – німців та угорців – та позбавлення їх громадянства.

В 1992 р. словаки різко прореагували на заяву тодішнього прем’єра Угорщини Йожефа Антала, котрий назвав себе прем’єром «п’ятнадцяти мільйонів угорців» (населення Угорщини загалом – 13 млн.).

Іншою проблемою 90-х років був конфлікт навколо добудови транскордонної мережі гідроелектростанцій Габічково – Надьмарош. Цей конфлікт не вирішено і по тому, як втрутилася третя сторона – Міжнародий суд в Гаазі, який ухвалив компромісне рішення.

У 2001-2002 рр. стосунки Угорщини з сусідами зіпсував проект Закону про закордонних угорців. Тодішній прем’єр Віктор Орбан (зараз він знову повернувся до влади) збирався, всупереч європейській практиці, розвивати стосунки із угорськими меншинами через голову урядів сусідніх країн. Наприклад, виплачувати премію батькам, які віддають дітей до угорськомовних шкіл.

2009 року міжнародний скандал розгорівся через прийнятий в Братиславі мовний закон, що передбачає штраф за невживання чи неправильне вживання словацької мови публічними особами та підприємцями. Угорці звинувачували Словаччину в спробі асимілювати меншини. Багато словацьких експертів та політиків також критикувало закон – за негативний підхід взагалі (замість заохочення – каральні санкції), а також за його погану деталізацію, котра може дозволити зловживання. Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин Курт Воллебек ситуацію меншин в Словаччині після прийняття мовного закону оцінив позитивно.

2010 року критику з боку словацьких політиків викликав згаданий вище Закон про подвійне громадянство, що уможливлює набуття закордонними угорцями другого – угорського – гомадянства, постійно мешкаючи за кордоном. Водночас закордонні словаки теж можуть набути словацьке громадянство, оминувши вимогу постійного проживання протягом трьох років на території Словаччини.

Новий склад парламенту Словаччини

Новий словацький парламент складається з 150 депутатів.

«Смер – соціал-демократія» – 62 депутати.

Словацька демократична та християнська унія – Демократична партія  – 28.

Солідарність і Свобода – 22.

Християнсько-демократичний рух – 15.

Міст-Híd – 14.

Словацька національна партія – 9.

Для формування більшості необхідно 76 депутатів, права коаліція може мати 79.

До парламенту цього року потрапило найменше етнічних угорців від 1990 р. – семеро. В попередньому парламенті їх було двадцять.

Виборчі здобутки партій словацьких угорців від 1992 р.

• 1992: 228 885 голосів – 8,66%,

• 1994: 292 936 голосів –9, 71 %,

• 1998: 306 623 голосів – 9,12%,

• 2002: 321 069 голосів – 11,16%,

• 2006: 269 111 голосів – 11,68%

• 2010: 315 176 голосів, «Міст- Híd» – 8,12%, Партія угорської коаліції – 4,33%

Скорочений варіант статті опубліковано в Українському тижні.

http://euroatlantica.info/index.php?id=1902

Лише кілька років тому в світовій політології з’явилося нове поняття – «failed state», держава-невдаха, або держава, що не відбулася, і ось за кордоном, зокрема в Росії, вже пішли публікації, наприклад, того ж Караганова, який стверджує, що Україна або вже є «failed state», або стоїть на межі розпаду. І справді, до перманентної політичної кризи в останні місяці додалася криза економічна, а рейтинги довіри до влади серед населення впали до нуля. Що далі? Що нас чекає вже за півроку, коли за прогнозами фінансових аналітиків інфляція піде вгору, та ще й посилиться безробіття?

Загроза подібної катастрофи є настільки ж актуальною для України, як і для Російської Федерації, так і низки інших «неефективних Держав» чи іншими словами – слабких національних соціально-економічних систем чи транснаціональних формацій. Саме ж настання такої катастрофи не піддається аналізу – занадто багато чинників які її детермінують. Необхідно вживати заходів з підвищення якості державного управління, економічної й оборонної конкурентоспроможності, підтримки належного рівня соціальної справедливості.

У випадку з Україною, в умовах перманентної політичної кризи, ці заходи впроваджувати є справою надскладною. Проте, в РФ, де політична ситуація кваліфікується як стабільна, теж не спостерігається особливих успіхів в окреслених мною реформаційних сферах. Хіба що, нинішній стан РФ, який ґрунтується на комерційній експлуатації природних ресурсів, владному авторитаризмі і галайкуватій пропаганді, а також зовнішньополітичному волюнтаризмі, вважати «задовільним»… Однак тоді, з таким багажем, Російську Федерацію стає неможливо віднести до категорії прогресивних держав: парадигма розвитку РФ і забезпечення її історичної перспективи носитиме й надалі варварський характер. …Тоді РФ постає в якості неадекватного й агресивного актора світової системи, що й підтверджується фактичною поведінкою Москви як вдома, так і на міжнародній арені. Якщо тенденція набиратиме сили, то згодом можемо стати свідками як РФ уподібниться до Північної Кореї чи Ірану. Правда, на той час Москві вже доведеться мати справу не з вайлуватим Брюсселем чи лукавим Вашингтоном, а із безкомпромісним Пекіном, який теж не є прихильником «культури миру» і є схильним до рішучих і вражаючих уяву, – показних, – дій…

Щодо пана Караганова, він давно зарекомендував себе «великим другом» України… І не тільки її… Він давно вийшов, як то кажуть, «за межі власної компетенції», стає дедалі менш цікавим, – я не можу віднести його до серйозних, конструктивних інтелектуалів – роль, яку власне він прагне грати. Як на мене, він є хоч і відомим, проте банальним ідеологом-шовіністом. Якщо я помиляюся, якщо я не правий, тоді йому треба було б продовжити власну думку з приводу «врятування Росією України» і вказати на російські можливості, тобто – способи і засоби, – здійснення ним «прогнозованого» чи пропонованого. Було б також цікаво дізнатися, якими він бачить підсумки і наслідки такого кроку… Чи не стане такий крок визначальним чинником остаточного занепаду самої РФ? Чи не було б правильним дотримуватися курсу, який був визначений «раннім» Путіним – зосередитися на власне російських клопотах, навести лад і забезпечити майбутнє не чужим коштом, а власною продуктивністю, а потім – вдаватися до місій з «порятунку» інших народів? Чи може РФ вже досягла рівня розвитку, який надає їй підстави для провадження ненав’язливої експансії? Як на мене, то – ні. Наразі РФ може здійснювати політичну й культурну експансію вульгарним воєнно-політичним порядком з незбагненними наслідками.

Що стосується західноєвропейської думки, то вона здебільшого породжена розчарованістю і жалем за невиправданою втратою Україною свого шансу долучитися до Євросоюзу. В Україні поширена думка проте, що «нас там ніхто не чекає», однак це лишень дещиця з бурхливого казана європейської політичної дискусії навколо української тематики. …Україну хотіли б мати у лавах ЄС усі його нинішні держави, але тільки за обставин «готовності» України до цього, чим остання недостатньо характеризується. Крім того, треба зазначити, що поява компрометуючих і дискредитуючих інформаційно-аналітичних матеріалів стосовно України у європейських мас-медіа тісно переплетена з російською міжнародною інформаційною політикою. У цьому відношенні Києву необхідно посилити власну політичну, дипломатичну й експертну присутність України у європейському інформаційному просторі, розгорнути відповідну інформаційну кампанію з об’єктивізації/спростування російських претензій та спец-сформованих міфів про Україну, російську політику у Східній Європі та на Кавказі; розгорнути дискусію про власне європейські інтереси щодо розвитку і діяльності НАТО, про зміст енергетичної політики Росії, про проблему забезпечення політичного консенсусу в Європі, про деструктивність «російської призми» у зовнішній політиці європейських держав і появу, пов’язаних із цим, системних загроз.

…Якщо європейські держави не будуть спроможні дійти твердого консенсусу у стратегічному баченні перспектив відносин з Російською Федерацією, то ми й надалі будемо свідками посилення впливу Москви на міжнародну політику ЄС, – аж до межі встановлення стійкого контролю.

Нещодавно МВФ дав прогноз ефективності антикризових заходів по різних країнах. В цілому вони оцінюються в межах 0,25 – 3% ВВП, тобто відносно невеликі, особливо для країн, що розвиваються. Які межі можливостей нашого уряду, і чи варто в даному випадку оперувати лише макроекономічними показниками, адже є ще й певний гуманітарний вимір?

МВФ у своїх оцінках і прогнозах оперує відповідною методологією. Мені важко судити про рівень її досконалості, однак, як на перший погляд, вона мала б враховувати політичні й управлінські ризики. У даному випадку це відбулося, і тому, скажімо, держава, – яку МВФ відносить до числа тих, ефективність антикризових заходів яких (виходячи із показників ВВП) оцінюється вище, – може не виправдати сподівань МВФ внаслідок політичної кризи чи помилок менеджменту. Здається, від цього не застрахована жодна держава.

Наведені критерії є важливими, їх неможливо віднести до числа другорядних: оцінка політичного процесу й прогноз його розвитку з точки зору стабільності, рівень підтримки громадськістю дій влади-уряду, зміст, логіка і порядок заходів урядової політики – все це на мою думку мало б враховуватися МВФ при визначенні прогнозу ефективності антикризових заходів. Було б, мабуть, не справедливо твердити, що спеціалісти МВФ у своїх прогнозах й оцінках не брали ці моменти до уваги. Тільки видається, що як би вони це «аналітично підкреслили», то, у випадку з Україною, прогноз ефективності антикризових заходів довелося б подавати не те що в скептичних інтонаціях, а в стагнаційних, марних.

Цей рік – рік не тільки економічної кризи, але й виборів. Чого варто очікувати від них? Адже не видно ані сильних кандидатів, ані єдності підходів серед основних політичних сил в Україні, не кажучи вже про кредит довіри до влади…

Кілька років тому я вже говорив про те, що в Україні не вирішено два ключових, з точки зору забезпечення сприятливих умов розвитку й історичної перспективи, питання. Це «питання про владу» і «питання про державу». Як тільки вони будуть вирішені, можна буде акцентувати увагу на економічних клопотах, як перешкодах загальному розвитку. Зараз же, маємо справу із бізнес-мотиваціями у виробленні політичної поведінки в межах вирішення «питання про владу». А з такими мотиваціями це питання не може бути вирішене в принципі, оскільки воно полягає у становленні державної політики, що враховуватиме, передусім, інтереси громадян, а не тільки бізнес-груп чи політичних клубів. Крім того, вирішення наведеного питання передбачає «стійке засвоєння» владою соціальних і національних мотивацій у підходах до державної політики, актуалізації її проблем, розробки заходів з їх подолання.

Дуже прикро, що українська влада багато часу приділяє мантрам про національну єдність і політичну консолідацію, натомість не працюючи над собою щодо викорінення надмірних особистісних і рольових амбіцій.

Тому, як мені здається, справжнім джерелом проблем у нашій країні є психологічне, ментальне, а саме – низька якість провідної верстви, політичної еліти, слабке усвідомлення національної і соціальної відповідальності. Нажаль, у нас надміру політиків і брак державних діячів…

http://dialogs.org.ua/dialog.php?id=95&op_id=1503#1503

Найцінніше, що українська сторона може «виторгувати» на саміті «Східного партнерства» в Празі, вважають українські аналітики, це реанімувати ідею лідерства України в регіоні.

Ініціатива Євросоюзу відкриє для України та інших п’яти країн колишнього СРСР більше можливостей для фінансування нових проектів і програм, аніж політика сусідства. В цьому впевнений директор міжнародних програм Групи стратегічних та безпекових студій Сергій Герасимчук.

На його думку, критика української сторони щодо фінансування «Східного партнерства», яка лунала перед самітом, є необґрунтованою, оскільки нова ініціатива сприятиме залученню в Україну не лише цільових коштів, а й непрямих інвестицій. Це, за словами Герасимчука, є дуже вигідна пропозиція від Європейського союзу, особливо за умов фінансової кризи. Експерт визнає, що українські політики розчаровані запропонованим, оскільки розраховували на більше, зокрема на чітку перспективу членства в ЄС, однак мають втішатися тим, що є.

«Україна з її перманентними політичними кризами і виборчими процесами не виглядає достатньо стабільним партнером, і уже сама ініціатива ЄС є певним авансом для України, який треба ще виправдати, і тоді можливі подальші кроки»,- каже Сергій Герасимчук.

Він констатує, що від політичної стабільності в країні залежатиме реалізація кінцевої мети, до якої прагне Україна – політичної асоціації та економічної інтеграції з ЄС.

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,4232174,00.html