ГСБС

Експерти розцінюють той факт, що представників України не запросили на ювілейний саміт НАТО 3-4 квітня як свідчення успішної політики Росії щодо ізоляції України від альянсу.

Таку думку експертів передає українська служба радіо “Німецька хвиля” в четвер.

Зокрема, представник Групи стратегічних і безпекових студій Ярослав Матійчик вважає, що це – дипломатичний провал МЗС у відносинах з НАТО. Адже раніше альянс запевняв, що на ювілейному саміті остаточно розглянуть питання надання Україні ПДЧ.

Директор Інституту зовнішньої політики при МЗС України Григорій Перепелиця наголошує, на всіх попередніх самітах НАТО українська делегація була присутня. Він переконаний, що Київ не запросили саме через потужний вплив Росії на Німеччину та Францію, які прийматимуть саміт з нагоди 60-річчя заснування альянсу.

Експерт наголошує, НАТО дало зрозуміти Україні, що зближення відкладається. Тому, на думку Перепелиці, на жоден рядок про Україну у підсумковій резолюції альянсу годі й сподіватися.

Тим часом, прес-секретар МЗС України Василь Кирилич не бачить приводу для хвилювання. “Цей саміт – родинна нарада(НАТО – ІФ) з внутрішніх проблем альянсу. Україна не могла і не може бути туди запрошена”, – резюмував він.

http://main.interfax.kiev.ua/ukr/main/11346/?PHPSESSID=00ddfbc29b26c2b35b95c9ff2938d7a4

Протягом останніх місяців тільки ледачий не звинувачував президента і прем’єр-міністра у втрачених Україною шансах як у внутрішньополітичному вимірі, так і — насамперед — у сфері міжнародних відносин. Здебільшого йшлося про те, що, прагнучи влади, українські політики нехтували національними інтересами, зовнішньополітичними пріоритетами, і — навіть коли це не робилося у відвертий спосіб — діяльність або бездіяльність владної еліти призводила до наслідків мало не катастрофічних.

Звісно, коли на дно йде «Титанік», увага прикута до палуби першого класу, а машинне відділення лишається поза увагою. Проте, не заперечуючи, а подекуди і приєднуючись до поширених звинувачень на адресу політиків вищого ешелону, спробуємо проаналізувати, хоч би це комусь і здалося несподіваним, такий аспект справи: чому спрямувати енергію політиків у конструктивне русло не вдалося експертам та зовнішньополітичним радникам? Адже своєю діяльністю експерти мали б утворювати відповідну канву для ефективних владно-політичних рішень, відігравати роль амортизатора чи балансира деструктивних мотивацій у формуванні державної політики.

Сьогодні на українській «аналітичній» ниві взагалі і в секторі безпекових досліджень зокрема працює чимало дослідних груп, державних і недержавних дослідних організацій. Вони продукують оцінки проблем розвитку України, пропонують підходи і навіть стратегії заходів із їх подолання чи втілення національних інтересів. Логічно припустити, що тому політикові, який ставить за мету забезпечити ефективність своєї діяльності, доцільно було б скористатися цим аналітичним потенціалом, чи ресурсом, — переконатися, «що все продумано, нічого не упущено». Начебто так і чинять в Україні. Проте лише «посвячені в кухонні таїнства» знають, як специфічно це відбувається в нас: політики, високопосадовці якщо й проявляють інтерес до аналітики, то роблять це, формуючи (погоджуючи) «теми» з наперед заданим «висновком». Аналітики здебільшого тільки те й роблять, що «підганяють основу» під очікувані замовником висновки для «єдино правильного рішення». Якщо ж аналітичні документи не відповідають «лінії партії» — їх ігнорують або беруть до уваги тільки «про людське око». Відтак ефективної державної системи моніторингу, аналізу, експертизи і прогнозу, побудованої на системному вивченні проблем дер­жавної політики України, починаючи зі стратегічного рівня й нижче, досі не склалося.

Є певні підстави припустити, що це відбувається передусім із двох взаємопов’язаних причин. Одна з них — залежність аналітиків у своїй діяльності від політиків. Здебільшого це стосується державних дослідних установ, у яких аналітики структурно чи службово підпорядковані політикам, є такими собі «аксесуарами з аналіт-забезу». Хоча повинні б мати автономний статус, який можна було б забезпечити, наприклад, шляхом розширення повноважень вищого колегіального органу державної дослідної установи (як правило — це вчені ради) і звуження надмірної компетенції дирекцій цих установ. Інакше кажучи, йдеться про університетизацію їх структури управління. Водночас державні дослідні установи мали б поділяти відповідальність за якість концептуального змісту пропонованих ними заходів у дер­жавній політиці. Такий підхід, серед іншого, викорінив би й практику кон’юнктурної кадрової роботи, яка полягає у запрошенні на роботу не так здібних, обізнаних, зі стратегічним та аналітичним мисленням людей, як «зговірливих, тихих спеціалістів».

Життя з усією очевидністю доводить: надзвичайно гостро стоїть також проблема державних замовлень у галузі досліджень зовнішньої і безпекової політики, які мають не тільки незначні обсяги, а й вади змістовного плану, нерідко — надуману тематику. Як правило, дер­жавні дослідні заклади керуються не певною нормативністю напрямів досліджень, а або уподобаннями дослідників, довільним визначенням кола досліджуваних проблем, або кон’юнктурою політичних ситуацій, спрямованістю на інтереси певних корпоративних кіл. Це породжує стихійність і розгардіяш у діяльності. Отож, уся дослідна галузь потребує певного дослідного структурування, обумовлення порядку державних замовлень на дослідження, процедури спільного («уряд—дослідник») визначення тематики, забезпечення об’єктивності таких досліджень, їх підсумків тощо.

Інша причина полягає в тому, що українські політики почасти не вирізняються патріотизмом, керуються власними або корпоративними інтересами, що, зрозуміло, мотивує чи призводить до спотворення дослідної актуальності проблем державної політики. Таким чином, в Україні склалася ситуація, коли забезпечити об’єктивізацію будь-яких владно-політичних рішень неможливо. Насамперед у цьому не зацікавлені політики, хоча, шукаючи винних, зазвичай до уваги беруть низьку якість організації аналітичної роботи, дефекти в методології стратегічних досліджень тощо, ігноруючи той важливий факт, що «система» аналітичного забезпечення зовнішньої та безпекової політики України з часу здобуття незалежності мала низку вад.

Якщо зробити невеликий історичний екскурс, стає очевидно: Київ на початку самостійного життя не мав чіткого уявлення про таку систему у власне українському виконанні; більше того, відчувається, що не було доконаного переконання в доцільності її існування, не було розуміння і, відповідно, сприйняття саме «аналітичного» забезпечення (тоді переважало переконання, що цілком достатньо «наукового»). Крім того, найкращі фахівці — теоретики і практики у справі організації аналітичного забезпечення, стратегічного аналізу державної політики — або працювали у Москві, або ж мали на собі такий відбиток радянських дипломатичної та безпекової «шкіл», що не були здатні подолати психологічну залежність від настанов у цілепокладанні звичного для них центру прийняття рішень.

Однак із часом ставало дедалі очевидніше, що без згаданої системи державне управління перетворюється на хиткого Колоса «на глиняних ногах», і тоді — слід віддати належне першому президентові України Л.Кравчуку — почалися спроби її формування, створення базових елементів — окремих дослідних структур. До цього підштовхувало саме життя. Передусім результатами зазначених спроб стали такі аналітичні інституції, як Національний інститут стратегічних досліджень, а згодом — апарат Ради національної безпеки і оборони. Обидві структури, попри свою на той час компактність, акумулювали у своїх штатах провідних спеціалістів, які були прототипами українських think-tanks, стали кузнею аналітичних кадрів для таких знаних нині у світі аналітичних структур, як, наприклад, Центр економічних та політичних досліджень ім. Разумкова, і готували для політичного керівництва якісний аналітичний продукт.

Щоправда, чинник «надмірного захоплення» політичної еліти втіленням власних економічних інтересів (перерозподілом державної власності) спо­творив актуальність і структуру «пріоритетів» державної політики, призвів до змістового збіднення політичного процесу, зниження інтересу «владного олімпу» до аналітичного забезпечення державної політики в цілому, що, зокрема, істотно позначилися на долі Національного інституту стратегічних досліджень. Статус і вага інституту змінювалися; адміністрація президента, Рада національної безпеки та оборони, сам президент України підпорядковували собі цей дослідний центр, а постійні політичні та кон’юнктурні коливання позначалися на його потенціалі; опрацювати теорію і налагодити сталу систему стратегічних досліджень у цьому закладі так і не вдалося. Інститут повною мірою відтворював платонівський цикл, у якому «золотий час», на превеликий жаль, є першою точкою відліку, а повернення до «золотого віку» — віддаленою перспективою.

Значною мірою аналогічна ситуація спіткала й апарат Ради національної безпеки і оборони. Саме «золотим часом» можна назвати ресурсний та інтелектуальний рівень цієї структури періоду правління першого секретаря Ради національної безпеки і оборони В.Горбуліна. Проте кадрові пертурбації і значний відтік кадрів з апарату, які знаходили свою нішу у новостворюваних неурядових аналітичних центрах, а також політично вмотивовані призначення секретарів РНБО, що калейдоскопічно змінювали один одного, значно послабили цю структуру.

Водночас, незважаючи на згадані обставини, Рада національної безпеки і оборони залишалася конституційним органом, вагу якого несправедливо недооцінювали. Серед іншого, бажання підтримати реноме, зберігши кадровий потенціал аналітиків, на тлі нездорових процесів, що впливали на роботу Національного інституту стратегічних досліджень, стало однією з причин появи дочірніх відносно РНБО науково-дослідних інститутів. Першим став Національний інститут україно-російських відносин, який згодом перетворився на Національний інститут проблем міжнародної безпеки, другим — Інститут проблем національної безпеки. Теоретично, саме поєднання роботи трьох зазначених інститутів мало б охоплювати вивчення всіх сфер національної та міжнародної політики, а продуктом їх діяльності мав би стати якісний аналітичний супровід підготовки рішень політиків першого ешелону влади.

Нині з прикрістю можна зазначити, що цього не сталося. І винні в цьому не аналітики, які здебільшого сумлінно виконували свою роботу. Значною мірою причиною відсутності взаємодії між аналітичними структурами, що обслуговують керівництво держави, стала відсутність у політиків системного бачення ролі таких інституцій. Далося взнаки їхнє куце у стратегічному плані й політично асистемне мислення. Склалася ситуація, коли політики не довіряли аналітикам, а ті, спостерігаючи відчуження політиків, втрачали належну мотивацію у розвитку своєї аналітичної роботи; їхні поодинокі заклики до систематизації діяльності залишилися не почутими…

Замість того, щоб набути ознак системи аналітичного забезпечення зовнішньої та безпекової політики України, згадані аналітичні структури працювали розрізнено, лишаючись окремими структурними елементами, які потенційно могли б надати системі нових якостей, а натомість — «інкапсулювалися», навіть не повною мірою використовуючи свій розрізнений потенціал, а подекуди — ще й пишаючись такою розрізненістю і виставляючи напоказ нездорові «змагання на полі інтелектуального продукту та конкуренцію». Треба зауважити — конкуренцію не щодо потужності аналітичної аргументації — обґрунтування рішень державного рівня і ваги, а щодо статусів на «владному дворі», політичної лояльності, ангажування у політичний процес. Велася не так аналітична робота, як гра за сюжетами романів О.Дюма.

Погіршував ситуацію ще й той факт, що державні інститути, з одного боку, перебували в інформаційному вакуумі, оскільки їхній «державний статус» не давав жодних переваг у спілкуванні з органами державної влади, силовими структурами, міністерствами та відомствами. Аналізувати діяльність державних структур доводилося лише на підставі відкритих джерел інформації, що ставило державних експертів в один ряд із представниками неурядових аналітичних центрів. З іншого ж боку, таке порівняння — некоректне, оскільки статус державного інституту обумовлює функціонування цих структур державним коштом. Залучення приватних ресурсів та пожертв на діяльність — неможливе, а отримання грантової підтримки від міжнародних донорських структур — значно ускладнене. Відтак, з одного боку, державні аналітичні структури мали обмежену інформаційну базу й неналежне фінансування, а з іншого — відсутність додаткових потенційних ресурсів для виправлення такої ситуації. Система аналітичного забезпечення державної політики у міжнародній та безпековій сферах, якщо можна її назвати системою, була й залишається «серйозно хворою». Вочевидь, украй необхідні серйозне реформування державних аналітичних структур, ревізія тематики їх досліджень і кадрового потенціалу, налагодження взаємодії між ними, координації досліджень як на загальнодержавному, так і на внутрішньоінститутських рівнях. Гадається, що перспективи розвитку зовнішньополітичних і безпекових досліджень (як, зрештою, й усіх інших) також пов’язані з виявами самодисципліни та відповідальністю. Коли вона зросте, другим чинником виступатиме якість нормативно вмотивованої державної системи та культура ринку аналітичних послуг.

Також істотного реформування потребує і взаємодія між державними аналітичними центрами та структурами громадянського суспільства. Це в інституційних традиціях демократичної держави: така практика широко й успішно втілюється у країнах Європи та США. Саме на неурядові аналітичні структури там лягає функція заповнення прогалин, які з’являються в аналітичному супроводі зовнішньої та безпекової політики держави. Ефект від такої взаємодії був би цілком реалістичним і в Україні. Якби «державні мужі» спиралися на дослідження і рекомендації Українського центру економічних та політичних досліджень ім. Разумкова, то Україна не завмерла б на порозі «широко відчинених дверей» НАТО. Якби бодай хтось дослухався до зауважень Української гельсінкської спілки з прав людини, то Україна давно перестала б бути об’єктом моніторингу з боку Ради Європи. Можна було б навести безліч інших прикладів задумів та рекомендацій, які не були втілені.

Розвиток практики залучення неурядових аналітичних структур, щоправда, породжує низку проблем. Передусім — в Україні, згідно зі статистикою, є чимало громадських організацій, але далеко не всі вони можуть претендувати на статус аналітичного центру. Понад те, навіть організації, визнані «мозковими центрами», виконують проекти здебільшого прикладного, а не комплексного характеру. Виконуючи дослідження, такі аналітичні структури мають орієнтуватися на умови, які висуває донор, а дослідження поточної української політики та вироблення рекомендацій для українського політичного керівництва далеко не завжди належать до пріоритетних напрямів діяльності міжнародних донорів/грантодавців, і це природно. Натомість традиція вітчизняного політично нейтрального меценатства в Україні тільки зароджується, і нам ще далеко до, скажімо, Німеччини, де Франкфуртський інститут досліджень миру коштом благодійного фонду «Фольксваген» аналізує взаємодію армії та суспільства у постсоціалістичних державах…

Фінансування дослідних проектів мало привабливе і мало перспективне для міжнародних донорів, можливо, ще й тому, що наслідком масштабних досліджень почасти є банальний «пшик». І причина такого скептичного підходу доволі проста. В Україні немає традицій співпраці органів дер­жавної влади з неурядовими структурами. Радянська практика зверхнього або ж репресивного ставлення до громадських ініціатив настільки укорінилася, що подолати її й досі складно. Крім того, українська відомча практика більшою мірою орієнтується на «забезпечення процедури», а не одночасно — «процедури й експертизи»; та й під «експертизою» вузько розуміється лише встановлення відповідності проектів рішень законодавству, а не їх оцінка з погляду ефективності державної політики. До того ж, на превеликий жаль, далеко не кожен донор — а саме у них є вагомі важелі впливу — готовий витрачати свої час і кошти на те, щоб «лупати таку, та ще й чужу скалу». Помітний виняток становить хіба що Міжнародний фонд «Відродження», який намагається поєднати за одним столом тих, хто ухвалює рішення, і незалежних аналітиків, які можуть обґрунтувати або спростувати підходи чиновників. Проте наразі говорити про ефективність ініціатив «Відродження» зарано, — достукатися до можновладців важко.

У таких умовах незалежним експертам та аналітикам залишається, загалом, дві опції: вкладати свої знання, досвід та навички у політичні проекти, тим самим почасти відходячи від принципів експертної неупередженості задля політичних дивідендів та політичного майбутнього, або ж зосереджуватися на міжнародних проектах — у тих випадках, коли користь від їхньої участі бачать міжнародні партнери. Таким чином, відбувається поділ на «тутешніх» експертів, яких мало не щодня можна бачити на різноманітних ток-шоу, й «експертів-туристів», яких швидше можна зустріти у Брюсселі чи Вашингтоні, ніж у Києві. Вважати когось із таких експертів успішним, а когось — лузером недоречно: «у кожного своя доля і свій шлях широкий». Біда лишень у тому, що, живучи «в телевізорі» чи «в літаку», талановиті експерти й аналітики залишаються поза системою ухвалення зовнішньополітичних рішень, розпорошують свої час і можливості, якими могли б скористатися для підпертя механізму супроводу державних зовнішньополітичних рішень, — якби держава проявила до цього інтерес.

Натомість, завдання аналітичного супроводу прийняття рішень залишається на плечах розбалансованих державних аналітичних структур, про обмежені можливості яких уже сказано.

У підсумку, окреслити рецепти подолання проблеми безсистемності аналітичного супроводу державної політики просто й водночас важко. Просто, бо відповідь лежить на поверхні.

У роботі державних аналітичних центрів є свої мінуси і свої плюси, — їх треба зважити і спробувати надати роботі дер­жавних аналітиків ознак системності. При цьому слід забути про конкуренцію й дешеву славу: лише поєднання зусиль структур, які за визначенням і статусом мали б сприяти досягненню національних інтересів, дасть позитивні результати. У цьому ключі видається цілком обґрунтованим запровадження в Україні адаптованих науково-дослідних європейських та американських моделей, що насправді поставлені на службу задоволення передусім потреб державної політики, а потім — інтересів політиків чи творчих амбіцій дослідників. Одна з ключових рис західної дослідної практики — вихід на «порядок денний політики», внаслідок чого науковий пошук постійно утримується у фарватері інтересів суспільства — «платників податків». З іншого боку, у такій ситуації державна влада не може зігнорувати «дослідну документацію» — пропозиції й рекомендації експертів, що не дає «збитися на манівці» державній політиці, значно ускладнює прояв політичного авантюризму чи, тим більше, волюнтаризму.

Водночас на користь справі буде співпраця з НУО. Щоправда, державним аналітичним структурам слід бути свідомими того, що державні установи й інституції громадянського суспільства цілковито відмінні за своєю природою й роллю у суспільстві, хоча це не виключає можливості співпраці між ними. Державні аналітичні структури мають можливість донести проекти рішень до можновладців. Натомість громадські аналітичні центи, скориставшись своєю ресурсною спроможністю й мережевими контактами, можуть здійснювати аналіз проблем зовнішньополітичного ґатунку, вести відкрите, публічне їх обговорення, пропонувати ефективні шляхи вдосконалення зовнішньої політики, при цьо­му надаючи експертним висновкам і політичним рішенням, у разі схвалення, більшої легітимності.

З одного боку, це стане передумовою прозорості у діяльності державних аналітичних установ, вивільнить «підкилимну» енергію. З іншого — дозволить доносити результати громадської експертизи безпосередньо до можновладців. Нехтувати результатами роботи державних аналітиків, підкріпленими висновками громадянського суспільства, політикам буде важко, якщо не неможливо.

Досягти ефективної співпраці можна, якщо дотримуватися певних правил гри, якими послуговуються у демократичних державах. Передусім дер­жавний сектор має враховувати цілі й цінності громадянського суспільства, а також усвідомити, що підтримка згаданої вище «процедури» у її карикатурно-бюрократичному виконанні не належить до пріоритетів громадських організацій, — основною метою має бути конкретний результат, а не зворушливі у своїй безпосередності «декларації» про співпрацю.

Кількісні принципи не можуть домінувати, — монструозне об’єднання різношерстих організацій має таке ж саме право бути почутим, як і рекомендації організації, що представляє меншість. Понад те, громадські організації та їх об’єднання мають позбутися звички говорити від імені громадянського суспільства загалом, — передусім вони повинні представляти себе і дбати про свою репутацію.

Державні структури мають враховувати, що громадські організації відкриті для співпраці, однак її ціною не може бути підпорядкування державним структурам. Патронування у процесі співпраці — недопустиме, у ній повинна панувати максима: сторони зацікавлені в рівноправності відносин, побудованих на конкуренції аргументів, а не статусів. Співпраця має базуватися на принципах розподілу зобов’язань, а її кінцевою метою є максимально ефективне впровадження результатів дослідної співпраці у політиці, що відповідала б суспільним інтересам.

Окремий важливий чинник — збереження політичної незалежності громадських ініціатив, адже громадські організації не повинні орієнтуватися на певну політичну силу.

Окрім того, життєво важливо забути про практику радянської зверхності до тих, хто «поза межами системи». Громадянське суспільство спромоглося стати на ноги без допомоги держави. Понад те, стоячи на варті інтересів народу, громадянське суспільство, визнані у світі незалежні експерти вже самі здатні подати державі руку допомоги. Експертне співтовариство спроможне шукати шляхи виходу з кризи, і все, що потрібно політичній еліті, — дослухатися до його порад.

Хоч як сумно, але в простоті такого рецепту — і його складність. Втілити цей рецепт можна було б за умови, що українські можновладці усвідомлять значимість громадянського суспільства та експертного співтовариства і зрештою доростуть до рівня державних діячів. Нинішній український політикум повинен зрозуміти, що корабель «Україна», аби уникнути долі «Титаніка», має спиратися у своїй навігації не на політкон’юнктурну мотивацію, а на аналітично виважені дороговкази.

http://dt.ua/POLITICS/pro_politikiv_i_analitikiv_nabolile_podekudi_dramatichno-56325.html

1 жовтня Україна і Росія продовжили договір про дружбу і партнерство іще на 10 років. Як на ваш погляд розвиватимуться взаємини між двома країнами в цей період?

Плюс десять років – це період до 2018 року. …Якщо зовнішньополітичні стратегії обох держав не зазнаватимуть якихось принципових змін, –– тобто, Київ протягом цього часу дотримуватиметься політики Європейського вибору, а Москва – політики Євразійського домінування, –– то, гадаю, загалом взаємини будуть ворожими – настороженими, бурхливими, драматичними. Адже, сучасна Москва відверто говорить про неприпустимість втілення Києвом європейського цивілізаційного вибору. Політично – неприпустимість означає протидію, яку Москва провадитиме на об’єктивному ґрунті багатого арсеналу засобів і способів впливу на поведінку Києва. Наразі, Київ перебуває мало що не під цілковитим контролем Москви, яка може з принагідного приводу у будь-який час і дієво вдатися до “роз’яснення” того, хто в Україні хазяїн.

Києву треба мати на увазі, що коли в Україні не буде зменшено російського впливу, потенціалу засобів і номенклатури способів його забезпечення, вести мову, а тим більше – впроваджувати зовнішньополітичні цілі Європейського вибору, буде марним – з двох причин, і загрозливим – з третьої. В таких умовах, передусім, Київ не зможе розраховувати на серйозне до себе ставлення з боку західних партнерів, які будуть дистанціюватися від Києва, постійно вдаватися до тези про “відкритість дверей” і вести мову про неготовність України до членства як в НАТО, так і в ЄС, оскільки Київ для них асоціюватиметься із “троянським конем”. По суті – така їх поведінка спостерігається й зараз. З іншої сторони, якщо західні партнери проявлятимуть серйозну чи надмірну, з точки зору Москви, зацікавленість щодо втілення інтеграційних цілей України, то Москвою будуть ввімкнені внутрішньо українські механізми раннього (в розумінні саботажу чи імітації політики реформ) чи пізнього (на вищому державному рівні) політико-правового блокування такого розвитку подій, або механізми гальмування енергійності Заходу, насамперед – європейського. Що ж до загроз, то у випадку, коли Київ, незважаючи ні на що, активізуватиме політику інтеграції, то він тим самим буде “мотивувати” Москву до спроб, скажімо, політичної дестабілізації України та актуалізації державного сепаратизму, з усіма для Києва “привітностями”, що звідси фонтануватимуть.

Треба мати на увазі, що для України пріоритетом державної політики № 1 є не стільки проблема інтеграції до ЄС та НАТО чи іще там щось, як проблема зменшення російського впливу в Україні, політика загального убезпечення від російських посягань, включно із масштабними заходами в галузі національної безпеки та оборони. Цій справі може сприяти мало що не весь спектр міжнародної діяльності України – політика партнерства України з НАТО та ЄС, розвиток ОЧЕС та ОДЕР-ГУАМ, діяльність в ООН, двосторонні відносини.

Крім того, що Москва провадить політику посилення російського впливу в Україні, Київ має бути свідомим того, що встановлення контролю над Україною не обов’язково має бути єдиною чи кінцевою метою такої російської політики. Хочу звернути увагу не те, що кінцевою метою є загальне ослаблення України, в усіх її основах – політичній, правовій, адміністративній, економічній, мілітарній, соціальній. Бо тільки зі слабкою державою можна вчиняти, що заманеться, аж до випадку з її геополітичним та державно-правовим поглинанням. Однак, хотів би застерегти від спокуси зловживання даною тезою у розумінні того, щоби параноїдально і пропагандистськи прикривати власну безпорадність, недолугість і недбальство підступністю злого сусіда. Безупинно вказувати на “руку Москви” і розуміти, що це вказування у внутрішньополітичному сенсі є спонуканням до “полювання на відьом” та загальнополітичним послабленням держави, є нічим іншим як “парадоксальним” слідуванням у фарватері політики “проклятої” Москви.

Наскільки договір про дружбу між двома країнами є декларативним, а наскільки він наповнений реальним змістом?

Зміст договору важливий і принциповий, коли сторони певні того, що його положень взаємно дотримуватимуться. Йдеться не про те, чи існує взаємна довіра, а про те чим і наскільки мотивується недовіра. У даному випадку, порівнюючи загальні потенціали Російської Федерації та України, їх політичну, економічну, мілітарну та соціальну міць і беручи до уваги справедливі висновки про те, що їх різниця не на користь України, необхідно зазначити, що Київ навіть гіпотетично не може “жартувати” із дотриманням своїх зобов’язань в рамках цього договору. Чого не скажеш про Москву, для якої даний договір є не більше чим декларацією намірів. І, до речі, дійсність, яку ми спостерігаємо, це доводить.

Тобто, для України зміст даного чи будь-якого іншого договору з РФ є завжди реальним, водночас як для РФ – це іграшка, яку Москва може використовувати як механізм дипломатичного інтриганства/спонукання.

Необхідно зазначити, що таке становище визначається не стільки внаслідок неспіврозмірності потенціалів держав, як детермінується ставленням держав-партнерів до норм міжнародного права, розвитком процесу демократизації, сповідуванням політики “культури миру”, рівнем авантюризму та волюнтаризму, відкритими та скритими цілями зовнішньої та безпекової політики. Саме з урахуванням цих критеріїв і складається враження про дотримання тією чи іншою стороною досягнутих домовленостей.

Чого хотіти нинішній Україні від нинішньої Росії?

Сподівання Києва на взаємопорозуміння з Москвою є безпідставними: Москва провадить антагоністичну щодо України політику. В межах свого розуміння світової політики і бачення майбутнього Східної Європи, Москва насправді, а не “ненароком”, сприймає сучасну Україну як історико-політичне непорозуміння, як свого роду геополітичний “сепаратистський виклик”. Для Москви політика Європейського вибору України є екзаменом на зрілість як надрегіонального лідера, який (у розвиток даної набутої міжнародної ролі), має довести, що він є еквівалентним грандом світової політики на рівних зі США, ЄС чи, скажімо, Китаєм.

А з урахуванням політичного хаосу в межах ліберальної анархії, що охопила Україну, Київ немає жодних підстав сподіватися, що чи Москва, чи будь-хто інший буде серйозно ставитися до його інтересів чи дій.

Київ або відкриє очі на те, перед якою прірвою він стоїть, або іще якийсь час “посмикається”, насмішить світ, та й звалитися у вир політичної, соціально-економічної та історичної катастрофи. …Справа не у потузі і злих намірах Москви, а в політичній немічності Києва. Як ілюстрація цього – прошу звернути увагу на те, як нині здійснюється задум Президента України щодо скорочення бюджетних видатків у час світової економічної кризи. Серед багатьох ініціатив, своїм дикунством вирізняється випадок зі спробою “вдосконалення” системи забезпечення національної безпеки: “Бах!” указом – і нема “жахливих бюрократів” з трьох …науково-дослідних інститутів (!?), що забезпечували аналітичний супровід ухвалення вищих політичних та управлінських рішень. Бо як сказали з Банкової – нема чого “проїдати” казну Неньки – самі справимося. Тут дивує як розуміння ефективності таких заходів у справі підвищення якості експертизи у сфері зовнішньої політики, національної безпеки та оборони, так і рівень стратегічного мислення: раз мені щось не до вподоби – “Бах!” і нема його. А що “бахнув” – уже не суть важливо.

Тому Києву треба хотіти не “чогось” і від “когось”, а хотіти від себе – інакше “ті”, від кого він “чогось” хотітиме вкоротять йому і так куцого віку. Києву треба перестати гратися у світову політику, перестати пащекувати на міжнародній арені і “штовхати ініціативи” і тим самим, перестати дратувати серйозних гравців; Києву треба зосередитися на Україні, на тому, що коїться під носом – починаючи зі столиці і закінчуючи Хутором Михайлівським, – починаючи з дрібного хуліганства, громадського куражу мажорів, незаангажованістю і справедливістю судочинства, і закінчуючи політичною корупцією, екстремізмом і сепаратизмом, – починаючи з відродження довіри до влади, налагодження дієвої системи державного управління і закінчуючи досягненням незаперечного авторитету бюрократії, як гаранта демократичного розвитку. Погодьтеся, що Москва казиться не стільки від того, що Київ на щось претендує чи до чогось має претензії, як тим, що він не володіє для досягнення того бажаного достатнім реальним потенціалом. З її точки зору, ситуація виглядає так, начебто Київ очікує, що “все само собою розсосеться”, все має бути йому дарованим. Ну що тут можна сказати…

Чимало російських експертів вважають, що продовження Великого договору – це лише тактичний крок української та російської влад і що цей договір у майбутньому можуть переглянути. Яка ймовірність зміни Договору про дружбу? Як його можуть змінити?

Ініціатив щодо офіційного перегляду навряд чи варто очікувати – наразі я не бачу якихось до цього спонук: Москва у це не бавитиметься. Якщо їй буде вкрай важко обходити якійсь положення цього договору, вона просто заявить про свій вихід із нього, чим розв’яже собі руки у тій для неї важливій справі, у якій цей договір буде перешкодою. Красномовним прикладом цього може послужити вихід РФ із Договору про звичайні озброєння у Європі.

А Україні треба розуміти, що це не договір про дружбу, а про спонукання до “дружби”. Крім того, всяка держава, що дбає про свою історичну перспективу, одночасно (і крім усього іншого), в час переговорного процесу та укладання міжнародного договору, розробляє план запобіжних заходів на випадок форс-мажорних обставин із “можливостями” партнерської сторони щодо виконання взятих нею на себе окремих (чи загалом) договірних зобов’язань. У випадку з Україною є сумнівним, щоби такий план заходів розроблявся в час укладання даного договору, ­­­ ­– сумнівно щоби до цього хтось вдався тепер, коли “все гаразд” – коли Москва його пролонгувала.

Гадаю, що протягом наступного десятиріччя договір не зазнає змін. …Хіба що, власне сама гра в “перегляд договору” буде становити для Москви певний інтерес для зовнішньої політики РФ. Також, можна припустити, що, скажімо, у випадку, коли Київ “знайде можливість” подовжити термін перебування в Україні ЧФ РФ, Москва буде “змушена” переглянути договір і “дотиснути” Київ до готовності вступу, наприклад, до Союзу Росії і Білорусі… Інших обставин, за яких можна було б очікувати розгортання відповідного переговорного процесу я не бачу.

Хоча як Україна, так і Росія заявляють про наміри будувати стратегічне партнерство між собою, однак чи мають вони насправді стратегічне бачення свого співіснування? Якщо так, то в чому воно полягає?

Як на мене, то стратегічне партнерство України та РФ – маячня. В умовах, коли Москва вже не планує, а втілює імпер-реваншистську політику, в рамках якої Україні відводиться роль губернії, не має підстав говорити про якесь бачення “взаємовигідного” стратегічного партнерства. Я, щиро, хотів би віднайти хоч якусь галузь, де на міжнародній арені ці дві держави могли б бути хоча б звичайними партнерами.

Москві та Києву мову треба вести не про фальшивку стратегічного партнерства, а, як говорили в часи т.зв. “холодної війни”, про розрядку у відносинах, про налагодження політичної довіри і взаємопорозуміння, – образно кажучи – партії війн в обох суспільствах мають бути розпущеними. Бо у випадку, коли Київ у своєму нинішньому політичному безглузді несподівано схаменеться і чудесним чином отримає під гарантії відповідальної влади необхідну масштабну міжнародну підтримку, то загонисті плани Москви, м’яко кажучи, будуть сконфуженими; тоді Білокам’яній доведеться самій і принизливо шукати приязні у Золотоверхого, доведеться сплачувати раніше підроблені рахунки власним коштом.

http://dialogs.org.ua/ua/dialog.php?id=89&op_id=1415#1415

Росія продовжує критикувати Україну за поставки зброї в Грузію, повідомляє «Німецька хвиля».

Як йдеться у повідомленні, офіційний представник МЗС Росії Андрій Нестеренко заявив, що влада України постачала зброю до Грузії на порушення Договору країн ОБСЄ, від 1993 року про «Принципи, що регулюють передачу звичайних озброєнь». Директор програм Групи стратегічних та безпекових студій Ярослав Матійчик вважає, що Нестеренко перекручує зміст процитованої угоди: «Договір 93 року стосується моменту, коли відбуваються якісь сутички безпосередньо під час воєнних дій. Йшлося про примирення сторін та припинення вогню. Тому вся ця інформаційна кампанія працює на внутрішній інформаційний ринок Росії. Це їй дозволяє тримати суспільство в постійному стані мобілізації». Чинність поставок української зброї для Тбілісі, за словами Матійчека, підтверджується й відсутністю засудження дій України ОБСЄ та іншими міжнародними структурами. Водночас, за оцінками експертів, сама Росія раніше також озброювала Грузію в межах військово-технічної співпраці СНД.

http://zik.ua/ua/news/2008/11/03/156226

Проблеми державотворення ніколи не втрачали інтересу фахівців, але останніми роками доля національної держави як політичної ідеї на Заході опинилася під знаком питання. Більше того – кілька років тому виник термін “держави, що не відбулися”; складається щорічний рейтинг. Як можна оцінити ситуацію з нашою державністю?

Хочу зауважити, що тут маємо справу не з одним, а з кількома аспектами чи питаннями. Передусім необхідно розрізняти проблему еволюції інституту держави як такої в історичному процесі. Потім – проблему ефективності сучасного інституту держави (в умовах глобалізації політико-економічних та гуманітарних відносин). Далі – вже можемо говорити про проблему «держав, що не склалися». Якщо у першому випадку йдеться, скажімо, про такі явища, як перехід від монархії до республіки, то в другому – про обмеженість можливостей держави з управління суспільним розвитком, про необхідність міждержавної та позадержавної кооперації зусиль (в умовах міждержавних суперечностей).

Як на мене, то поки що зарано говорити про занепад держави (чи національної держави) як політичної ідеї. Маємо розуміти, що як і древній, так і сучасний інститут держави – це система відносин, заснована на самобутньому, етнічному чи національному усвідомленні і знанні, і, зрештою, саме сукупність національних держав створила нинішню систему міжнародних відносин (на основі міжнаціонального визнання), – яка, начебто, спричиняє нівеляцію і деградацію інституту держави. Скажу так – поки існують нації, доти вони домінуватимуть серед суб’єктів суспільних відносин, доти вони продукуватимуть організацію відносин на основі національного мислення чи то стосовно внутрішніх взаємин, чи стосовно зовнішніх – міжнародних.

Я також не став би надто розмежовувати чи протиставляти «державу» «національній державі»: на мою думку, це одне і теж – дві сторони однієї монети. По іншому й бути не може, та й іншого підходу до осягнення проблеми я не бачу, адже Нація творить Державу, а не навпаки. Концептуально неможливо, щоби Держава стала більше Нації, більше Народу; таке можливе хіба що політично і коротко терміново, як тоталітарний і тиранічний вираз соціального чи особистісного культу. Тому принциповим є розуміння того, що категорично держава чи національна держава може зникнути тільки разом із нацією, як категорією.

Висновок про близький занепад національної держави є хибним, – національна держава (чи просто – держава) в рамках історичного процесу переживає – в сучасних умовах – чергову трансформацію, зазнає якісних змін, і не втрачає кількісних – вона не втрачає значення чи впливу на суспільне життя, а змінює інструменти – способи і засоби цього впливу.

Більше того, можна поставити під сумнів, що така організація відносин піддається більше суб’єктивним впливам, а тому є менш раціональною, ніж би вона відбувалася в межах «ненаціональної» організації. Адже тоді, замість егоїстичного національного «я», політичну першість займе або соціальне, або релігійне, або ж іще страшніше – особистісне «я». Уявіть тільки, що суспільні відносини в глобальному вимірі втратили національний ґрунт, щасливо «перестрибнули» через «міжкласове суперництво» і почали формуватися на основі культу «ідеальної особи»… Інститут держави зникає… Жодних стримуючих чинників… З часом ідеальна особа себе неодмінно прирівняє до категорії Бога-фараона, – назвемо його, – Глобаліоном… Це буде цілком новим історичним досвідом – досвідом тиранії і тоталітаризму, якого ще не знало людство. Це буде часом високотехнологічних імперій (чи імперії – ?) не князів чи монархів, а вождів-олігархів – представників аморальних «кланів-ТНК».

Чи може це статися у принципі? На мою думку – сумнівно. Проте вважаю, що над такою футуристичною картиною не варто іронізувати, – цього треба боятися і пам’ятати про таку загрозу. Чи може національна держава зникнути як категорія з історичного процесу? Теж сумнівно. Навіть у рамках колонізації космосу більш вірогідним видається процес диференціації людських спільнот, ніж їх асиміляція. Зрештою, якби це сталося, ми зіткнулися б з необхідністю докорінної перебудови свідомості і мислення, адже тоді залишиться тільки одна нація – Людство. І є незбагненним, настільки така «нація» буде однорідною, – чи не залишиться там місце для культурно відмінного, яке буде тяжіти до самоусвідомлення своєї відмінності, свої самобутності?

Зверніть увагу, жоден із міжнародних гравців – чи то держава, чи то міжнародна організація – не є позбавлений цих рис чи чинників. …ООН є трибуною представників Націй-держав, а не якихось космополітичних утворень. Візьміть Всесвітню групу – G7(G8) – серед складу учасників жодного космополітичного фантома. Придивімося до СОТ, МВФ, СБ, ЄІБ та інших – їх неможливо віднести до зденаціоналізованих формацій: так, усі вони просякнуті питаннями економічної конкурентноздатності, але в дусі міжнаціональної змагальності. НАТО, ЄС, Ісламська конференція, Африканський союз, ШОС, ОБСЄ, ОДЕР чи ОДКБ – навіть при добрих намірах, вони залишаються бути або для влагодження взаємних суперечностей, або дружби заради протидії третій стороні. Скажіть, будь ласка, яких якостей можуть додати суспільним відносинам SAMSUNG, BOSH, BP, GE, GM, IBM, MS, LG, Даймлер-Бенц, VW, ГАЗПРОМ, SCM, та сотні інших ТНК? Тому, поки не буде публічно визначено зміст суспільної політико-економічної та правової «пропозиції» таких виробничих і торговельних корпорацій нема чого й просторікувати про те, що «Інститут держави гине!».

…Тож вважаю, що ще не виріс той дуб, з дошок якого виготовлять труну для «національної держави» чи «держави» взагалі. Гадаю, що розмови про цю загибель парадоксальним чином пов’язані з надмірним прискоренням процесу, так званого, «змішання народів» (детермінованого сучасною глобалізацією економічних, а відтак й політичних процесів) та інтенсифікацією культурного обміну. Якщо ситуацію розглядати гіперболізовано, тоді здається, що світова економічна інтеграція переростає в національну асиміляцію і культурне споріднення, яка стає додатковим і настільки потужним чинником для міжнародної інтеграції, що нації наче починають суспільно й історично блякнути на його фоні. Як на мене – то це ілюзія: поняття «нація-держава» з’явилося настільки давно, що древнішого годі й шукати. І, на мою думку, ця древність доводить не його немічність, а силу життєздатності.

Також, розмови про занепад держави пов’язані із прогнозами щодо «змивання» політичних кордонів «відкритим суспільством» і «об’єднання» держав у «цивілізації», а також з припущенням Самуеля Хантінгтона про їх «зіткнення». Тоді виходить, що наразі маємо справу із ситуацією, яку можна описати так: «цивілізації», перебуваючи у стані конкуренції або конфлікту інтересів і розгорнувши непосильні кампанії, прагнуть зараз діалогу аби віднайти додаткові ресурси (передусім – час) для організації чергової експансії чи реваншу. З іншого боку, усі, без винятку, держави (та їх відомі коаліції), які складають ті чи інші «цивілізації», говорять про апріорі відсутній антагонізм і можливість мирного співіснування. Серед іншого, в описаній ситуації натикаємося на парадокс, що нерідко в межах однієї і тієї ж самої «цивілізації» спалахують суперечки і точиться напружене суперництво. Також, якщо припустити що, «цивілізації» зіткнуться, то цілком незбагненним є наступне: якою буде концепція інституалізації «цивілізацій» перед зіткненням (скажімо – релігійною чи етнічною) і чи можлива вона взагалі?; якими будуть мотивації сторін і обґрунтування цілей зіткнення?; яким за характером буде зіткнення – ідеологічним, економічним, мілітарним?; чому говорячи про ймовірне зіткнення «цивілізацій» не говоримо про традиційний черговий світовий переділ сфер і зон пливу, латентний чи явний протест менш успішних держав спробам їхнього ошуканства з боку більш успішних?

Висновок звідси можна зробити тільки один: «цивілізації» тут ні до чого, все як і раніше криється у розв’язанні політичних суперечностей й умов забезпечення інтересів не «цивілізацій» чи «культур», а конкретних держав і їх союзників, об’єднаних в сталі чи тимчасові альянси/коаліції. Як мені здається, справедливіше було б розглядати проблему діалогу чи зіткнення не множини «цивілізацій», а в межах однієї «людської цивілізації» – де відособлені суб’єкти – етноси, нації – прагнуть, у будь-який спосіб, зберегти власну самобутність, забезпечити власний політичний, безпековий, правовий й економічний пріоритет і розвиток «у власному Домі» – державі (або «звести його»). Саме звідси, на мій погляд, витікають настільки суперечливі світові процеси інтеграції і дезінтеграції.

Поміркованість ніколи не була сильною стороною характеру людства. Перманентний прояв невдоволення своїм становищем, можливостями і роллю, яку відіграє та чи інша держава, призводить не тільки до стимуляції розвитку доброякісних форм взаємодії. Здебільшого, бажання зрівнятися у статках і респекті чи не дозволити цього здійснити, має наслідком егоїстичну, несправедливу і підступну поведінку, яка й превалює у міжнародних стосунках так же само, як і в громадському житті.

Скажімо, одним з її проявів можна вважати міжнародну культивацію відкритості суспільства. Задум ініціаторів полягав у тому, щоби, серед іншого, поліпшити доступ до ринків менш розвинутих країн. Проте, ця відкритість обернулася загальною неприємністю. Культивація відкритості суспільства призвела до надмірного посилення природного проникнення чужих етносів і пов’язаних з ними релігій, світоглядних уявлень, способів життєвого облаштування і звичаїв, громадської мотивації і принципів відносин. Все це посилилося ходом новітньої економічної, інформаційної й інфраструктурної глобалізації. Звичний хід культурного обміну та взаємної асиміляції етносів було порушено. Найбільш постраждалими виявилися більш успішні держави, внутрішній порядок та добробут яких створив своєрідну гравітацію для мігрантів з бідних, знедолених держав. Мігранти доклалися до створення нових або посилення вже існуючих національних меншин, які здебільшого відособлено організовуються, ревно оберігають і прагнуть розвивати власну культуру в умовах «несприятливого» оточення, що створює та етнос (чи нація) в котре вони проникають! З боку ж корінних етносів, що розцінюють таку поведінку як «вторгнення в ареал», чиниться опір розростанню етнічно чужих анклавів, тим більше коли анклави відрізняються релігією, кольором шкіри, мовою, родинним устроєм тощо, виявляють кращі соціально конкурентні риси, або ж іще гірше – є історичним наслідком не дії «відкритого суспільства», а військової агресії чи геноциду.

Щодо третього випадку з Вашого запитання, то він є найцікавішим. Тут маємо говорити про роль і якість провідної верстви – національної еліти, яка здатна або не здатна в межах своєї аналітичної, політичної, економічної діяльності пропонувати суспільству заходи стосовно забезпечення загального розвитку. Сама ж здатність національної еліти сприяти загальному розвитку є сенситивною щодо таких речей як усвідомлення національної самобутності, усвідомлення відповідальності за її збереження, усвідомлення необхідності забезпечення успіху в міжнаціональній змагальності. Як бачимо, національне усвідомлення (чи ідентифікація) присутнє скрізь; воно є першоджерелом цілей і завдань провідної верстви Нації-держави.

Якість провідної верстви чи еліти Нації-держави є вирішальним чинником проблеми під назвою «держави, що не відбулася». Хоча й тут є певні особливості у її розумінні. От, скажімо, внаслідок виходу на арену якихось нових можливостей для енергозабезпечення світової економіки, ціни на традиційні енергоносії різко і безнадійно падають. За кілька років чимало держав енерго-постачальників перетворюються у політичний, виробничий і соціальний хаос. Чи стануть вони державами, «що не склалися» якщо існуватимуть, хоча й бідно? Скажімо, якими є держави «третього світу» – державами, «що не склалася» чи просто бідними державами? Звідси випливає, що між державами «що не склалися» і тими, яких відносять до бідних існує суттєва різниця. І полягає вона в тому, що одні володіють потенціалом національного розвитку і зберігають для себе історичну перспективу, а інші – ні.

Якою є Україна – державою багатою, чи бідною, чи може державою, «що не склалася»? Я думаю, що чимось першим в умовах загрози третього.

Чи не входить існуюча модель державотворення у протиріччя із задекларованими “національними цінностями” нинішньої правлячої еліти? Що для чого існує – держава для нації, чи нація для держави?

Якось я вже говорив, що нинішня українська мезо-еліта не є наразі ні соціально, ні національно мотивована; це – сира будівельна суміш без металічного каркасу. Я можу тільки співчувати людям (які складають, так звану, українську еліту), яким доводиться силувати себе вірити у національні цінності, у цінності гуманізму і ліберал-демократизму, прагнути осягнути проблеми розвитку Української державності, лавірувати між власними і національними інтересами, – до того ж, в умовах відсутності історичного досвіду державотворення і українського самоусвідомлення – національної ідентифікації. Їм це доводиться робити публічно, що дається їм іще важче. Однак, іншого шляху бути не може: еліти по-іншому не з’являються, окрім як не через власне очищення, поступове національне самоусвідомлення і переосмислення набутого владного й міжнародного досвіду.

Хочу також зауважити, що критика якості нашої еліти не є її зневагою. Більше того, люди, які відносять себе до еліти мають самі себе бичувати аби стати сильнішими духом, думкою і справою. Крім того, ці люди мають перестати нарікати на культуру людей простих, на народ. Я не закликаю представників «еліти» любити представників «народу», я закликаю переглянути своє ставлення до них з точки зору раціональності в межах втілення своїх інтересів та цілей: на основі того, що еліта «танцює» народ, а не навпаки, не можна звести конструктивної стратегії ні власного розвитку, ні тим більше загального, національного.

Складається так, що сьогодні ми не можемо говорити предметно про якісь протиріччя між політикою державного будівництва і декларованими цінностями правлячої еліти. Якраз на папері і словах усе, переважно, збігається.

Інша справа – об’єктивні потреби державного будівництва, що виражаються, передусім, у необхідності забезпечення авторитету і легітимності влади, структуризації завдань і системи управління у відповідності до пріоритетів політики національної безпеки та державної політики взагалі, здійснення рішучих заходів у проведенні галузевих реформ суспільних відносин, зрештою – гуманізації слідчої і судової практик, забезпечення законного, справедливого та енергійного судочинства, а також забезпечення сталого соціального розвитку. Далі – міжнародна арена… Так от, саме в частині надання належних відповідей на ці об’єктивні потреби, наша еліта кульгає і блудить, а тому і є «недо-елітою».

За яких обставин можна сподіватися на те, що установки, які перешкоджають процесу націотворення в Україні, будуть змінені?

Таких обставин може виникнути безліч, однак найбільш стимулюючими будуть внутрішні. І ті, що належать до числа викликів, і ті, що належать до числа загроз. Адже маємо актуалізовані неприємності із політичною стабільністю, державним сепаратизмом, соціальним розвитком і забезпеченням соціальної справедливості.

Зовнішній чинник не є наскільки актуалізованим, він більшою мірою є крикливим, використовується владою як для національної солідаризації – підвищення патріотизму, так і для утилізації власної міжнародної безпорадності і провалів у врегулюванні проблем державної політики та забезпечення всебічного розвитку України, – тобто в якості причин українських негараздів.

Наразі є очевидним, що дуже багато залежатиме від перебігу політичного процесу в Україні, від законодавчого забезпечення політики реформ, від спроможності національної дипломатії забезпечити перспективи схвалення «грудневого» ПДЧ Україна-НАТО, успішного завершення переговорів та ухвалення низки документів між Україною та Євросоюзом – Посиленої угоди, Угоди про асоціацію, втілення ініціативи Східного партнерства, забезпечення виконання Угоди про спрощений візовий режим. Для України також вкрай гостро постало питання демаркації і делімітації державного кордону та диверсифікації джерел, шляхів та агентів енергозабезпечення економіки, демілітаризації басейну Чорного моря та забезпечення належної участі у стратегічній ініціативі ЄС «Чорноморська синергія». Можна сказати, що вище наведене є проблемами державного розвитку.

http://dialogs.org.ua/ua/dialog.php?id=85&op_id=1351#1351

Сьогодні Кабмін має розглянути проекти постанов, які регламентують перетин кораблями російського Чорноморського флоту кордону України і рух територією країни. Президент Ющенко вимагає від прем’єра Тимошенко негайно підписати і оприлюднити документи. Натомість експерти констатують: можновладці не стільки переймаються зовнішньою політикою, скільки продовжують внутрішньополітичне протистояння.

Проекти постанов про діяльність Чорноморського Флоту Росії на українській території, які ухвалила Рада нацбезпеки та оборони, уряд розглянув ще на початку літа. Однак тоді Юлія Тимошенко ці документи не підписала, оскільки прем’єр збиралася до Росії на переговори з газових питань. Тепер Секретаріат Президента наполягає на якнайшвидшому ухваленні та оприлюдненні цих постанов. Голова Атлантичної ради України, генерал-майор у відставці Вадим Гречанінов називає цю вимогу справедливою.  Однак, на його думку, регламентувати рух російських кораблів на українській території слід дуже дипломатично: «Тут дуже складна ситуація. І Україна має бути дуже обережною, а би не викликати додаткові протиріччя між НАТО і Росією»,- каже Гречанінов. Тим часом, експерт Групи стратегічних та безпекових студій Ярослав Матійчик переконаний: актуалізація питання Чорноморському Флоту – це чергові політичні маневри президента і прем’єра: «Ці постанови передусім мають сенс суто для України. Бо для міждержавних стосунків України і Росії функціонування Чорноморського Флоту значення не має. Останні ведуть себе зухвало і жодні українські документи їм не указ». Разом з тим, Матійчик вважає, що для країни було б корисніше, аби Тимошенко підтримала позицію президента щодо умов базування Чорноморського Флоту в Україні.

http://www.dw-world.de/dw/article/0,,3595924,00.html

Перспективи політики інтеграції України до НАТО та Євросоюзу органічно пов’язані не тільки із забезпеченням партнерського та союзницького характеру відносин з державами цих міжнародних альянсів, але також і з політикою неоімперіалізму чи реваншизму Росії. На сьогодні політика євро- та євроатлантичного партнерства й інтеграції України (далі — політика ЄАІ) піддається серйозному випробуванню російським фактором.

Виходячи з настанов про неприпустимість цивілізаційного вибору України на користь Заходу і переслідуючи ціль не допустити Україну до його двох визначальних формацій — НАТО та ЄС, — Москва вдалася до політики «на випередження» в межах відносин з державами Євросоюзу, окремо — з Єврокомісією та структурами НАТО; активна й надзвичайно складна дипломатія донедавна велася із Вашингтоном. Ця політика виявилася в проведенні гранд-пропагандистської кампанії на основі масованої інформаційно-аналітичної та мас-медійної діяльності з нівеляції членства України в НАТО; у середовищі європейського політичного та ділового істеблішменту майстерно здійснювалася «дипломатична місія» з дискредитації України на міжнародному рівні, маркування її як держави «російської сфери».

УКРАЇНСЬКІ ПРОМАХИ Й УСПІХИ РОСІЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

В цьому контексті Москвою була проведена ефективна робота, наслідком чого стало відчуження частини європейського та американського політикуму від ідеї розширення НАТО та ЄС на Схід, що й спричинило параліч політики ЄАІ України. Звинувачувати з боку Києва Захід в недалекоглядності та зраді було б можна, якби сам Київ, по-перше, розгорнув енергійну інформаційну й дипломатичну кампанію з викриття російської політики «на випередження», а по-друге, не допустився тотожного «промаху» у себе вдома.

Свою спроможність впливати на європейське позиціювання стосовно міжнародних проблем Москва демонструвала не раз. Однак для забезпечення «гарантій успішності» російської політики з протидії українській політиці ЄАІ Москвою було розгорнуто й інший напрямок діяльності — внутрішньо український. І якщо, попри всі зауваження, політику ЄАІ України можна назвати задовільною, то політику запобігання й протидії посиленню російського впливу в Україні інакше як «ігноруванням» не назвеш.

Це спостереження вказує, що Київ немає жодних моральних підстав робити закиди європейським та натовським партнерам щодо їхньої несолідарності з Києвом у питаннях, скажімо, грудневого ПДЧ для України чи стосовно підтримки у відносинах із Москвою. Також, у контексті наведеного, викликають серйозне занепокоєння намагання певних політичних кіл України перекласти відповідальність за потенційний провал власної політики ЄАІ на західних партнерів та російських опонентів. Адже є очевидним, що Київ «програє» у себе вдома — будемо сподіватися — лише в першій частині гри.

І якщо в її заключній частині Київ не виправить становище, то, образно кажучи, київська карта із політикою ЄАІ буде битою як у просторі євроатлантичної спільноти, так і в Україні. Спостереження за поведінкою Москви, як і вивчення наявних «важелів впливу», також вказують, що загрози, пов’язані з російською протидією вступу Грузії та України до НАТО, носять не гіпотетичний, а потенційний характер.

Зараз мову треба вести не стільки про очевидну спланованість вище наведених російських дій, а про політичний антагонізм, який підкріплений політично, експертно, фінансово й організаційно, дипломатично та мілітарно. По-суті Росія стосовно України веде інформаційну, дипломатичну та енергетичну війни; провокації відбуваються мало не щотижня. Що далі на черзі — активація загроз для політичної та воєнної безпеки України?

Розвиток ситуації на Кавказі не надихає на оптимістичний лад. Політичний антагонізм абхазької сторони, її тісний зв’язок із Москвою та присутність російського мілітарного фактору в регіоні вказують на те, що домовленостей найближчим часом досягнуто не буде.

Iмовірно, що з боку Росії будуть вживатися подальші заходи з дестабілізації регіону — державної дезінтеграції Грузії та Азербайджану як інструменту протидії вступу Грузії до НАТО: не тільки Грузія (зі своїми — Аджарією, Абхазією та Осетією), але й Азербайджан є доволі уразливим з погляду сепаратизму — останнім часом в Росії та на Кавказі активізується лезгинський сепаратизм. А в «рукаві» у Москви є ще така річ, як Нагірний Карабах… Якщо таке матиме місце, необхідністю буде готовність Києва до того, що Росія тотожним чином буде діяти по відношенню й до України. У будь якому випадку, з точки зору інтересів національної безпеки України, питання безпеки та оборони (передусім у частині політичної та воєнної безпеки) виступають наразі пріоритетами нинішньої державної політики, як внутрішньої, так і зовнішньої.

Зрештою, що лежить в основі того, що дозволяє Кремлю вести стовно «історичної долі України» переконливий дипломатичний та політичний діалог із Заходом, зухвало поводити себе у міждержавних відносинах з Україною, демонструвати переконаність у своїх можливостях корегувати зовнішньополітичні плани Києва та міжнародну політику держав Євросоюзу? На наш погляд, в основі такої поведінки Кремля лежать об’єктивні можливості внутрішнього впливу в Україні.

У той час як Київ докладав зусилля у політиці партнерства та інтеграції до НАТО і Євросоюзу (що йде врозріз із російськими геополітичними уявленнями), Москва впродовж тривалого часу (щонайдалі від 1997 р.) всіляко зміцнювала свої позиції в Україні. Робота велася як на «національному» рівні, так і на «регіональному», передусім в середовищі апаратів усіх без винятку центральних органів державної влади України; територіально — концентрація зусиль була здійснена щодо Криму, Луганська, Харкова, Донецька. Потужна робота також велася й у середовищі політичних сил, як правило, під час виборчих кампаній шляхом політтехнологічного та фінансового «сприяння», що виливалося як не в безпорадне партійне маневрування навколо проблем державної політики України, то в деактуалізацію об’єктивних проблем цієї ж політики, у спотворення її цілей/завдань, викривлення у баченні пріоритетності, способів і засобів втілення національних інтересів України.

Одним iз чільних напрямів цієї роботи стало «налагодження і всіляке зміцнення зв’язків» з проросійськи налаштованими особами та організаціями. Її розвитку неабияк сприяв «російський бізнес» в Україні, який був і донині залишається політично заангажованим Кремлем у справи зовнішньої політики Росії. Цей бізнес виконував і виконує триєдине завдання: «шукати «своїх людей» і корпоратизувати їх — залучати до співпраці «на спільне україно- російське благо» — вести справу до набуття контролю у відповідних галузях/секторах». Тотожним чином до російських планів були залучені в Україні й проросійські клерикальні кола, які діяли й діють не менш активно, ніж бізнесові.

Такого плану робота підсилювалася й постійно зростаючою інформаційною діяльністю, що базувалася на масштабній технічній і людській інфраструктурах. Інформаційна політика Москви розвивалася одночасно з невпинним посиленням аналітичної роботи проросійських «мозкових центрів», ростом їхньої кількості, формуванням автономних між собою проросійських експертних мереж в Україні.

Варто зазначити, що подібний підхід властивий не лише інформаційній політиці Москви стосовно Українi. Цей підхід складає основу всієї міжнародної інформаційної політики Кремля, наслідки якої виразно проявляються в європейському інформаційному просторі. Ставлення європейців до посилення російського інформаційного впливу було й залишається тотожним українському — якщо стурбованість хтось і проявляє, то вона не викликає якоїсь серйозної уваги з боку політикуму: все закінчується розмовами — одні лякають наслідками, інші ці залякування висміюють.

НЕДООЦІНКА РОСІЙСЬКИХ ПРАГНЕНЕНЬ

Європейський же політичний дискурс сповнений суперечливими поглядами та аргументацією пріоритетів діяльності НАТО та його і ЄС розширення; відчутно зріс скепсис щодо України як надійного партнера і потенційного союзника; можна наштовхнутися на міркування про Україну в певній тональності: як про «державу, що не склалася»; чимало аналітики, в якій засуджується західна політика «стримування» Росії, натомість толерується, а то й політично заохочується сучасний неоімперіалізм Росії.

Усе вищенаведене підкріплюється серйозним фінансуванням з боку Москви. Попри російську галасливість про західні міжнародні фонди, які шляхом ґрантової діяльності формують «нелояльну» громадську думку і поведінку, російські легальні й нелегальні «фонди» вели і ведуть свою антиукраїнську діяльність більшою мірою латентно і, як вказують підсумки, — значно масштабніше й ефективніше.

У підсумку, Москва спромоглася створити надскладну, однак контактно високочутливу агентурну мережу, на основі якої зведено систему російського впливу на політичний процес і кадрову політику в Українi, а також, без перебільшення, — на формування змісту й організацію втілення її державної політики. Потуга вказаної системи є достатньою для докорінної ревізії змісту зовнішньої політики Українi. Можна припустити, що цього однак не відбувається, оскільки Москві необхідно забезпечити міжнародну «чистоту експерименту» — все має відбутися через народне волевиявлення проросійських українців. Та й поспішати нема чого — контроль ситуації та засоби його забезпечення перебувають у твердих руках Кремля.

Саме названий контроль і створює предметні загрози в політичній та воєнній сферах національної безпеки України. Мова йде про загрози, тому що наявність такого контролю надає гіпотетичній політичній дестабілізації України потенційності, тому що просторікування українських рупорів Москви перестають бути крикливо карикатурними й набувають погрозливих рис проросійського сепаратизму, тому що в Криму міжетнічна напруга, спровокована місцевою владою, може перетворитися на міжетнічну конфронтацію, а та, у свою чергу, у проросійський сепаратизм iз «миротворчими гарантіями» Чорноморського флоту. Цікаво те, що на двох східних надважливих стратегічних оборонних напрямах Україною було розформовано військові сили та з’єднання, зруйновано план оборонних заходів… Навіть економічні засоби російського впливу набувають загрозливих рис, оскільки, скажімо, надмірна газова залежність від Росії перетворюється у політичний зашморг для України. Москва також володіє інформаційними й ідеологічними інструментами маніпулювання настроями широкої громадськості. Потуга цього маніпулювання межує з загрозою для Києва втратити керованість суспільства, а в умовах задіяння проросійського «кадрового потенціалу» в системі органів влади України — і втратити керованість держави.

Проте російські прагнення і зусилля щодо України завжди Києвом недооцінювалися, недопомічалися. Як правило, спроби привернути увагу до доволі помітного процесу зміцнення російського впливу в Україні та його цілей Печерськ або відкидав як такі, що визнавалися за русофобію чи політичну параною, або такі спроби не мали якогось серйозного відображення у політичних рішеннях та адекватній організації заходів з протидії.

Скажімо такий підхід нинішнього вищого керівництва України — спорадичних вербальних, дипломатичних та міжнародно-правових заходів у протидії намірам Москви поставити під свій політичний контроль Київ — ніяк себе у зовнішньополітичному сенсі не міг виправдати. Він також виявився цілком марним у внутрішньополітичному вимірі — оскільки, передусім, сам орган законодавчої влади, як і правоохоронна система України в цілому, серйозно уражені чинником російського проникнення.

На відміну від ситуації в Євросоюзі чи НАТО, або ж в Китаї чи Японії, де російський вплив виявляє себе через політично помірковані проросійськи налаштовані групи, які до того ж діють у межах політичного процесу в обставинах балансу чи паритетності з іншими патріотичними силами, що по-іншому зовнішньополітично орієнтовані; і де всі політичні групи є національно раціоналістичними, а кожний помічений в надмірній ангажованості у російські (чи в які інші) авантюри отримує тавро політичного аутсайдера, в Україні такий баланс є порушеним. В Україні мова йде не про українські політичні групи, що проросійськи орієнтовані, а про політичні групи, інспіровані й керовані Кремлем, які діють в національних інтересах Росії, здебільшого — політики російського неоімперіалізму. І якщо Київ не віднайде адекватних аргументів в даній ситуації, то ближчим часом — скажімо в період чергової президентської виборчої кампанії чи в час ймовірних дострокових парламентських виборів — українські маріонетки Кремля здійснюватимуть спробу легітимізації не просто проросійської орієнтації зовнішньої політики України (що називалося б ревізією), а настанов зовнішньої політики Росії в межах державної політики України. Якщо ж це не вдасться — буде задіяно сценарії політичної дестабілізації України в цілому, або її окремих регіонів.

У це не віриться тому, що цього «не може бути», бо «росіяни —наші брати»?.. Політична страшилка, непідкріплена фактами, параноїдальна русофобія «чистої води»? Чи, може, якісна оцінка об’єктивної ситуації, що склалася в Україні, а тому має бути взята до уваги українським політикумом у виробленні адекватної поведінки? Чи, може, метод аналізу, до якого вдався автор, — «від загального до конкретного» — кимсь є заперечений, спростований?

ЦІЛІ ПОЛІТИКИ ПАРТНЕРСТВА ТА ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ ДО НАТО ТА ЄС

На сьогодні, в контексті досягнення цілей політики партнерства та інтеграції України до НАТО та Євросоюзу, до актуальних питань нинішньої ситуації у відносинах України з Альянсом (насамперед — проблеми зі схваленням у грудні ц.р. ПДЧ Україна—НАТО), та Євросоюзом (щодо забезпечення успішного завершення переговорного процесу і самого схвалення Посиленої угоди Україна — ЄС, Угоди про асоціацію Україна — ЄС, зони вільної торгівлі Україна — ЄС та започаткування переговорного процесу про ЗВТ+ та ініціативу Східного партнерства, а також забезпечення полегшеного візового режиму й гуманізації прикордонного контролю), та до пріоритетів стратегічної взаємодії із європейськими та натовськими партнерами, варто віднести наступні:

— Київ має довести свою спроможність контролювати суспільно- політичну ситуацію на Сході та Півдні України та запобігти потенційним загрозам сепаратизму і міжетнічній конфронтації: як доводить аналіз експертної та дипломатичної дискусії, з точки зору Альянсу та Євросоюзу центральним блоком питань на сьогодні виступає спроможність доведення українською стороною здатності забезпечити керованість політичного процесу та здатності забезпечити гарантії політичної стабільності України в цілому. У цьому відношенні також важливим є доведення українською стороною можливостей уникнення ризиків/загроз національній безпеці України сепаратистського та міжетнічного характеру.

— Другим блоком питань виступає «порядок денний» україно-російських відносин. Є певні підстави вважати, що, з одного боку, натівська й євросоюзна сторони серйозно непокояться здатністю України ефективно протидіяти надмірному російському політичному та інформаційному впливам, а з іншого — налякана перспективою розгортання міждержавної конфронтації (на зразок російсько-грузинської).

— Третім блоком питань виступає зміст української поведінки й політики в рамках СОТ. До України приглядаються і пильно стежать за її першими членськими кроками всі, однак, передусім, європейські партнери. Важливо, щоби Київ демонстрував більше характеру по відношенню до виконання взятих на себе зобов’язань, ніж по відношенню до зауважень з їхнього боку. Також було б розумно не поспішати з проявом власних позицій щодо перспектив вступу до СОТ Росії: коли прийде час, Росія сама поцікавиться нашим ставленням щодо її намірів.

У будь-якому випадку, є доцільним довести до відома натівської і євросоюзної сторін розуміння та усвідомлення Києвом проблем із забезпеченням політичної стабільності України та комплексом проблем, пов’язаних із забезпеченням вступу України до НАТО, викласти «план рішучих дій» як щодо нинішніх пріоритетів внутрішньої політики, так і щодо поведінки у взаєминах з Росією.

Якщо вважати, що для України перспектива схвалення у грудні ц.р. ПДЧ щодо НАТО зберігається, то можна припусти, що у листопаді Альянс має провести «політичний аудит» ситуації в Україні та ефективності заходів/дій влади. Однак вже зараз натівська сторона має пересвідчитися, що Київ:

— свідомий наявних проблем, власних можливостей і можливостей Альянсу, адекватно сприймає аспект цейтноту щодо досягнення дипломатичних домовленостей стосовно схвалення у грудні ц.р. ПДЧ щодо НАТО;

— у справі «грудневого ПДЧ» керується окремим «порядком денним» (проте суголосним згаданому вище плану) і докладає «всіх можливих зусиль»;

— є чесним у діалозі та відкритим для допомоги, яку Альянс міг би надати, якщо зусиль Києва є (чи буде) недостатньо і їх необхідно підсилити. Для успішності переговорного процесу також важливо, щоби натівська сторона могла переконатися у серйозності намірів Києва враховувати надані з боку Альянсу консультації; що Київ є:

— політично рішучим і здатним підготувати й успішно провести програму люстрації (як необхідного заходу з підготовки до вступу в НАТО);

— спроможний забезпечити ефективність прикордонного і митного контролю в умовах незавершеного процесу делімітації та демаркації державного кордону, а також готовим до міжвідомчого обміну відповідною інформацією.

Якщо ж перспектива схвалення у грудні ц.р. ПДЧ Україною втрачена, то доцільним залишається доведення з боку української сторони незмінності та політичної рішучості Києва щодо подальшого активного здійснення політики партнерства та інтеграції до Альянсу, очікувань і готовності Києва до подальших спільних дій у рамках цієї політики. Крім того, у цьому випадку Україні не варто пропонувати якісь нові ініціативи, доцільно висловити готовність до втілення заходів, передбачених Планом дій Україна—НАТО та Цільовим планом Україна—НАТО на 2008 рік, дотримання взятих на себе міжнародних зобов’язань по лінії НАТО.

Також є вагомим, щоби Київ продемонстрував занепокоєння виниклою внутрішньою проблемою Альянсу із забезпеченням політичного консенсусу та суперечливістю трансатлантичного діалогу союзників по НАТО. Адже проблеми розвитку й діяльності Альянсу мають бути політично близькими Україні як державі-претенденту на членство в НАТО. Наразі помітно, як російська дипломатія вдається до вкрай енергійних зусиль з формування «впливових міжнародних груп — друзів Росії», які могли б створити певну альтернативу проукраїнським офіційним урядовим позиціям на Заході й сприяти політиці Росії не тільки стосовно впливу на діяльність і розвиток НАТО, але і в ширшому колі міжнародних питань.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕРСПЕКТИВИ «ГРУДНЕВОГО ПДЧ»

Скажімо, є очевидним, що успіхи в роботі російських дипломатів у середовищі європейських союзників НАТО надихають російських дипломатів у США на спроби зміни офіційної проукраїнської позиції Вашингтона стосовно інтеграції України до НАТО. Можливо, що метою-мінімум такої діяльності є не стільки зміна офіційної позиції Білого дому, скільки зниження активності американської дипломатії вiдносно надання Україні ПДЧ щодо НАТО у грудні ц.р. у середовищі європейських союзників по Альянсу. Розрахунок може бути в тому, що таке зниження буде розцінене європейцями як сигнали: 1) про ревізію позицій США щодо політики розширення НАТО і «втрату інтересу» Вашингтона до українського питання; 2) про зміну в пріоритетах зовнішньої політики США взагалі.

Щодо перспективи «грудневого ПДЧ» для України варто зауважити, що вирішальним чинником цього питання (ставлення європейців) може виявитися спроможність України вивести питання долучення України до Альянсу і питання змісту російської зовнішньої політики на рівень відкритого політичного діалогу у Європі. Необхідно посилити політичну, дипломатичну й експертну присутність України у європейському й трансатлантичному інформаційному просторах, розгорнути відповідну інформаційну кампанію з об’єктивізації/спростування російських претензій щодо політики розширення Альянсу взагалі та щодо випадку з Україною — зокрема, неоімперської політики Росії у Східній Європі та на Кавказі; розгорнути дискусію про власне європейські інтереси з розвитку і діяльності НАТО, про політичний підтекст енергетичної політики Росії, про проблему забезпечення політичного консенсусу в Європі, про деструктивність «російської призми» у зовнішній політиці європейських держав щодо України і про появу пов’язаних із цим системних загроз.

Тобто пропонується зосередитися не тільки на розгортанні інформаційної діяльності в середині України, а також (якщо — не передусім) на інформаційно-аналітичній діяльності у просторі Євросоюзу. Це відповідатиме наступальному характеру українських дій перед Бухарестським самітом — буде його послідовним продовженням і ефективно підтримає рівень європейської уваги до України, проблем розвитку НАТО, Євросоюзу та ролі в цих питаннях російського фактору. Таким чином, у контексті перспективи схвалення ПДЧ України до НАТО у грудні ц.р.:

— окрім безумовного зосередження вищого керівництва Держави на виконанні Цільового плану Україна щодо НАТО на цей рік, — серед важливих (якщо не вирішальних) буде питання активізації дипломатичної діяльності у середовищі союзників по НАТО з одночасним розгортанням (за ініціативи України) відкритого політичного та експертного діалогу;

— даний діалог між українськими та натівськими партнерами мав би торкнутися тематики розвитку НАТО та його сучасних політичних пріоритетів. Це дало б змогу привернути увагу до питань розширення Альянсу значно ширшого кола, передусім, європейського політикуму та експертного середовища. В межах розгортання наведеного діалогу є доцільним проведення міжнародної інформаційної кампанії зі вступу України до НАТО;

— одним iз елементів такої кампанії, в інтересах політики партнерства й інтеграції України до НАТО, могло б стати послідовне проведення міжнародних форумів, скажімо — в Берліні, Римі, Парижі, Вашингтоні, Брюсселі, Києві.

http://www.day.kiev.ua/205294/