Research Project „The Image of the Democratic Soldier: Tensions Between the Organisation of Armed Forces and the Principles of Democracy in European Comparison“ Funded by the Volkswagen Foundation 2006-2009 - Report by Sergiy Gerasymchuk
© PRIF & Sergiy Gerasymchuk 2008
Спроба президента Росії Дмитрія Медведєва під час саміту “великої вісімки” у Японії переконати президента США Джорджа Буша не приймати Україну та Грузію до НАТО не призведе до зміни курсу адміністрацією американського президента.
У цьому переконаний київський експерт, директор безпекових програм Групи стратегічних та безпекових студій Ярослав Матійчик.
У коментарі “Німецькій хвиля” він висловив думку, що спроба Медведєва переконати Буша не приймати Україну та Грузію до НАТО є ланкою кампанії, яку розгорнула Росія в Європі та Америці.
Але Матійчик вважає що ця кампанія не призведе до зміни курсу адміністрацією Буша.
Експерт зазначив, що всередині США спалахнула дискусія про доцільність подальшого розширення НАТО на Схід та роль Америки в цьому процесі.
Обговорювати ці проблеми з Бушем Медведєву, на думку Матійчика, немає сенсу, оскільки невдовзі зовнішньополітичну стратегію Вашингтона буде визначати вже новий президент Сполучених Штатів.
Що ж до прагнення України отримати в грудні запрошення приєднатися до Плану дій з набуття членства в НАТО (ПДЧ), то київський експерт налаштований скептично.
“ПДЧ у грудні Україна навряд чи отримає. Буде дана оцінка, яка буде позитивною, але недостатньою для надання ПДЧ і це питання буде перенесено на ювілейний саміт НАТО наступного року”, – вважає він.
Як відомо, на саміті країн-учасниць НАТО у квітні цього року Україні та Грузії було відмовлено у наданні ПДЧ. Основним противником наближення цих країн до НАТО є Росія.
У понеділок, 7 липня, у Японії починається щорічний саміт “великої вісімки”, в якому вперше візьме участь новий президент Росії Дмитро Медведєв.
Напередодні помічник Медведєва Сергій Приходько повідомив, що російський президент збирається обговорити зі своїм американським колегою Джорджем Бушем питання можливого вступу України та Грузії до НАТО.
За словами Приходька, Росія й надалі виступає проти членства цих країн в Альянсі й вважає його перетином “червоної лінії”.
Українці в Молдові дискримінуються за національною ознакою. Крім того, самі українці асимілюються не з молдовською, а з російською культурою.
Пасивна позиція України у вирішенні Придністровської проблеми та стосунків з Молдовою сприяє асиміляції молдовських українців та призводить до ігнорування їхніх прав.
Таким є один з висновків за першими результатами комплексного дослідження “Придністровська проблема: погляд з України”, яке провели Група стратегічних та безпекових студій та Інститут демократії ім. Пилипа Орлика.
Тисячі українців в Молдові піддаються дискримінації за національною ознакою під час призначення на ключові посади та задоволення їхніх національних потреб, зазначив експерт Групи Ярослав Матійчик: “Відбувається дивна асиміляція українців навіть не в молдовське, а в російськомовне культурне середовище. Це не йде на користь розвиткові ані України, ані самої Молдови”.
Інші експерти зазначили, що вирішенню двосторонніх проблем заважає за ангажованість експертів, політизація проблем та недооцінка ролі української громади Молдови, яка могла б виступати в ролі єднальної ланки для двох берегів Дністра. За оцінками учасників дослідження, українська преса або ігнорує проблему придністровського “замороженого” конфлікту та проблеми у відносинах України з Молдовою, або передруковує повідомлення на цю тему російських ЗМІ. А це спричиняє байдужість до цієї проблеми українського суспільства та політиків.
Нагадаємо, Об`єднання українців Росії і Федеральна національно-культурна автономія українців Росії заявили про утиски з боку російської влади. За їх словами, у Росії свідомо й цілеспрямовано гальмується розвиток української культури і української освіти.
“Змушені визнати, що, на превеликий жаль, у Росії спостерігається політизація всього комплексу питань, які стосуються української гуманітарної сфери. Після 2004 року щодо України фактично ведеться інформаційна війна, частиною якої стала справжня зачистка українського гуманітарного простору”, йдеться у заяві.
http://tsn.ua/ukrayina/prava-ukrayintsiv-utiskayutsya-ne-lishe-v-rosiyi-ale-i-u-moldovi.html
Українським дипломатам варто активізувати переговорний процес з європейськими політиками стосовно перспектив приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО. Таку думку в інтерв’ю «Німецькій хвилі» висловив директор безпекових програм Групи стратегічних та безпекових студій Ярослав Матійчик. За його прогнозом, до грудневого саміту Альянсу побільшає країн, які виступатимуть проти надання Україні ПДЧ. Розповідає Лілія Гришко:
Україна має змінити дипломатичний діалог з Німеччиною, Францією, а також Італією. Після зміни італійського уряду офіційний Рим, швидше за все, також блокуватиме рішення про приєднання України до ПДЧ,- каже експерт. «Було зрозуміло, що як тільки там відбудуться вибори, треба було здійснити туди якийсь вояж українського представника і заручитися підтримкою Риму. Тепер, як туди з’їздив пан Путін, повернути Італію в лоно союзників України на європейському просторі буде складніше», – переконаний Ярослав Матійчик. За його словами, зараз Україна має розробити нову систему дипломатичних відносин з Німеччиною, Францією та Італією. Ця система повинна включати в себе зустрічі на високому рівні, проведення низки міжнародних конференцій та презентацій українських досягнень. «Необхідно активізувати якусь наукову, дипломатичну дискусію. Те, що хочуть європейці, як вони бачать розвиток НАТО у контексті відносин з Росією. І тут дуже багато роботи. Потрібні гроші, потрібна увага до них»,- вважає Матійчик. Та наголошує, що часу до наступного саміту Альянсу залишилося не так вже й багато.
Про це заявив начальник Керування євроатлантичної інтеграції Генерального штабу Збройних сил України, полковник Борис Кременецький під час круглого столу «Чи готова українська армія до вступу в НАТО?», організованого Фондом «Демократичні ініціативи».
Як повідомив Б. Кременецький, українська армія має нині більше можливостей, ніж деякі інші армії держав-членів НАТО. «Якщо проаналізувати стан Збройних сил України і країн, які вже є членами НАТО, зокрема – Болгарії, Румунії, Словаччини й Чехії, то можу сказати, що ЗСУ не гірше підготовлені і мають на багатьох рівнях більше можливостей. Скажімо, ми маємо ресурси, які є тільки в США, Великобританії й Франції – це авіатранспортні перевезення», – сказав він. Враховуючи досвід будівництва транспортних літаків в Україні, авіатранспортні перевезення можуть бути досить серйозною нішею, яку Україна може заповнити, вступивши до НАТО. «Крім цього, у нас чималий досвід у питаннях інженерного, медичного забезпечення, підготовки бойових підрозділів, аеромобільних військ і фахівців Військово-Морських сил. Це ті сфери, де ми можемо зробити свій внесок», – відзначив начальник Керування євроатлантичної інтеграції Генштабу ЗСУ.
Борис Кременецький нагадав, що Україна бере участь у всіх основних операціях НАТО. При цьому тільки 9 членів НАТО виявляють таку саму активність. «Це свідчить про те, що Альянс є не наддержавною структурою й рішення про участь у будь-якій операції ухвалює не Брюссель, а столиці країн-членів», – констатував він.
Військові України беруть участь у кампаніях НАТО нарівні з військовими силами Болгарії, Італії, Нідерландів, Польщі, Португалії, США, Великобританії, Румунії й Туреччини. Українські військові задіяні у воєнних операціях у Косово, Афганістані, Іраку й операції Альянсу «Активні зусилля» у Середземномор’ї. Крім того, військовослужбовці ЗСУ беруть участь в 11 операціях в 9 країнах миру під егідою ООН. Існує ще й індивідуальна програма партнерства, відповідно до якої в 2008 році заплановано провести близько 300 заходів Україна-НАТО. За словами Кременецького, Україна – єдина держава-партнер Альянсу, яка виступила з ініціативою приєднатися до сил реагування НАТО.
На цей рік заплановано участь українських військових в 20 навчаннях НАТО. Їхньою метою є досягти взаємосумісності українських підрозділів з натівськими.
Начальник Керування повідомив, що цього року вісім підрозділів ЗСУ мають одержати сертифікати відповідності натівським стандартам. Кременецький відзначив, що мова йде про сумісність при виконанні спільних операцій. «Відомо, що існує близько 12 тисяч стандартів НАТО. Коли ми говоримо про те, чи готова українська армія вступити до НАТО, йдеться передусім саме про сумісність стандартів у контексті виконання воєнних операцій. Це означає, що військовослужбовці мають перш за все розуміти один одного. Тому має бути однакова система керування, єдиний документообіг. Втім, не йдеться про технічну сумісність. Вирішуються питання штабних процедур, мови, спільних процедур у керуванні. Отже, основне питання – ресурсне забезпечення. І сьогодні стандарти НАТО в нас реалізуються», – сказав Кременецький.
Згідно із програмою розвитку збройних сил України, планується, що до 2011 року українські військові сили наблизяться до рамок стандартів НАТО, але при цьому Кременецький відзначив: «Досягнення стандартів НАТО – це недешево. Потрібні певні ресурси».
Що стосується вартості входження України до НАТО, то, на думку Кременецького, членство України в Альянсі коштуватиме українцям 1долар на рік, а нейтральний статус обійдеться у 80 доларів.
Відповідаючи на запитання, скільки отримуватимуть миротворці, які братимуть участь в операціях Альянсу, Б.Кременецький повідомив, що ні в НАТО, ні в ООН не існує стандартів щодо грошового забезпечення, це вирішує сама країна.
За його словами, наразі це питання гостро стоїть для військових, які беруть участь в операціях НАТО. На сьогодні льотчик ЗСУ, який працює в Ліберії, отримує 1300–1400 доларів. «Це смішні суми, які не відповідають ні рівню ризиків, які існують там, ні високому рівню кваліфікації пілотів. Міноборони неодноразово порушувало це питання, але, на жаль, у відповідних структурах поза Міноборони воно не отримує позитивних відгуків», – наголосив Б.Кременецький.
Директор Фонду «Демократичні ініціативи» Ілько Кучерів зазначив, що розглядає вступ України до НАТО як важливий елемент державотворення і реалізації національних інтересів України. «НАТО не є для нас основною метою, остаточною метою є все-таки розбудова держави України», – сказав І.Кучерів.
Він також зазначив, що для того, аби Україна стала повноцінним членом євроатлантичного товариства, держава повинна відповідати критеріям членства в НАТО. Вони включають наявність сильної, розвинутої демократії, функціонування ринкової економіки, відсутність суперечок із сусідніми країнами, цивільний контроль над силовими структурами, сумісність військових підрозділів з НАТО.
І.Кучерів також наголосив на тому, що Фонд «Демократичні ініціативи» як громадська організація й аналітичний центр ставить за мету досягти повної сумісності з європейськими і євроатлантичними аналітичними центрами. «Ми ставимо перед собою завдання повністю інтегруватися в євроатлантичний інтелектуальний простір», – підсумував І. Кучерів.
Директор безпекових програм Групи стратегічних та безпекових студій Ярослав Матійчик відзначив, що наразі українським військовим доводиться перебувати в авангарді державної політики євроатлантичної інтеграції. Хоча, за логікою речей, цю роль мала б відігравати сфера політична. «Відомо, що найбільших успіхів у досягненні відповідних показників готовності України до вступу до НАТО було набуто саме у військовій сфері. На цьому сходиться більшість українських експертів. Хоч як дивно, проте українські військові, попри чвари українських політиків, зуміли досягти неабияких успіхів як у розвитку взаємодії з НАТО, так і підготовці Збройних сил України до умов функціонування в межах Альянсу», – наголосив експерт.
Разом з тим, на думку Я.Матійчика, українська армія не може бути спокійною чи задоволеною успіхами у забезпеченні відповідності вимогам членства в НАТО, аж поки ці успіхи у військовій сфері не будуть так само схвально оцінені фахівцями з держав НАТО. «Думається, що українські військові свідомі того, що доводити свою готовність доведеться партнерам, які не сприйматимуть іншої готовності, крім як «на сто відсотків». Це важливо розуміти нам – українцям, які схильні до невиправданих заокруглень», – констатував Матійчик.
Експерт наголосив, що у військовій сфері залишається чимало питань, на які ще треба буде дати ствердну відповідь. Слушним зауваженням варто вважати те, що успіхи військової реформи не тотожні успіхам реформи сектору безпеки. З політичної точки зору, це те коло завершальних питань, яке мало б бути сформульовано у Плані дій щодо членства України в НАТО.
Кирило Булкін: Косово. Край проголосив свою незалежність від Сербії. Це рішення було давно очікуване, але воно викликало різну реакцію у світі. Єдності немає навіть серед країн ЄС. Одні з них визнали незалежність краю, інші сказали, що не зроблять цього, треті ще вагаються. Які наслідки матиме косовський прецедент для світу, Європи та пострадянського простору?
Спочатку хочу нагадати про те, що вже почалося загострення ситуації в Косово. Я хочу у зв’язку з цим навести вислів речника миротворчих сил у Косово про те, що вже були серйозні прецеденти на кордоні.
Бертран Боно: Два наші прикордонних пункти охоплені вогнем. Це спровокували сербські групи на півночі та північному заході Косова. Така ситуація є неприйнятною. Досі люди демонстрували своє щастя або сум гідно, по-дорослому відповідально. І ми не можемо прийняти такі акції сербської спільноти.
Шановні гості, наскільки далі може нагнітатися напруга всередині Косово і, зокрема, на кордоні, на вашу думку?
Юрій Щербак: Я не думаю, що це стане вирішальним фактом. Хоча, звичайно, там дуже непросто буде проходити процес державотворення. Але вже зараз зрозуміло, що Сербія не почне воєнних дій проти Косова. Це зрозуміло. І вже сьогодні Белград дав такий сигнал.
Сербію дуже таким добрим пряником затягують в ЄС. Тобто, ви віддайте нам Косово, а ми вас приймемо в ЄС. І це теж враховує керівництво Сербії.
Щодо якогось серйозного опору албанським там силам і адміністрації, то теж я не думаю, що це буде. Хоча, на мій погляд, ситуація буде дуже поганою для сербів, які ще залишилися на території Косова. Мені здається, що там чи прямі, чи непрямі етнічні чистки можуть початися згодом. Зараз це буде демократично, все буде ясно.
Але ще один такий момент важкий перехідний. Якщо сили КФОР будуть виведені, а почнеться введення контингенту поліцейського ЄС, то там може створитися вакуум безпеки, тому що вже всі налагоджені зв’язки і структури КФОР, включно з українським контингентом, а те, що буде мінятися, то дуже важко сказати, наскільки вони зможуть забезпечити безпеку краю.
Пане Герасимчук, у Вас теж таке тривожне бачення аж до етнічних чисток? Адже наразі уряд Косово запевнив у своїй відданості принципам демократії.
Сергій Герасимчук: Я хотів би трошки розвинути тези пана Щербака.
Цілком зрозуміла позиція сербів про те, що вони не будуть вести військових дій проти Косова, тому що де-факто це будуть військові дії не проти Косова, а проти держав, які виступають лордами-протекторами цього краю чи цієї незалежної держави, якщо хочете. Важко сказати, наскільки далеко зайдуть косовські албанці у віддаленій перспективі, але вже зараз можна говорити про те, що проголошення незалежності Косова може призвести до того, що щось подібне захочуть зробити на теренах колишньої Югославії албанці в інших державах. Ймовірно, що буде піднято прапор великої Албанії.
Що стосується того, як Сербія має реагувати, які бонуси Сербія отримає від того, що погодиться на незалежність Косова, то вони є дуже сумнівними. Адже обіцянка вступу Сербії до ЄС – це перспектива дуже віддалена, по-перше, а по-друге, хоча й лунали думки про спрощену процедуру входу до ЄС і Сербії, і Косова, то щодо цього думки в самому ЄС дуже розбігаються, навряд чи буде досягнуто консенсусу, а без консенсусу не буде вступу.
Тому проблеми для колишньої республіки Югославія, держав, що до неї входили, з проголошенням незалежності в Косові виникнуть неодмінно.
І ще. У самому Косові політичні еліти дуже тісно пов’язані з мафіозними структурами, тому що Косово, як і більшість невизнаних держав, була своєрідною «чорною дірою», а тепер вони легітимізовані, фактично тепер люди, які були пов’язані з наркотрафіком, з торгівлею людьми, цілком ймовірно зможуть мати навіть дипломатичні паспорти урядовців Косова.
Юрій Щербак: Я хочу ще один аспект додати.
Якраз тоді, коли я був послом у США, відбувався Дейтонський процес, тобто проголошення якоїсь намальованої країни нової Боснія і Герцеговина. Було ясно, і мені казали люди, дипломати (я не буду казати, хто, але високого рангу), що це мертвонароджена країна, тому що там іде взаємна тотальна недовіра, там боснійці, серби і хорвати, там ось ці три громади… Так от зараз уже підняли питання серби про відновлення державності Сербської крайни там на території. І цілком правдоподібно, що та країна почне розвалюватися, Боснія і Герцеговина. Це те, що стосується теренів Югославії.
І щодо Македонії (тут згадувалося), то це вже буде тоді друга якась ніби албанська республіка. А до того йде, щоб у Македонії проголосити, а вони будуть на це іти.
Тоді взагалі карта світу буде перекроюватися на етнічній основі. Тоді там, де є англійці, нехай проголошують Британію, де є росіяни, будуть проголошувати Росію. Це дуже небезпечний прецедент. Це ламає все міжнародне право, закінчуючи Гельсінкськими домовленостями.
Тоді в мене абсолютно таке наївне запитання з цього виникає: що ж треба було робити, зрештою, в цій ситуації?
Юрій Щербак: Треба було думати. Звичайно, ми повинні об’єктивно ставитися до того, що там відбувалося. Там просто злочинно поводив себе Милошевич, який ще далеко-далеко до війни громадянської в Югославії проголосив примат сербського націоналізму, у той же час він не знайшов якісь політичні рішення щодо зростання населення Косова і щодо того, щоб якось там утихомирити і довести до того, щоб люди різних національностей жили разом. Цим він відрізнявся від Тіта, який там усе ж таки тримав ту Югославію. І він наробив дуже багато злочинів, включаючи і етнічні чистки, які серби проводили. І тепер усі кажуть: це наробив Милошевич, а оце такі наслідки є.
Так що, що треба було робити? Раніше треба було реагувати, думати. Я, наприклад, виступаючи у Вашингтоні минулої осені, пропонував подивитися на варіант поділу території Косова. Ну, якщо вже все в Косові не можна вирішити, бо там албанців переважна більшість, то хоча б частину відділити до Сербії, сербську православну частину.
Ну, були такі ідеї серед європейських політиків, але ніхто на це не пішов. Там була воля американців і декількох європейських країн, які, на мій погляд, пішли на дуже фатальне рішення.
Чи є для України якась небезпека? Чи можна думати, що якась небезпека там з боку Криму чи з іншого регіону в цьому напрямку, в напрямку сепаратизму розів’ється внаслідок косовського прецеденту?
Юрій Щербак: Я хотів би почати з якогось більш широкого геополітичного погляду.
Що відбувається зараз? …Зараз йде відмова від багатьох угод, йде порушення міжнародного права.
Побудова держав на етнічній основі – це взагалі небачене, щось таке з часів, я не знаю, 17-18 століть. І то тоді були ширші спільноти. А зараз цей приклад Косова свідчить про це.
Тому в загальному плані ми наближаємося до непередбачуваної ситуації у світі. І цим вона дуже небезпечна для України, де свій хаос існує, де своя існує нестабільність. Таким чином ми можемо побачити небезпеки.
Ну, очевидно, відразу виникає питання і про Придністров’я, яке може впливати на всю ситуацію на кордоні, на південний регіон України.
І, звичайно, Крим не можна скидати, тому що знайдуться божевільні, які проголосять спеціальний кримський народ, як колись робили кримські комуністи, що спеціальний народ у Криму існує.
У Донецьку теж можуть знайти «южнорускій» народ якийсь донецький. Все може бути. Розумієте? Це буде прекрасний привід для політичних авантюристів.
Я хотів би сказати, що колишній міністр оборони Анатолій Гриценко (на жаль, колишній) попереджав, казав, що зверніть увагу на Косово, що відбувається. Ніхто не дивився, ніхто не послухав його. От шкода!
Нам треба, звичайно, реагувати і треба думати про Україну.
Сергій Герасимчук: Стосовно Криму, то єдине, що хочеться зауважити, то безумовно, що знайдуться божевільні.
Але хотілося б, щоб українська державна політика в Криму була більш ефективною, особливо те, що стосується кримських татар, тому що коли цілком проукраїнську спільноту штовхають до якихось радикальних кроків, то це, безумовно, може негативно позначитися. Косовський прецедент тому свідчення.
Аналітична доповідь розроблена за участі експертів Групи стратегічних та безпекових студій
Сьогодні прем’єр-міністр України Віктор Янукович перебуватиме у Москві. Він має взяти участь у відкритті авіасалону. Оголошено, що голова українського уряду зустрінеться з російським керівництвом і обговорить, зокрема, енергетичні питання. Що думають експерти про мету й перспективи цього візиту?
Директор міжнародних програм Центру імені Разумкова Валерій Чалий вважає, що авіасалон – лише формальна підстава для візиту українського прем’єра. Насправді ж, на думку експерта, Віктор Янукович шукає зустрічі з президентом Росії Владіміром Путіним.
«В умовах, коли було перенесення засідання міждержавної комісії Ющенко – Путін, візит прем’єра навряд чи зробить радикальні зміни в ситуації. Я можу передбачити, що, скоріше, Янукович шукає сьогодні зустрічі з президентом Росії», – сказав Валерій Чалий.
Так само не вірить у те, що участь у відкритті авіасалону є основною метою візиту Віктора Януковича до Москви, експерт Групи стратегічних і безпекових студій Сергій Герасимчук, адже українські літаки, за його словами, представлені там незначною мірою.
Сергій Герасимчук вбачає у візиті політичні причини, а саме: «Передусім – це бажання Януковича вкотре проконсультуватися зі своїми московськими колегами щодо ситуації в Україні і можливих виборів. Причина друга, як на мене: Янукович своєю поїздкою нібито надає підтримку російському президенту і демонструє, що Україна готова іти у фарватері політики Росії. Ну і крім того, в такий спосіб Янукович задовольняє потребу Кремля, щоб маркувати Україну в очах Заходу як державу, яка досить помірно ставиться до вступу до євроатлантичних структур і більшою мірою зараз інтенсифікує свої зв’язки з проросійськими структурами».
Російська сторона після вборів проявить свою енергетичну стратегію і ставлення до України
Що ж до енергетичних питань, то експерт Ради з енергетичної політики Олена Вітер вважає, що їх справді обговорюватимуть, але, на її думку, у тісному зв’язку з питаннями політичними.
«На мою думку, Віктор Янукович буде робити спробу домовитися з російською стороною як мінімум використовувати у виборчій кампанії гасло про те, що при своїй перемозі ціни на газ підніматися не будуть. Разом з тим я думаю, що серйозних розмов на тему енергетики і реальної ціни на газ на 2008 рік поки що не буде, оскільки російська сторона очікує результатів виборів, і тільки після кінця вересня буде вибудовувати свою стратегію і ставлення щодо України» –сказала експерт Ради з енергетичної політики Олена Вітер.
На «після виборів», між тим, відкладена і зустріч президентів Ющенка й Путіна.
План дій Україна – НАТО, як і щорічні Цільові плани були одним з найкорисніших інструментів наближення України до Північноатлантичного Альянсу. Ці документи, у разі їх втілення, передбачали системні перетворення у нашій державі, які б зачіпали всі сфери – економіку, політику, військовий сектор та інформаційний простір.
І якщо План дій Україна – НАТО загалом закладав підвалини для демократичних перетворень у зазначених сферах, то Цільові плани мали стати рецептом конкретних дій, які б відповіли на безліч питань.
Цільовими планами передбачалися і системні перетворення в безпековому секторі, демократизація безпекових структур – включно з СБУ та МВС, подолання корупції та упередження відмивання коштів, владнання проблем на ринку землі, які зараз як ніколи гостро постали не лише в Києві, але й загалом в Україні.
Цільовий план Україна – НАТО на 2007 рік в цьому контексті є чи не найкращим витвором фахівців з моменту появи механізму Цільових планів. Справді амбітний документ готувався з надією на запрошення України до НАТО вже на самміті в Ризі і мав продемонструвати готовність Києва зробити все від нього залежне, щоб відповідати стандартам європейських демократій. Принаймні таки було загальне враження від Цільового плану на 2007 рік.
Проте, якщо звернутися до деталей, як радить нам французька приказка, то картина виглядає вже не такою й райдужною. Спробуємо безвідносно до політичних реалій, крок за кроком розглянути Цільовий план на 2007 рік. До речі, підписаний Президентом 18 червня 2007 року, себто наприкінці першого півріччя, протягом якого значна частина Цільового плану вже мала виконуватися, а подекуди й бути виконаною.
Передусім, Цільовий план як і його попередники страждає на надлишок «консультацій», зміст яких незрозумілий, а наслідки документом не передбачаються. Мимоволі виникає враження, що під консультаціями в таких випадках маються на увазі візити численних українських чиновників до європейських столиць з метою просто побалакати.
Понад те, цього року просто вражаючим є «опрацювання питань». Лишень кілька прикладів: «Опрацювати питання щодо участі України у міжнародних силах сприяння безпеці під егідою НАТО в Ісламській Республіці Афганістан.», «Опрацювати питання щодо утворення групи офіцерів при дипломатичних представництвах України в державах – членах НАТО, а також відповідних міжнародних організаціях, які відповідатимуть за стан роботи з протидії транснаціональній злочинності та тероризму» і навіть «Продовжити опрацювання питання щодо створення спільного міжнародного банку даних про осіб, причетних до діяльності міжнародних терористичних організацій.»
Ніхто не заперечує актуальність усіх цих питань. Проте, відкриємо невеличку таємницю для непосвячених. Про виконання кожного пункту Цільового плану відповідальні міністерства та відомства мають звітувати Кабміну, МЗС, Національному центру з питань євроатлантичної інтеграції, а донедавна ще й Верховній Раді. І ось тут стає зрозумілим таке формулювання заходу. У відповідь на формальний запит «що було зроблено?» можна надіслати не менш формальну відповідь «питання опрацьовувалося» або ж «продовжувалося опрацювання питання» і, відтак, «захід виконано». І в даному випадку виконавець буде правий, відповідаючи саме в такий спосіб, а контролюючі органи втраплять у поставлену для них пастку.
Вочевидь, щоб уникати таких казусів, необхідно зосереджуватися не на опрацювання питань як на процесі, а на його наслідках, якими можуть і мають бути певні наслідки – висновки, рекомендації, проекти рішень. І завданням контролюючих органів у такому випадку є простежити за тим, щоб «продовження опрацювання питання» не стало самоціллю.
Цікавим моментом Цільового плану є також пункт про «Вивчення можливостей залучення представників профільних комітетів Верховної Ради України до роботи Міжвідомчої комісії з питань підготовки України до вступу в НАТО». Тут теж варто відкрити невелику таємницю. Верховна Рада четвертого скликання була досить адекватно налаштована на співпрацю України з НАТО. Голова тогочасної Верховної Ради В.Литвин неодноразово проявляв особистий інтерес до цього питання і навіть звертався з пропозиціями про залучення до роботи з підготовки Цільових планів депутатів Верховної Ради до Кабінету Міністрів. Понад те, навіть Г.Крючков, який на той момент був Головою профільного Комітету з питань національної безпеки, подекуди забував про настанови комуністичної ідеології і провадив в Комітеті досить прагматичну політику щодо НАТО. Проте усілякі потуги Верховної Ради або ж ігнорувалися, або мали результатом формальні відписки з боку органів виконавчої влади.
Звісно, враховуючи істерію пов’язану з НАТО впродовж виборчої кампанії, розраховувати на таку ж лояльність у Верховній Раді п’ятого скликання не доводилося. Проте, як бачимо, ніхто на нього і не розраховував і питання включення представників профільних комітетів єдиного представницького органу постало лише у 2007 році. Та й то лише у формі «вивчення можливостей». Відтак, у контексті співпраці Кабміну та парламенту щодо інтеграції України до НАТО «маємо те, що маємо».
Цільовий план на 2007 рік містить у собі й «довгограючі» завдання, як от «Розробити проект Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2008 – 2011 роки». Проте й цей захід необхідно розглядати з певним скепсисом. Адже попередня програма, хоча й була вчасно розроблена, жодною мірою не втілювалася. І говорити про те, що сама лишень розробка нової Програми, без розробки ефективних механізмів її імплементації, контролю за виконанням і відповідальності передбаченої за невиконання, вочевидь, є недостатньою. Так само, як недостатнім є лише бажання інформувати населення про НАТО, в умовах, коли ані коштів для цього в бюджеті не передбачено, ані особливого бажання у відповідальних міністерствах та відомствах щось робити немає. Відтак і зводиться інформування до ініціатив громадського сектору з його обмеженими ресурсними можливостями.
Щодо позитивів, то вже традиційно треба віддати належне Міністерству оборони. Передусім, заходи, що розроблялися Міністерством, і ним же будуть втілюватися найбільш деталізовані. З них випливає і конкретна мета і прогнозовані наслідки такого втілення. Враховуючи, що таким був підхід Міністерства аж від моменту укладання Плану дій Україна – НАТО, схоже, що саме там найбільшою мірою розуміють, що реалізація Цільових планів це не забаганка брюссельських чиновників, а справа корисна передусім для українських Збройних Сил.
Що ж до переважної більшості інших міністерств та відомств, то укорінена ще від часів СРСР практика активної імітації діяльності поруч з практикою «приписок», схоже Бере верх і над здоровим глуздом і над політичними уподобаннями.
Досвід моніторингу діяльності урядів Кінаха, Януковича, Тимошенко, Єханурова щодо євроатлантичної інтеграції змушує автора схилятися до позицій добре інформованого оптиміста і відтак закінчувати короткий оглядовий аналіз недоліків Цільового плану на 2007 рік на песимістичній ноті.
Research Project „The Image of the Democratic Soldier: Tensions Between the Organisation of Armed Forces and the Principles of Democracy in European Comparison“ Funded by the Volkswagen Foundation 2006-2009 - Report by Sergiy Gerasymchuk
© PRIF & Sergiy Gerasymchuk 2007