ГСБС

Чи мали місце в незалежній Україні реальні економічні реформи? Якщо так, то як їх можна охарактеризувати?

У демократичному світі реформи подібного порядку за визначенням мають ґрунтуватися на ініціативній та відповідальній державній політиці, де провайдером новаторства виступає політична сила, яка своє новаторство легітимізувала здобувши легальним чином державну владу. У випадку з Україною про ініціативність, а тим більше – відповідальність державної політики говорити не доводиться. За 15 років, що минули, економічні відносини в Україні набули саме того характеру, в дусі якого ці відносини «виховувалися» державною владою. “Виховання” це було не батьківським, а безбатьківським, під вульгарним впливом “вулиці”. Тому культура економічних відносини та характер державної економічної політики не могли бути шляхетними. Наразі вони є такими, яким був (і, здебільшого, залишається й зараз), карикатурний портрет національної мезо-еліти.

Хоча б з огляду на це, навряд чи можна назвати політико-правові та соціально-психологічні зміни в українських економічних відносинах «реформами». Не можна назвати їх такими також тому, що вони не мали національної, державної чи соціальної мотивації, тому що зводилися до банального грабунку і казнокрадства, і визначалися «ринковою сваволею» і безкарністю авторитетів, а не настановами соціальних інтересів та авторитетом державної політики. Тому що справи «поганих хлопців» прикривалися крикливим політиканством і зухвалою брехнею про утвердження ліберально-демократичних цінностей, соціальний захист і соціально орієнтовану економіку. Тому що відповідали, як власне і тепер, інтересам лише «елітної жменьки» українських громадян – корумпованої, цинічної і зденаціоналізованої.

Будемо пам’ятати, що ці зміни відбувалися не під впливом національно продуманої і соціально мотивованої державної політики, а настали внаслідок імперського політичного колапсу, розгортання діяльності економічних злочинних угрупувань, їх кримінального зрощення із таким ж деморалізованими і зденаціоналізованими можновладцями, утворення політико-економічних корупційних картелів, які зараз бурхливо, і так же як і раніше – зухвало виявляють реакційні політичні інтереси і владні тотальні претензії. Усі ми відчуваємо, що щось в економічних стосунках «змінилося» і продовжує «мінятися». Проте, рідко хто є предметно задоволеним якістю змін, бо не йде воно на користь усім, а тільки «обраним». Це схоже на ті відчуття, які нас охоплюють, коли мова йде про високі темпи економічного розвитку на тлі низьких зарплат і облудно обґрунтованих високих цін на товари і послуги.

Неможливо приховати того, що й зараз державна політика у сфері економічних відносин переважно спрямована на збереження можливостей різнорідних корисливих махінацій, «утвердження» економічного status – quo не в спосіб розвитку чесної конкуренції, а шляхом олігополізації, монополізації, цінових змов, створення корупційних механізмів і т.ін.

Які ж тоді реформи необхідно провести в нашій країні задля поліпшення її економічного стану? Які політичні умови для цього потрібні?

Як на мене, то час реформи оплати праці в же перезрів. Хоча «низи» не вдавалися досі до якихось надзвичайних заходів, проте невдоволення своїм соціальним становищем, в сенсі «роздумів про власну нещасну долю», наростає. Надалі воно буде тільки детермінуватися, оскільки політико-ідеологічні розчарування останнього періоду переорієнтують соціальну увагу і дію на відчайдушне відстоювання власних інтересів, що викличе активізацію громадської претензії до проблеми корупції і відповідальності влади. Необхідність вирішення проблеми бідності постане дуже гостро. Тобто, «наука в ліс не піде», – вона проявить себе у політичному процесі віддзеркаленням портрету «верхів» – у вигляді соціального безапеляційного примусу до дотримання в економічних відносинах соціальної справедливості. Який конкретний вигляд цей примус матиме – краще не гадати і не знати нікому… Ясно одне, що то буде час «тісняви і прілості».

Ще не усвідомивши, проте відчуваючи «спиною» неминучість цього, окремі групи української мезо-еліти прагнуть якось зарадити такому розвитку подій, – їм уже не до снаги казнокрадство, яке вони починають розцінювати як насправді щось злісне, оскільки розуміють, що тільки державна казна може стати джерелом матеріально-фінансового забезпечення майбутньої «нової економічної політики», що мала б поєднати більш паритетно інтереси соціального, державного і бізнесового чинників. Отже – розмова йде про перспективу «реформи корупції та казнокрадства».

Наступною неуникною реформою, – третьою «за процедурою», стане податкова. Виникне крайня необхідність перегляду систем оподаткування (хто, за що, що і як має сплачувати), контролю сплати податків, контролю виконання державного бюджету та оцінки його ефективності, що, у свою чергу, вимагатиме неабиякої активності та креативу як у концептуальному, так і в нормативному та правовому сенсі.

Далі – можна говорити про реформу фінансової – передусім – інвестиційно-кредитної та інноваційної діяльності, що орієнтуватиметься більшою мірою на задоволення потреб «середнього класу», малого і середнього бізнесу. Тобто, уся фінансова система стоятиме перед вибором: або вчасно відгукнутися на ризик соціального невдоволення і набути соціально відповідальних рис, або далі провадити хижацьку стратегію і розраховувати на стагнацію ліберально-демократичної парадигми розвитку українського суспільства і насадження диктатури чи тиранії (бо тільки так буде можливим й надалі «викачувати» надприбутки).

Які існують соціальні обмеження щодо економічного реформування?

В демократичній державі справжнє економічне реформування завжди має переслідувати досягнення кращих показників загального економічного розвитку завдяки впровадженню більш якісних економіко-правових норм, стимулів, процедур та правових механізмів регулювання відносин та взаємодії, а також відповідати соціальним очікуванням щодо забезпечення соціальної справедливості. Тобто – має орієнтуватися на забезпечення щастя «усіх громадян». Інших якихось суттєвих обмежень я не бачу. Іншими словами – скільки завгодно довго можна теревенити про економічний підйом, але якщо він стосується лише «обраних», то він є не тільки виразом «однобокого щастя», а й шкідливим, обопільно небезпечним, оскільки збільшує соціальну нерівність і веде штучно створені групи соціальних аутсайдерів до пошуку з’ясування стосунків.

Тим, кому в Україні це видається соціально-політичною утопією можна порадити уважно переглянути історичну хронологію – вона відкриє дивовижну картину кількості і лютості соціальних протестів і самосудів, що з іншого боку розвіє міф про «телячість української натури». Звичайно, нинішні постгеноцидні, понівечені втіленням чужих імперських ідей, українці вже не ті, що колись… Однак, гадаю не варто вдаватися до історичних експериментів і переглянувши своє ставлення до забезпечення державною політикою соціальної справедливості відмовитися від надмірностей. Це буде проявом не слабкості, а вольовитості і мудрості. Це буде крок вперед – і в національному самоусвідомленні, і в моральному відношенні, і в державницькій відповідальності, і, власне, в поступі політичної культури української, наразі, мезо-еліти.

А чому демократична і вільна Україна за кількістю інвестицій відстає від Росії з керованою демократією?

Явище насправді цікаве… Завдяки залякуванню та, можна сказати, скаженій пропаганді в Росії авторитет влади також більш вищий, ніж в Україні, і російська сторона використовує це для зміцнення образу гаранта інвестиційної діяльності як в середині країни, так і за її межами. Треба враховувати також ту обставину, що донедавна Росія вдаліше розвивала образ надійного ділового партнера. Також там, зі слів наших бізнесменів, більш «зрозумілі» правила і процедури ведення економічної діяльності. Зрештою, бізнес там одночасно масштабніший і простіший – грубо кажучи – сировинний, й інвестори швидше реагують на його більш вигідні перспективи пропозиціями своєї участі.

Важливим моментом цього явища виступає також політична передбачуваність і стабільність Росії. Треба пам’ятати, що бізнес за своєю природою лякливий, а найбільше боїться він того, чого не розуміє або не може осягнути його тенденції. До таких ризиків у першу чергу належить політичний процес. І як тільки він починає, як то кажуть, «смикатися», так само починає поводити себе й бізнес-середови щ е – економічний процес.

Від України ж очікують значно більшого – в умовах демократичного розвитку подолати корупцію, олігополізм та монополізм, недобросовісну конкуренцію, чітко і відповідно до європейських та СОТ-стандартів законодавчо врегулювати весь комплекс економічних відносин та забезпечити свободу економічної діяльності, а також забезпечити справедливість та дієвість господарського судочинства. Тому нам треба ставити і втілювати відповідні завдання державної політики, а не плести пустопорожні пошуки і розробки державних програм з інвестування, інноваційної діяльності, нав’язливої міжнародної співпраці та ще там казна чого.

Бесіду вела Оксана Гриценко

http://dialogs.org.ua/ua/dialog.php?id=66&op_id=1147#1147

Чи є якась відмінність між корупцією в Україні та корупцією на Заході?

Як на мене, є, і доволі значна. На Заході хабар – це плата за ризик, на який чиновник йде, коли на чиюсь користь порушує закон. Це, так би, мовити угода. Я роблю тобі послугу і при цьому ризикую, а ти мені відшкодовуєш матеріально втрачені мною нервові клітини. Звісно – це ненормально, але якесь раціональне зерно, якийсь елемент ринку тут присутній.

Що ж до корупції на пострадянському просторі, то тут ситуація дещо інша. Тут хабар, далеко не завжди плата за ризик. Тут це своєрідна “мзда” – плата чиновнику, за те, що він сидить на своїй посаді. Отже, якщо на Заході хабар передбачає з боку його отримувача певну допомогу, то в Україні він передбачає, що той, хто бере хабара просто не перешкоджатиме. При цьому про ризик, як такий, йдеться мало.

А які внутрішні та зовнішні ризики для держави та її громадян пов’язані з розвитком в ній корупції?

Гадаю, що коли говорити про внутрішні ризики для держави, то ситуація в Україні є дуже показовою. Корумпованість владної верхівки, про яку у розпалі політичних криз говорять всі без винятку політики, веде до розчарування в суспільстві, до того, що держава як інститут втрачає своє сакральне значення. Більшість громадян, у свою чергу, починає послуговуватися принципами, які можна висловити формулою “я живу на території окупованій державою і веду проти неї партизанські дії”. Корумпованість у економічній сфері веде до того, що нівелюються всі спроби розвитку малого та середнього бізнесу. Ініціативні люди змушені або втягуватися у корупційні сфери, або ж шукати себе у інших царинах, почасти не на теренах неньки України.

Корумпованість системи освіти призводить до того, що різко падає рівень освіти, купуються дипломи, купуються дисертації. Все це призводить до того, що на міжнародній арені українські науковці, які не володіють жодною іноземною мовою (за винятком російської), які не мають уявлення про розвиток науки у світі, виглядають жалюгідно і смішно. І, як не прикро, саме так в очах міжнародної спільноти виглядає і держава, яку вони представляють.

Я вже не кажу про енергетичну сферу. Незрозумілі посередницькі схеми, до яких вдався український уряд в ході зимової енергетичної кризи, кулуарні домовленості з російським істеблішментом, про які нічого не відомо ані експертам, ані громадянському суспільству – все це було красномовним ляпасом і ЄС, і США, котрі тоді ще не втратили остаточно симпатій до “помаранчевої України” і хотіли допомогти. Тепер про таке бажання навряд чи йтиметься. Хоча, схоже, в Україні цим мало переймаються.

Так де знаходиться “больовий поріг” для суспільства щодо корупції, за яким механізм соціальної деградації влади та суспільства стане незворотнім?

Я не думаю, що за “больовим порогом” настане соціальна деградація суспільства. Як на мене, то більш ймовірним є інший сценарій розвитку подій, який умовно можна назвати операція “терпець увірвався”. Це тоді, коли переобтяжене корупційними схемами та корумпованими чиновниками суспільство не зможе більше виносити такого тягаря і почне боротися за зміни. Просто, якщо до “больового порогу” така боротьба може бути подібною до мирного і святкового “помаранчевого Майдану”, то за цим порогом боротимуться вже іншими методами. Вірогідність ескалації соціальних конфліктів в таких умовах значно зросте, а наслідки таких конфліктів будуть кардинальними.

Навряд чи такий поворот подій призведе до викорінення корупції як такої. Це можливо лише в ідеальній державі. Але щонайменше про ротацію еліти можна буде говорити. Чи пасує такий сценарій розвитку європейській державі? Навряд. Проте, з іншого боку, у більшості європейських держав і до “больових порогів” підходити не ризикують. Натомість, те що відбувається в Україні нагадує соціальний експеримент, ставити який взявся садист. Голівуд вже не раз демонстрував, за якими сценаріями такі події розвиваються далі. В більшості випадків жертва експерименту нищить свого творця.

З корупцією нерозривно пов’язують проблему тіньової економіки. Наведу цитату Розенфельда: “З тіньовою економікою не треба воювати, нею потрібно управляти”. Чи поділяєте Ви такий підхід?

Ну, щодо наведеної цитати – то складається враження, що в нашій державі тіньовою економікою керують вже давно і дуже успішно. Про це, принаймні, свідчить той рівень добробуту, яким зараз можуть похвалитися персонажі з Банкової та Грушевського. Але саме цей кричущий рівень добробуту, на тлі сталого згасання нації, на тлі зубожіння населення держави за периметром Києва і свідчить про те, що далі так продовжуватися не мало б. Проте, наступні вибори не скоро, тож сподіватися на якісні зміни найближчим часом не доводиться.

Розповсюдженою є думка, що тіньова економіка вічна, бо вічна мафія і ніхто її не знищить. І тут не допоможе підвищення витрат на утримання каральних органів, бо в Україні нині вже працюють у силовій системі мільйони людей, однак це не дає позитивного результату. Чи погоджуєтесь Ви з цим?

Передусім, каральні органи самі далеко не завжди можуть похвалитися ідеальною чистотою та блискучою репутацією. Окрім того, ще не забуті ті часи, коли каральні органи використовувалися як інструменти для підтримки не менш корумпованого владного апарату. Ну, а щодо вічності тіньової економіки та мафії, то тут напевно треба згадати про те, що як би там не було, а далеко не всі держави світу страждають на названі Вами хвороби. Відтак, треба дивитися на приклади країн, що змогли подолати цю проблему, і сподіватися на те, що Україна не зовсім відмінна від них…

Бесіду вела Оксана Гриценко

http://dialogs.org.ua/ua/dialog.php?id=56&op_id=946#946

Згідно “Плану дій Україна – ЄС”, Україна має “докладати зусиль для забезпечення рівності чоловіків і жінок у суспільному та економічному житті”. Із заходів, виконаних у 2005р., прийняли Закон “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”. Але яка реальна ситуація із реалізацією рівних прав у “великій політиці”?

На днях на Либідській оператор і “журналіст” (напевне псевдо, бо без жодних ознак і спроб назватися) запитували перехожих жінок: “чи потрібні жінки в політиці?”. На півхвилини задумавшися, прорахувала варіанти і відповіла: “no comment” – вгадала, для кого таке “опитування” робиться”. “Нетаківського” ролика, де Довженко щось про жінок в політиці згадувала, побачила вже по тому.

Спробувала абстрагуватися від несприйняття гасел і блоків “від протилежного”, а також просто відрази до певних персоналій, що важче, і запитала себе: як би відповіла на питання, якби питали не під конкретний блок чи політдаму? Звісно, що “так”, незважаючи на те, що жінки в українській політиці майже не займаються тим, чим мали би займатися. Навіщо жінки в політиці? Тому, що інтереси жінок в політиці можуть реалізувати саме жінки. Якщо проглянути програми, виступи, статті, звіти тощо українських народних депутаток, то крім деякої демагогії навколо питань родини, материнства і дитинства, знайти щось реальне важко. Це в країні, де жінки на стале отримують більш ніж на третину меншу заробітню плату, де більшість безробітних – саме вони, де піти у відпустку з догляду за дитиною – це фактично звільнитися, де прорватися на вищі щаблі можуть тільки одиниці із гіберболізованими чоловічими рисами характеру… Добре, хай поки не займаються тим, чим треба – цим вони нічим не відрізняються від колег-чоловіків. Але ж хай буде їх хоча б відсотків 10, лише тоді можна буде побачити якісь якісні зміни…

Хоча більше 60% виборців в Україні – жінки, в парламент їх приходить від 3% в 1990, 5,4% в 1994, максимум – 8,1% в 1998. Парламент, що доживає зараз останні дні мав від 5,1 до 5,6%, парламент, що прийде на зміну, матиме значно менше. За класифікацією міжпарламентської Асамблеї в 2003 році, Україна, на рівні з Вірменією, була 123, між Йорданом та Шрі-Ланкою. На вершині списку – Руанда (48,8%) та Швеція (45,3%), а також Норвегія, Данія, Нідерланди, Куба, Іспанія. / http://www.ipu.org/wmn-e/classif.htm

Цікаво, що країна із так сильно розвиненим державним регулюванням в гендерній сфері і досить значним представництвом жінок у виконавчій владі, як США, має так мало жінок-парламентаріїв. Із 14.3% жінок в Конгресі вони є на 59 місці. Дається взнаки протестантська етика “отців-засновників” із “Мейфлауера”? Що ж дається взнаки Україні, про яку зазвичай кажуть, що це дуже фемінізоване суспільство, посилаються на достойне становище жінки впродовж історії, починаючи з Київської Русі, на феномен козацького краю…? Все наче правда, проте на сьогодення впливу не має. Порахувавши жінок при владі – як законодавчій, так і виконавчій (це ще одна болісна тема) – починаєш думати, що внаслідок століть воєн із Османською імперією ми набралися не тільки тюркських слів (Туреччина на 127 місці в класифікації, 4,4%).

В принципі, могло би бути вже цієї весни 30%, що вважається “критичною масою”, що спричинить реальні зміни, проте…

Хоча процес прийняття закону був тривалий, не пам’ятаю дискусії ні в медіа, ні в в “експертному середовищі” – зарання було відомо, чим все скінчиться, то й не було сенсу гаятися в дискусіях. Спочатку не прийняли проект Закону Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в редакції від 25-12-03, внесений групою депутатів. Проект було прийнято за основу. Далі в березні 2004 не прийняли проект в редакції від 22-01-2004, поданий Кабінетом міністрів. Не прийняли його цікаво: “За” – 175, “Проти” – 0, “Утрим.” – 0, не голосувало-234, всього-409. І проти не голосували, і проект не прийняли. А йшлося про те, що. Як і в попередньому проекті, пропонувалося: “Партії (блоки) — суб’єкти виборчого процесу під час висунення кандидатів у народні депутати України передбачають як тимчасовий спеціальний захід щодо утвердження рівності жінок та чоловіків представництво будь-якої статі не менше ніж 30 відсотків та не більше ніж 70 відсотків загальної кількості кандидатів, при цьому дотримуючись принципу пропорційності.”

Зазвичай проти квоти протестувати починають чоловіки: наберуть недолугих жінок тільки тому, що вони жінки. Щодо недолугості, то на думку звичайного виборця. Це досить поширена риса серед обранців, незалежно від статі. З іншого боку, якщо виходити із засад рівності, до як оголошувати конкурс, щоб відібрати серед нормальних кандидаток саме недолугих… А якщо не іронізувати, то, може, саме квота допоможе прийти в політику не лише жінкам із тим типом характеру, який зазвичай вважається чоловічим і який вони зазвичай маскують жіночністю у зовнішньому вигляді (наприклад, успішні результати іміджмейкерів Тимошенко чи невдалий результат іміджології – Супрун, котра немов стараннями “біологічної медицини” і “фотошопу” стала обличчям білбордів НДП), або в риториці (Довженко), підкресленням тих рис характеру, які вважаються назагал жіночими (істеричність у виступах Вітренко аж ніяк не означає, що це істерична особистість)… Зловила конюктиуру Богословська про те, як п”ятірки- десятки наповнилися жіночими “обличчями”, писалося вже багато. Можна тільки запропонувати ввести у вжиток на рівні із виразами “Шарон Стоун обличчя Dior” чи “Міла Йовович – обличчя L‘Oreal” – “Ніна Карпачова – обличчя Партії Регіонів”, “Людмила Супрун – обличчя НДП” тощо.

На думку соціального психолога Жанни Журавльової, на сучасному етапі можна визначити два основні типи участі жінок у виборчих перегонах. Перший тип: через включення у список в якості жіночого, себто людського фактору, щоб оживити обличчя партії. Другий тип – той, де жінка є і лицем партії, і її рушійною силою (в таких партіях жінок зазвичай менше, ніж у інших). Такі жінки-політики мають пасіонарні риси. Крім безсумнівного прикладу Тимошенко, можна назвати Богословську, котра хоч і “зловила кон”юктуру”, але в її викладі це звучить достатньо переконливо. Також існує маловиражений проміжний тип – партії, де жінок відносно більше (від 33% у маргінальній СДПУ до безликої маси “Жінок за майбутнє”), але вони не є чинником в українській політиці. Остання група може спрацювати на відчуження жіноцтва від політичного процесу, створивши імідж жінок як непотрібної приставки. Саме більшість, котра не грає, формує усереднений профіль жінки-політика з негативним аспектом, який з часом може сформувати синдром відчуження до жінки-політика у суспільній свідомості. Це у випадку недостатньої участі жінок в політичних процесах – якщо вони не виправдовуватимуть соціальні очікування. Разом з тим, в сучасній Україні перспективу розвитку жінки-політика має пассіонарний тип. Політики-чоловіки сприймаються спокійніше, вимоги до жінки значно вищі, і в неї немає великих перспектив, якщо відсутня внутрішня цілісність, забезпечувана інтегрованістю наявних харизматичних рис та достатнього інтелекту. Але це вже окрема тема.

Менше з тим, депутати українського парламенту були надзвичайно політкоректними. Тим, що квота приведе в парламент непрофесійних кандидаток, а професійних кандидатів залишить за бортом, не наводили. Але, повертаючися до іронії й сарказму… Не можу зрозуміти, чи то серйозно, чи зі сміхом говорилося про те, що запровадження спеціальних квот принизливо для жінок. Якщо квоти як такі – це приниження, а не реальна потреба регулювання в сфері державної політики в тій чи іншій галузі, тоді давайте відмінимо всі квоти… Проте laissez fair не працює, в це вірив тільки Адам Сміт, та й то не дуже певно.

Відтак, у вересні 2005р. проголосували “за” новий проект Закону, поданий депутатами Самойликом та Надрагою (За-286, Проти-0, Утрим.-0, Не гол.-111, Всього-397). Аналогічний абзац звучав уже так: “Політичні партії, виборчі блоки під час висунення кандидатів у народні депутати України у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі передбачають представництво жінок у відповідних виборчих списках.“ Все. Жодних відсотків. Від 01.10.2005, коли Закон підписав Президент, партіям в списках стало вистарчати лише двох-десятьох жінок у першій сотні.

Якщо спробувати визначити причини того, що Україна рухається в бік, протилежний від напрямку руху більшості країн, можна виділити головні:

Ґанж пропорційної системи? Ймовірно, проблема в тому, що віз поставили поперед коня. Пропорційну систему виборів впроваджували задля розвитку партій та партійної відповідальності. Призвело це до маргіналізації партійної ідеології та персоніфікації політики (“партія – це лідер”).

Партійні програми стали відвертим набором гасел і годі шукати концепції майбутньої політики партії. Коли політологи говорять про те, що на цих виборах йдеться про цінності, а не про ідеології – майже напевне вони є в тому чи іншому виборчому списку. Йдеться радше про обирання лідера на свій смак, а як партія не має яскравого лідера – то вже партійного бренду, створеного рекламістами, які між тим займалися рекламою, наприклад, пива. Загляни під кришечку чи у список – яка різниця? Яка різниця – “Партія зелених – тепер відкриті” чи “…прийшла весна – час боротися із целюллітом”?

Процес утворення виборчих списків – таїна велика та супер-шоу водночас. І чим більше говориться про відкритість, тим більше все нагадує шизофренію з метанням між двома полюсами. Власне, непрозорість “спискотворення” і відкидає жінок зі сцени, так само як безлад в економіці відкинув їх в 90-му та 94-му. А ще цікаво, чи хтось порівнював кількість кандидатів з кримінальним минулим в різні роки, за різними виборчими системами.

Ще один мінус пропорційної системи завважили поляки. Хоч жінок там більше зазвичай 20%, проблеми виявилися в тому, що в парламент приходять маргінальні партії. Тижневик Впрост та Фундація ім. Медісона “Центр Розвитку Демократіі” склали ініціативу зміни виборчої системи, що не вимагає змін до конституції: перейти до мажоритарної системи з одномандатними округами (існує в 70 країнах світу, в тому числі у всіх країнах Великої сімки). Взагалі, пропорційна система сприяє радикалам та загрожує стабільності. Коли в середині 80-тих років у Франції відмовилися від мажоритарної системи, відразу у парламент пройшов Жан – Марі Ле Пен, як тільки повернулися до одномандатних округів – Ле Пен з парламенту зник. Британці вважають, що якби в міжвоєнній Німеччині не було пропорційної системи, націонал-соціалісти не прийшли би до влади. Публіцист Міхал Кшемовскі в своїй статті нагадав, що пропорційну систему винайшли наприкінці 19 ст.в Бельгії, щоб дозволити соціалістам залишитися в парламенті. За пропорційною системою виборець не має жодного впливу на те, хто приземлиться в парламенті – це вирішує партія, створюючи списки. В результаті уряд реалізує коаліційну програму- результат торгів між партіями, який має ще менше спільного із передвиборчими обіцянками, ніж можна було би спрогнозувати. В Польщі зараз існує пропорційна система з 41 округом і складною формулою підрахунку, які партії на рівні країни проходять виборчий поріг. В результаті в 2001р. обрали депутата від Самооборони, який набрав 498 голосів, а на останніх виборах рекорд був 1582 голоси (у депутата від “Порядку і Стабільності”), а 10 депутатів отримали більше 0,6% голосів. Якщо подумати, скільки голосів набрало би чимало депутатів зі списків різних партій в Україні, якби округ був не один…. Напевне польські рекорди побили би – багаторазово. Повертаючись до “жіночої” теми: коли така система сприяє радикалам і нестабільності, то напевне не сприяє жінкам.

У 1998 вибори відбувалися на мажоритарній основі, суспільство вже відійшло від стресу переходу до ринкової економіки – ось і маємо пік представництва жінок. У 2002 обираючись вже по змішаній системі, більшість жінок (15 з 23) пройшли за списками партій. Великою мірою тому, що жінки з парламентським досвідом та зірки – “обличчя” отримали місця в верхній частині списку аби показати, що партія не ігнорує жінок. В мажоритарних округах боротьба була зажорсткою для жінок. Вибори 2006 за суто пропорційною системою стануть кроком назад. Можна оптимістично прорахувати відсотки жінок у списках і передбачати вдвічі більше жінок у парламенті (Наталя Ромашова, «Жінрада» під куполом, “День” від 7-03-2006), що нереально. Можна підійти до аналізу грунтовніше і порахувати кількість жінок у перших десятках – сотках (Юлія Тищенко, Кадровий конкурс до Верховної Ради: 1 до 17, http://www.telekritika.kiev.ua/articles/124/0/6566/), на думку якої “наступний парламент може бути ще дальшим від “гендерної рівності”, ніж нинішній”. Якщо прогнози соціологів мають зв”язок із реальністю, то, взявши до уваги усереднені відсотки і проаналізувавши партійні списки, можна спрогнозувати появу від 29 до 34 жінок в майбутньому парламенті: 6,4% – 7,5%. На відсоток – другий більше, ніж у парламенті 4-го скликання, проте до рекорду 1998 року не дійде. Власне, для України ефективнішою була би мажоритарна система, за якої кандидати або мали би належати до партії, або вносили б значну заставу. Це б помірно сприяло розвитку партій і давало би виборцям змогу голосувати за людину, а не абстрактний список – у жінок більше було би шансів, аніж у закулісній партійній боротьбі.

Також однією із причин такого убогого представництва жінок в парламенті може бути недостатній розвиток партій соціалістичного спрямування. Відсоток жінок в таких партіях зазвичай високий. Не тільки в Європі партії – члени Соціалістичного Інтернаціоналу допомагають пройти в парламент жінкам, якусь роль в цьому грає Соціалістичний Інтернаціонал Жінок. (З українських партій 2 мають консультативний статус в організації – СПУ та СДПУ, котра відома зараз лише членством у Блоці Лазаренка.) Традиційно низьке представництво жінок в партіях ліберального спрямування. Як зразок цікава Японія: Ліберально-демократична партія – 3.43%, Ліберальна партія – 4,54%, Демократична партія Японії – 4.72%, Комейто – 9,67%, Нова консервативна партія – 14.28%, комуністи – 20%, Соціал-Демократична партія – 52.63%.

Більшість партій Соцінтерну мають квоти – від мінімум 20% до 50% представництва однієї статі. З українських партії партійну гендерну квоту має СДПУ, що впливу не має. Додамо ще прогресивних соціалісток, яких у партійному списку більше 40% та “Жінок за майбутнє” як частину Блоку “Не так”. Якщо ще якісь партії гендерну квоту й мають, то дуже добре приховують ці дані. А ще додамо мистецтво розподіляти прохідні номери. Яких жінкам дістається зовсім мало.

Ще одне – стигматизація фемінізму. Тенденція не унікальна – якийсь час вона була притаманна всім посткомуністиним суспільствам. Хтось із західних дослідниць порівняв наслідки трансформації просткомуністичних країн із наслідками ісламської революції в Ірані: перехід до патріархального устрою суспільства. Це можна сприйняти як гіперболу, але аналогію провести можна. Так чи інакше, але переконання проти участі жінок в політиці існувало в Центральній Європі, існує в Україні й зараз. Жінки надають перевагу своренню професійних та гуманітарних організацій. Наприклад, в Румунії намагалися пояснити неучасть жінок в політиці і впливом похмурої фігури Єлени Чаушеску, і несприйняттям західної моделі фемінізму тощо. В Україні, крім поширення міфів про західний войовничий фемінізм, фемінізм сприймається як “грантоїдство”. Значно рідше – як або академічні студії, але аж ніяк в якості соціальної практики. Відтак, теми жінок в політиці, гендерної квоти тощо автоматично відносяться до “негативної сфери впливу фемінізму”.

І чи не найголовніше: українська політика зараз – гіперманіпулятивна сфера, жіноча свідомість відображує це на інтуїтивному півні. Не відчуваючи в політиці суті, успішні, чи фемінізовані, чи емансиповані, чи як ще їх назвати, жінки реалізовують себе в інших професійних сферах, орієнтуючись на кар”єрне зростання, розвиток бізнесу тощо. Шанс для жінок в український політиці буде тільки тоді, коли вони зможуть в ній щось сказати. Але не як окремі харизматичні особистості і не як інертна маса, але як дієва і значна частка українського політикуму.

Щодо “Плану дій Україна – ЄС”, то формально заплановані заходи ми виконуємо, відповідні відомства про це звітують. Але оцінюватимуть не так ті звіти, як реальний стан речей, який демократичним стандартам і практиці не відповідає. То й що ми з цими звітами робитимемо?..

http://maidan.org.ua/static/mai/1143543710.html

Слушною нагодою для того, щоб в черговий раз повернутися до, мабуть, уже обридлої теми європейських та євроатлантичних уподобань в Україні стали нещодавній візит в Україну Державного Секретаря США К. Райз, самміти Україна-НАТО та Україна-ЄС. Під час їх проведення було обговорено чимало гострих питань, дано політичну й експертну оцінки розвитку відносин, зокрема стану і перспективам української інтеграції до Євроспільноти. Увесь хід і підсумки цих міжнародних заходів були розлого висвітлені у вітчизняних ЗМІ. І як з’ясувалося, одним з питань, що тривожить європейських представників (до речі, як власне американських і натовських) і яке дискутувалося переважно в кулуарах, стали сумніви в одностайності схвалення українською громадськістю європейської та євроатлантичної інтеграційної парадигми, а також ризики, що несе в собі ігнорування зовнішньою політикою України даної обставини.

Щодо останнього, то необхідно зазначити, що ймовірність її ігнорування в зовнішній політиці нового часу надто низька, на відміну від її ігнорування у політиці внутрішній. Якщо це відбудеться, то ми станемо свідками появи чергового парадоксу української сучасності.

З іншого боку, необхідно визнати, що такого характеру сумніви є висновками з картини, яка спостерігається в Україні і яка передусім ілюструється пересторожним ставленням жителів Сходу і Півдня України до євроатлантичної інтеграції, до зближення із Заходом. Зрозуміло, що такий стан засвідчує пережитки радянської пропаганди часів «холодної війни». Проте він також вказує на незавершеність процесу національної ідентифікації, деформацію і негомогенність інформаційного  простору України, що є вже абераціями влади і державної політики. Зрештою, це не заважає «доброзичливцям» України спекулювати описаним становищем як у внутрішньому політичному процесі, так і на міжнародній арені.

Врешті-решт, ці уподобання мають свій органічний зв’язок з національною, геокультурною ідентифікацією та геополітичним розвитком України. На початку 90-х рр. минулого століття у справі геокультурної ідентифікації України певні надії покладалися на масове захоплення європейською культурою взагалі, і стилем громадського та приватного життя – «модою на Захід» – зокрема. Тепер можна сказати, що на той час в Україні у межах зовнішньополітичних орієнтацій запанував хоча й короткочасний, нестійкий та непереконливий, проте – консенсус.

Проте президент Кравчук був далекий від думки про ідеологічну зрілість, соціально-економічну доречність і політичну дочасність європейського вибору України – «маємо те, що маємо»… Президент Кучма був далекий від думки про доречність закінчення гри про вибір місця України між «красивими чи розумними?» – він  став заручником зворотного процесу, якого не зміг осідлати. Його вистачило на – «Україна – не Росія»…

Як би там не було, однак з початку 90-х рр. ХХ століття, по мірі розчарування у досягненнях власного політико-економічного та правового розвитку і розуміння «недосяжності» європейського рівня життя, соціальний ентузіазм українського суспільства спав, перетворившись на зневіру, пригніченість і скриту заздрість, що разом викликали почуття відчуженості.

В середині 90-х рр. минулого століття відбулося докорінне розшарування в українських верствах з одночасним орієнтаційним розходженням між, з одного боку, елітою, що у сенсі національної свідомості тільки-но просиналася, а в сенсі економічному – грабувала матеріальні надбання, і клептократичною владою, а з іншого – власне плебсом, який ще перебував у полоні європейських чар. Зрештою, варварська поведінка незрілої еліти могла призвести тільки до одного – посилення розбіжності в розвитку політичної культури України від європейської. Лише кілька загальних штрихів: спочатку культивування, а потім консервація авторитарних рис державного управління, упослідження права і зухвалого ставлення до законності, руйнування соціальної справедливості, перетворення гуманізму, лібералізму й демократизму з парадигм розвитку в фальшиву вітрину для зовнішнього світу, потурання перетворенню населення Сходу та Півдня України «з невігласів у противників» європейської та атлантичної інтеграції, натомість потужне культивування євразійщини з одночасною російською інформаційною експансією. Тривало все це значний час…

У підсумку в Україні початку цього століття щодо можливості долучення до Об’єднаної Європи і НАТО склався, з одного боку, стійкий скептицизм еліти – «в принципі», та суспільна байдужість – з іншого.

Проте, соціологічні опитування, тривалий час фіксуючи цю стагнацію, з 2002 року – з часу останніх парламентських виборів – почали позначати певні зрушення у психологічному стані українського суспільства, реєструючи спалахи пристрастей і коливань громадської думки як з приводу якості влади, так і стосовно переоцінки свого ставлення до участі в її організації та соціальної взаємодії, а також розуміння місця України у Європі. З наближенням президентських виборів 2004 року свідомість громадськості прокидалася, все більш помітнішою ставала її політична рішучість у відстоюванні своїх прав та власне подальшого демократичного вибору України. Як би не намагалася «партія війни» одного з протиборчих таборів під час останньої президентської виборчої кампанії свавільно використати неусталену національну свідомість і необізнаність населення Сходу і Півдня України щодо сутності європейського інтеграційного процесу, тему «підкорення нас Заходом», здійснюючи відповідне інформаційне спотворення і в той же час культивуючи безпідставний антагонізм (як всередині країни, так і поза її західними межами) та ідеологічні кліше в кращих радянських традиціях «підлої Європи та злої Америки», відповідь українського суспільства була промовистою і лункою – «Ющенко – так!».

Інакше й бути не могло. Адже, організація як політичного, так і виборчого процесів з боку демократичної опозиції в основі своїй спиралася на громадську підтримку та участь, що й було підтверджено фактом Помаранчевої революції, як історичного й соціального завоювань. На цей раз перемогла Демократія… Україна, так би мовити, склала основоположний іспит – іспит з демократії.

Загалом, спостереження за політичним розвитком взагалі і євроінтеграційною політикою України зокрема, вказують на те, що відбувається постійний якісний перехід від нижчого стану політичної культури до вищого, скажімо від стану коли Україна вважала себе демократичною, до стану коли нею може називатися чи майже – бути насправді. До важливих чинників зміцнення українського демократичного мислення і поведінки варто віднести ненасильницький характер торішньої Помаранчевої революції, а також такі її важливі складові як політичний діалог і компроміс, судовий процес і його підсумки, зрештою – підкорення Влади вимогам Народу. До речі, стосовно останнього, то Україну можна вважати державою, де було започатковано новітню традицію громадянського спонукання/примусу до миру. Однак справедливим є й те, що без первісного, культурно властивого демократичного мислення українців було б неможливе жодне з тих досягнень, якими ми зараз пишаємося. Зрештою, не було б що зміцнювати…

З цієї точки зору, також не можна скидати з рахунку, хоч можливо й сумбурну, проте доволі значну роботу, яку вели й ведуть громадські організації, передусім ті, котрі належать до недержавних. Їх заслуги перед українським суспільством іще як слід неоцінені. Вони були першопрохідцями у світ свободи й демократії, вони першими вчилися прописних демократичних звичаїв і запроваджували їх у політичну культуру України, вони перші розпочали вимагати від влади бути насправді демократичною, законною і справедливою, за що нерідко платили «кривавою данню». Виявилися вони також першими серед тих, хто розпочав політпросвітницьку роботу серед населення стосовно поширення неупереджених знань про Європу, про Європейський Союз. Вони першими почали розвінчувати несусвітну архаїку облудних пересторог щодо НАТО. Однак, вони не можуть стати у цій справі визначальними учасниками, вони аж ніяк не можуть замінити державні інституції, що мали б діяти масштабно, суголосно та дієво в рамках єдиної державної програми.

Зауважимо, що для розуміння сучасного характеру і тенденцій  подальшої європейської інтеграції важливо взяти до уваги те, що одним з чільних суб’єктів інтеграційного процесу в ЄС виступає інститут громадянського суспільства – мережа громадських неурядових організацій Європи, яка ефективно сприяє соціальній, інфраструктурній, інформаційній та культурній гомогенності і власне веде до всеохопної європейської інтеграції. Крім того, всезростаючу роль у загальноєвропейських процесах відіграє «народна дипломатія», яка дозволяє ефективно забезпечувати особистісну громадську участь у формуванні та втіленні, так би мовити, «внутрішньоєвропейської зовнішньої політики». Саме їй варто відвести головну роль у забезпеченні культурного обміну, в історичному примиренні європейських народів, укоріненні в європейській політиці ідеології «культури миру». Необхідно зазначити, що місце і роль інституту громадянського суспільства в сучасній Європі яскраво проявилися в тому, що проект Євроконституції цілковито включив у себе Хартію про основоположні права Євросоюзу (Ніцца, грудень 2000 р.). Ставши серцевиною конституційного документу, Хартія (яка до цього носила рекомендаційний характер) закріпила на комунітарному рівні права і свободи особи, а також основи взаємовідносин між представниками інституту громадянського суспільства і владою.

Так от, необхідно наголосити, що навіть розвинутий інститут громадянського суспільства Євросоюзу, який володіє неспіврозмірно потужнішою здатністю (як у випадку з Україною), не може замінити офіційні інституції ЄС і, в кінцевому підсумку, відіграє хоча й суттєву, однак лише допоміжну роль у інтеграційному поступі Європи.

Так чи інакше, демократичний вибір у вигляді Помаранчевої революції став одночасно і цивілізаційним вибором України, який остаточно детермінував її геокультурну ідентифікацію як європейської країни. Боротьба за утвердження демократії призвела до перетворення ефемерних, як для української свідомості, категорій у справжні, живі цінності, які, як тепер з подивом виявляють для себе українці, є настільки ж близькі як європейцям, так і американцям. Зрозуміло, що не для всіх, й неоднаковою мірою, однак процес – пішов. Досвід верховенства права, торжества свободи, правди і справедливості, який отримало сучасне українське суспільство, відкрив двері не тільки для їх психологічного осягнення, але й до Об’єднаної Європи, до євроатлантичного співтовариства.

Історичне диво, проте – факт: Україна за мить позбулась євроатлантичної відчуженості і набула рис політичної, культурної спорідненості. Європейська та євроатлантична інтеграція нарешті стала асоціюватися з чимось більш вартісним, ніж достаток і благополуччя (що, зрештою, є тільки Наслідком, а не Причиною – це неминуче стане предметом наступного рівня прозріння української свідомості).

Проте, наразі нове українське суспільство не поспішає зі справжнім виявленням свого ставлення до європейської та євроатлантичної інтеграції – воно уже не байдуже до неї, однак ще не цілком прихильне. Дії нинішньої влади у цій справі, які експертами визначаються як безладні і піддаються критиці, громадськістю сприймаються поміркованіше. Експерти притримуються думки, що оскільки новій владі не вдалося забезпечити консолідовану підтримку курсу євроінтеграції ані в суспільстві, ані в політичному істеблішменті, то говорити про якійсь успіхи є передчасним. Звідси випливає, що громадяни виставляють менші вимоги, ніж експерти, яким здається, що влада могла і мала б зробити значно більше. Зокрема, за результатами соціологічних досліджень, проведених на початку листопада ц.р. Київським міжнародним інститутом соціології, 19,3 % громадян вказують на «поліпшення відносин з європейськими країнами». Крім того, 13 % респондентів відзначили позитив «у зближенні України з НАТО, СОТ і ЄС». А за даними Центру Разумкова на сьогодні 33 % опитаних вважають себе європейцями – це кожен третій українець. Чи достатньо цього? Мабуть, що – ні. Бо тільки 36 % українців вважають, що європейська інтеграція може стати національною ідеєю, яка консолідувала б Україну, натомість як 39 % у цьому сумніваються. Проте треба визнати і врахувати той факт, що серйозної просвітницької роботи в Україні не проводилося. І свідченням цьому є, знову ж таки, соціологічні дослідження. Переважна більшість наших співвітчизників – близько 75 % – вважає, що інформація про ЄС обмежена й неповна, або ж вона спотворена чи такої інформації недостатньо.

Системний аналіз підсумків численних соціологічних досліджень засвідчує той факт, що 60 % українців визначаючи Україну європейською державою, не визнають її такою по суті, оскільки спостерігають лише прояви європейськості у розвитку політико-правових, соціальних, економічних відносин. Тут треба віддати належне українцям, які у цьому проявляють свій колективний глузд, що відділяє бажане від дійсного. Громадяни не відчувають зростання рівня власного добробуту (особливо в умовах істотного економічного розвитку), безпеки і громадського порядку, що властиві країнам розвинутої демократії. Варто наголосити, що зростання достатку громадян і наведення демократичного порядку в державі поряд з рівнем поінформованості є запорукою проєвропейських та євроатлантичних уподобань українців.

Таким чином виходить, що позитивні зрушення у динаміці названих уподобань відбулися і посилюються більшою мірою завдяки набуттю українською ментальністю універсальних демократичних прикмет, і меншою завдяки просвітницьким, агітаційним чи пропагандистським зусиллям. Ми були свідками того, як спрацьовує своєрідний політичний закон культурної спорідненості: чим більше Україна стає демократичною, тим вона більше стає європейською, і навпаки, тощо. Однак виявилося, що його дія обмежена, оскільки він є законом «політичної гальваніки» (хиткого зв’язку між певними явищами). І тому надалі необхідно спиратися на державну проєвропейську політику України, постільки вважати себе (чи бути) демократичними і вважати себе європейцями – все таки не одне й теж.

Отож, знаменито склавши іспит з демократії, далі постала черга українського іспиту з європейськості: у двері, що відчинилися, іще треба увійти. Для того, щоб зробити це, у сенсі виконання політичних передумов, і попри все інше, необхідно підкріпити нинішній сплеск громадського демократичного ентузіазму і помітно зрослої прихильності знаннями про НАТО та ЄС, а також політико-економічною раціональністю. Адже, не зайвим буде наголосити – одна справа вважати себе європейцем, а інша – бути. Цю прихильність необхідно перетворити у стійке переконання, що позначить подолання афекту внутрішньої геополітичної роздвоєності і закінчення процесу національної ідентифікації, та початок нового – ідентифікації європейської, в сенсі остаточності й невідворотності вступу до НАТО та Євросоюзу.

Однією з передумов втілення «європейського вибору» України було і залишається досягнення стану інформаційної гомогенності України, соціальне схвалення такої геополітичної мети у політико-правовому сенсі. Це завдання складає окремий предмет держаної політики і стурбованості частини проєвропейськи налаштованої української еліти. Проте на сьогодні, як уже зазначалося, успіхи у цій справі є неоднозначними. Це стверджується й офіційно, зокрема нещодавньою заявою такого відомого політика і державного діяча як Б. Тарасюка, нинішнього Міністра закордонних справ (Київ, 4 листопада ц.р.; Міжнародна н.-п. конференція «Національна безпека України в контексті євроатлантичної інтеграції: організаційно-правові аспекти»): «Поки в українському суспільстві не буде консенсусу між політичними елітами в питаннях зовнішньополітичного курсу, не варто чекати успіху». Він також підкреслив необхідність пожвавлення інформаційно-роз’яснювальної роботи в регіонах. То ж виникає закономірне питання: скільки ще часу ми будемо свідками актуальності цього питання для державного розвитку і політики? Де «слово і діло» Президента України?…, який серед іншого мав би однозначно як визначити, так і вимагати публічного звіту про підсумки інформаційно-роз’яснювальної кампанії щодо євроатлантичної інтеграції як першочергового завдання для Парламенту, Уряду, РНБО та інших відомств.

З одного боку інформаційний простір України сповнений галасу про європейську інтеграцію, а з іншого – спостерігається прагнення не пояснити громадськості толком «що?» та «до чого?», а ще більше заплутати, ввести в оману, налякати як старими історичними страхами, так і новими випробуваннями. Як доводить спостереження, схоже стосується як вступу України до НАТО, так і нині «гарячої», мов пиріжки, теми СОТ.

Непереконливість – ось визначальна риса українського дискурсу на ці теми. І що є джерелами даного становища – вайлуватість мислення чи організаційний недолік, і скільки в тому чи іншому злого умислу? – питання з питань.

Здебільшого серйозні експертні доповіді знецінюються у ході їх поширення в «прокрустовому» інформаційному просторі України. Як правило, на одне їх беззаперечне твердження припадає низка нісенітниць і дурниць, які спотворюють розуміння і вводять в оману. Варто зауважити, що так може «працювати» тільки дезінформаційна система… Прикро те, що офіційні кола дотепер не спромоглися запевнити прихильників і роз’яснити, тим, хто сумнівається, доцільність і можливості здійснення «європейського вибору», його невідворотність з точки зору світової політики й історичного процесу, опір чому є безглуздям, яке загрожує Україні втратою історичної перспективи – з усіма наслідками, передусім, для пересічних українців. А смішно те, що вказана система у своєму зворотному зв’язку замкнулася на своїх же творцях, які тільки тепер помітили, що вже тривалий час перебувають в полоні свого ж облудного «хитромудрого вчення», яке вже немає чим крити.

Обговорення різного роду політичними силами доцільності і самого процесу вступу України до тріади вищенаведених міжнародних організацій, сповнене нібито благими намірами турботи про Україну, в очах громадськості виглядає метушнею і колотнечею, що постійно й засвідчують ЗМІ та результати соціологічних досліджень. У дискусії, що розгорнута в Україні, можна віднайти представників усіх суспільних верств, які здебільшого без кінця теревенять про те, чого й самі не розуміють. Ясна річ, що люди мають право висловлюватися і робити це вільно.

Проте постає питання, що можуть пояснити собі пересічні селяни і горожани (навіть – кияни), які не знають і не вміють (зрештою – і не їх це клопіт), як пов’язати свої приватні, соціальні, конфесійні та етнічні інтереси із втіленням ідеї Об’єднаної Європи? Більшість із них покладається на думку людей відомих, знаних, вчених тощо, і свою позицію визначає у відповідності до їх дорадчої думки. Однак, це не заважає українським ЗМІ (а також політикам з числа так званих «друзів України») глузувати з інтерв’ю довірливих громадян та підсумків соцопитувань, кожен раз зарозуміло або ж злорадно підкреслюючи – ставлення українців стосовно вступу до ЄС залишається строкатим: Захід, Північ і Центр – «за», Схід і Південь – «проти». У такому випадку варто було б тицяти пальцем у бік бевзнів від влади, політикуму, питаючи в них (як це, зокрема, робить Б. Тарасюк), що вони коять і чи є у них самих знання Європи та євроінтеграційні переконання?

Давним-давно сказано, що обізнаність і прихильність українського суспільства до європейського характеру державного будівництва і розвитку потребує розгорнутої кампанії роз’яснення того, що позначає собою і яка історія ідеї «Об’єднаної Європи», що нині являє собою Європейський Союз та НАТО, і який сенс Україні прагнути вступати до цих міжнародних організацій. І вже поготів відомо, що така кампанія має провадитися у вигляді класичної політичної просвіти громадськості, українські корені якої заглиблені у чин Ярослава Мудрого, Києво-Могилянської Академії, Кирило-Мефодіївського братства, «Просвіти», «Знання» тощо. Проте саме ця робота успішно спотворюється, перекручується, якщо не саботується… Можна було б вдатися до започаткування хоча б належної телевізійної програми, в якій зокрема викривалися і переконливо спростовувалися хибні погляди, перекручення, міркування і думки в рамках наведеного дискурсу.

Одним реченням – настав критичний час для того, щоби європейська та євроатлантична інтеграції стали не просто предметом, а приматом сучасної державної політики в Україні. Усвідомлення цього політиками та державними діячами стане запорукою успішності європейських прагнень українців та потреб забезпечення історичної перспективи Української державності.

Отже, підсумовуючи, варто наголосити, що після парламентської 2002 та президентської 2004 років кампаній, що переросла у Помаранчеву революцію і яка ствердила демократичний розвиток України, громадськість позбулася апатії, пригнічення європейських прагнень. Українці стали почувати себе більше європейцями, але які поки що живуть в «малоєвропейській державі». Громадська підтримка євроатлантичної інтеграції залежить від невідкладного проведення якісної (повної, достовірної, переконливої, сумлінної) роз’яснювальної кампанії, яку можна забезпечити лише в рамках визнання євроатлантичної інтеграції приматом державної політики.

http://www.ea-ua.info/main.php?parts_id=5&news_id=148&news_show_type=1

Занурення Європейського Союзу у власні проблеми з ідентичністю, розширенням, бюджетом та кризами зрозумілими для більшості європейців, але загадковими для сторонніх, здавалося б мало позначитися і на зовнішній політиці цього унікального утворення. З точки зору психології, такий період мав би стати періодом саморефлексії і, як наслідок, викликати тенденцію до гальмування зовнішньополітичних ініціатив. Серед іншого мали б законсервуватися і відносини ЄС з Росією. Очевидно, що будь-які конфлікти з регіонально-потужним сусідом не є дочасними для об’єднаної Європи.

Вищенаведене було-б логічним і правильним твердженням, якби не один важливий факт. Кризи в Європі розгорнулися в повну силу вже після приєднання до ЄС нових членів – Польщі, Литви, Латвії та Естонії. Що стосується цих держав, то для них приєднання до Європейського Союзу навпаки, стало стимулом для розконсервації своїх відносин з Російською Федерацією та започаткування дискурсу з російськими партнерами на якісно іншому рівні. Щоправда, навряд чи це той дискурс, на який розраховувала Росія. Напевно і європейські чиновники не розраховували на таку активність з боку нових членів ЄС. В той же час – once you are in – you are in: тепер Європа не може лишатися осторонь полеміки нових членів з Росією і так чи інакше має втручатися у процес вироблення нового типу відносин Польщі та країн Балтії з Росією.

Схоже, що це вже усвідомили у Брюсселі і незабаром усвідомлять і у Москві.

Політика у торгівельних війнах

Для прикладу можна згадати про нещодавнє загострення відносин Росії з Польщею. Польща, безумовно, належить до тих нових членів Європейського Союзу, які мають високий потенціал регіонального лідера. І, вочевидь, явну неспроможність суттєво впливати на внутрішньоєвропейські процеси загалом, оскільки цю нішу вже давно зайняли такі гіганти ЄС як Франція, Німеччина та Великобританія, поляки намагаються компенсувати закріпленням за собою ключових ролей у формуванні східної політики Європейського Союзу.

Очевидно, така тенденція розглядається росіянами, яким важко розпрощатися з країною, яку вони традиційно вважали васалом, як неприйнятний. Відповідно, російська сторона вдається до дрібних “капостей”. Скажімо, заборона імпорту польської яловичини, деяких продуктів рослинного походження та м’яса птиці, аргументом чого є твердження про регулярні порушення російського ветеринарного законодавства польськими компаніями. Звісно, не можна заперечувати того факту, що такі порушення могли мати місце. Водночас, мимоволі виникає паралель із ситуацією у молдавсько-російських відносинах. Адже росіяни наклали ряд обмежень і на постачання продуктів з Молдови. Причому, на переконання більшості молдовських експертів, з політичних причин, а саме через незгоду президента Вороніна з російським баченням врегулювання Придністровського конфлікту, та й взагалі через надмірний відхід Молдови в бік ЄС.

Таким чином виникає враження певного дежавю: країнам, які остаточно позбулися васального ярма Радянського Союзу, Росія нагадує про своє існування обмеженнями на ввезення на свою територію продуктів харчування. Загалом така поведінка для “супердержави”, якою досі вважає Росію частина тамтешнього істеблішменту – банальна дріб’язковість. Проте, дуже знакова для аналізу методів, які РФ застосовує як аргументи зовнішньої політики. Такі аргументи більше підходять агонізуючому територіальному гіганту, ніж лідеру в регіоні.

Застосовуючи такі методи Росія не бере до уваги одного – в даному випадку російське керівництво свої шпильки стромляє вже не колишньому васалу, а новому члену Європейського Союзу. І якщо у випадку з Молдовою така гра ще могла б відбуватися у двосторонньому форматі, то у випадку з Польщею третій гравець не примусив себе довго чекати.

23 листопада цього року П. Мендельсон, Єврокомісар з питань торгівлі, вже заявив, що Європейський Союз готовий втрутитися у ситуацію, щоб зняти заборону на ввезення польської продукції до Росії. У своєму виступі перед Європарламентом Комісар наголосив, що Єврокомісія розслідує причини заборони на ввезення польського м’яса до Російської Федерація і вже зараз вбачає певні сумніви щодо існування реальних причин такої заборони. Позитивним моментом для Польщі є й факт зацікавленості ситуацією у Європарламенті. Адже європейські парламентарі, на відміну від деяких лідерів “старої Європи” мають менше сентиментів до російського керівництва, а отже спроможні на об’єктивний аналіз ситуації. Більш того, парламентарі мають реагувати на громадську думку щодо Росії в своїх державах, а на особливий позитив у такій думці розраховувати не доводиться. Причиною тому є нещодавній крок Польщі: польський уряд днями опублікував плани Організації Варшавського Договору (читай: Радянського Союзу) щодо ядерних ударів по Західній Європі. Згідно опублікованої карти під ядерні удари підпадали Німеччина, Нідерланди, Бельгія, Данія…, мали постраждати Бонн, Франкфурт, Кьольн, Штутгарт, Мюнхен, Гамбург, Брюссель… Вочевидь, таке нагадування про “холодну війну” і свідчення реальної загрози з боку СРСР Європі не додає балів Російській Федерації, яка приміряє на себе образ Радянського Союзу. Вочевидь, непрямо цей фактор також впливатиме на позиції європейців у відносинах з РФ. І так само очевидно, що Росії важко буде пробачити публікацію колись таємних карт, яку здійснили поляки.

Черговий конфлікт на черзі

Зазначені факти не стосувались би України, якби не той факт, що на підході чергове протистояння Москви та Варшави, цього разу під акомпанемент Талліна, Вільнюса та Риги і не без вимушеної уваги до проблеми з боку Брюсселю. Польща та країни Балтії в один голос заперечують можливість побудови газопроводу через Балтійське море в обхід Польщі та України. Причини протестів здебільшого політичні, проте Варшава застосувала і більш чуттєвий для європейців аргумент. Такий газопровід може викликати і екологічну небезпеку через велику кількість хімічної зброї, захороненої на дні Балтійського моря ще з часів холодної війни. З такою аргументацією згодні і президенти Латвії, Литви та Естонії, які на нещодавній зустрічі в Талліні висунули ініціативу широкого обговорення, на рівні країн Балтії та ЄС загалом, побудови вже згаданого газопроводу.

Важливим фактом є те, що, стоячи на таких позиціях, і країни Балтії і Польща надають підтримку Україні. Більш того, під час свого прощального візиту до України 25 листопада А.Квасневськи на цьому зайвий раз наголосив.

Отже, підсумовуючи, можна дійти деяких висновків. Насамперед, Польща, як і країни Балтії, надто довго чекали можливості приєднатися до ЄС, щоб не використовувати авторитету цього об’єднання у своїй зовнішній політиці. Що ж стосується Брюсселю, то не зважати на такі кроки цих держав він не може. Особливо тоді, коли “демарші” країн “нової Європи” стосуються Російської Федерації. Адже у Європі до східного сусіда ставляться без особливого ентузіазму.

Що стосується Росії, то там схоже, ще не до кінця зрозуміли, що підходи до колишніх країн “радянського табору” і до країн “нової Європи” мають дещо різнитися. І якщо раніше РФ завжди могла говорити з позицій сили, то тепер треба враховувати, що в Брюсселі така позиція викликає роздратування і терпіти від Росії такого не збираються. Росія все-ж не США.

Зрештою, Україні слід звернути увагу на те, що саме т.зв. країни “нової Європи” схоже беруть на себе ініціативу у формуванні східної політики ЄС. Не можна оминати увагою і того, що в даний період значна частина цих країн до Києва налаштована лояльно. І само собою зрозуміло, що треба докладати якомога більше зусиль для того, щоб така лояльність була не ситуативною, а створювала б перспективи для довгострокового стратегічного партнерства.

9 країн Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону створили “Спільноту демократичного вибору”.

Про це сказано в декларації, підписаній країнами за підсумками форуму в Києві.

Згідно з документом, cпільноту створено як урядовий і неурядовий форум співробітництва для діалогу з розвитку й зміцнення демократії.

У “Спільноту демократичного вибору” ввійшли Україна, Молдова, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Македонія, Словенія, Грузія.

У декларації сторони заявляють наміри підтримувати через цей форум просування демократичних цінностей і стандартів для сприяння демократичним процесам і створення демократичних інституцій, обмінюватися досвідом у зміцненні демократії й повазі прав людини.

Вони також мають намір співробітничати з інституціями й міжнародними організаціями, громадянським суспільством й урядами з координації підтримання нових демократичних суспільств.

Вони також домовилися заохочувати повагу до демократії й прав людини й реагувати на загрози демократичному розвитку, серед яких корупція, організована злочинність, відмивання грошей, тероризм, подальше існування конфліктів у Європі й незаконна торгівля наркотиками, зброєю й людьми.

Країни домовилися показати приклад поваги до демократії й прав людини й закликали лідерів інших країн, які перебувають на шляху до демократії, заохочувати толерантність і взаєморозуміння, а також сприяти повазі до плюралізму, боротися з етнічною й релігійною ненавистю, насильством, сепаратизмом й екстремізмом, а також сприяти розвитку громадянського суспільства, неурядових організацій і незалежних засобів масової інформації.

У декларації сторони висловлюють надію, що місія Спільноти демократичного вибору послужить об’єднанню країн регіону в їхніх спільних зусиллях зміцнювати регіональне співробітництво й сприяти демократії, захисту прав людини.

Сторони заявляють, що і далі обговорюватимуть демократичні трансформації на різних форумах, включаючи Чорноморський форум для діалогу й партнерства в Бухаресті навесні 2006 року, саміт Балто-Чорноморського регіону у Вільнюсі в травні 2006 року й форум у Тбілісі восени 2006 року.

Як повідомляло агентство, у п’ятницю в Києві почався Форум “Спільноти демократичного вибору”.

У ньому беруть участь 23 країни, 9 з яких представлені Президентами.

У серпні Україна й Грузія заявили про намір створити співдружність демократій Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону “Спільнота демократичного вибору”.

http://www.ieac.org.ua/index.php?id=5&ch_id=22&ar_id=3687&as=0

Якщо провести аналогію між сучасним світом та Середніми віками, то складається враження, що у Середні віки над містом, а нині над усим світом височіє дві рукотворні споруди – замок і собор. Якщо замок, з його домінуючим маскулінним началом та войовничим духом втілюється у Сполучених Штатах Америки з їх величезним воєнним потенціалом та подекуди надто жорсткою зовнішньою політикою, то роль собору – центру культури та духовності, місця, яке втілювало собою моральний авторитет – взяв на себе Європейський Союз.

Саме відданість ЄС гуманітарним цінностям, прихильність до концепції м’якої безпеки, відмова від смертної кари та алергія на прояви нацизму і шовінізму, відданість традиційним цінностям та культурі миру робили Європу привабливим інтеграційним центром і дозволяли змагатися зі Сполученими Штатами не лише за першість у економічному розвитку, а й за моральне лідерство у світі.

Однак референдум, що, фактично, поставив хрест на процесі ратифікації Конституційного договору, став для високоморальної Європи викликом на кшталт Ніцшеанського “Бог вмер”. Саме ефект такої фрази, до того ж виголошеної пастором під час ранкової проповіді, мало рішення Франції поховати Європейську конституцію.

Першою реакцією європейської еліти став розпач, проте дедалі більше у Європі замислюються, що стало причиною термінальної паузи у процесі втілення європейського проекту і як подолати багаторівневу кризу, наявність якої не може заперечити навіть найбільший оптиміст.

Препарування кризи дозволяє виявити такі її складові як кризу мотивації, кризу функціональності, кризу ідентичності та кризу впевненості в успішності європейського проекту. Усі вони тісно взаємопов’язані, хоча подолання кожної вимагає специфічних шляхів.

Криза мотивації полягає в тому, що, на думку консервативних європейців, ЄС вже виконав основну покладену на нього функцію. Союз убезпечив можливість виникнення чергового німецько-французького конфлікту, встояв перед загрозою блоку комуністичних держав, забезпечив добробут своїх громадян. Те, що представниками “старої Європи” фактично нехтується мотивація нових членів при вступі до ЄС всідчить про те, що ці нові члени, за великим рахунком сприймаються “старими європейцями” як маргінальна частина великого європейського проекту. Скажімо, австрійські консерватори у приватних бесідах визнають, що розуміють безпекові мотиви нових членів із колишнього соціалістичного табору, проте наразі питання безпеки цих нових членів від зазіхань з боку імперської Росії не є актуальним. Та й чи є сенс говорити про роль та інтереси нових європейців, коли наразі навіть ті, хто стояв біля витоків Європейського Союзу не переконані у тому, що їхні інтереси Брюссель враховує у ході прийняття рішень.

Причин такій непевності кілька. Передусім, Європа зрештою переконалася, що в якості міжнародного гравця вона приваблива для провідних держав-членів тільки за умови, що цим гравцям потрібний належний моралізаторський аккомпанемент у суперечках з іншими глобальними гравцями. Натомість, при розгляді справ у Раді Безпеки ООН, де представлені далеко не всі європейські країни про якусь консолідовану позицію говорити не доводиться.

Більш того, навіть політичні еліти, що за своїми позиціями можуть бути віднесені радше до європейських ніж до національних почасти схильні здійснювати власні амбіційні проекти не беручи до уваги думку населення ЄС. У такій ситуації населення готове протистояти загрозі бути виключеним з процесу прийняття рішень і, відтак, висловлює свій протест, що власне і продемонстрували горезвісні референдуми.

Подолати тенденцію до консервації європейсього проекту, на думку значного кола європейських експертів можна тільки шляхом подолання як вже зазначеної кризи мотивації так і кризи довіри з боку пересічного європейця. Універсальних рецептів для виходу з кризи немає, проте їх шукають.

Скажімо, європейські експерти переконані, що проблема недовіри населення Європи до наднаціональних європейських інституцій може відбутися шляхом посилення ролі Європарламенту. Звісно ж має відбутися і долучення до загальноєвропейських справ національних парламентів. Адже наразі вони проявляють себе досить пасивно. (Подекуди, парламенти країн, що лише претендують на членство показують себе набагато відданнішими справі європейської інтеграції).

Безумовно, має посилитися і роль держав головуючих у ЄС. Для посилення такої ролі, раціоналізації та стабільності діяльності головуючих у ЄС країн, доречним виглядає реформування президентства, в ході якого три країни відразу отримували б право на головування протягом двох років. З одного боку така зміна дозволила б здійснювати головуючим країнам справді європейську, а не національну політику впродовж головування, адже пошук компромісу та взаєморозуміння між трьома державами відкривав би можливості для врахування інтересів і решти держав-членів. З іншого боку, продовження терміну головування дозволило б головуючим країнам не лише започатковувати нові ініціативи, але й здійснювати менеджмент втілення власних проектів та забезпечувати сталість їх розвитку.

Зрештою, для становлення європейської ідентичності, подолання кризи довіри до Брюсселю має відбутися і посилення ролі у процесі прийняття рішень пересічного європейця. Ряд дослідників “старої Європи”, попри негативний досвід референдумів по Конституційному договору, переконані, що інститут референдуму як механізму прямої демократії у Європі має посилюватися.

Обгрунтування цього твердження таке: гетерогенне і неконсолідоване європейське суспільство, за великим рахунком, може бути охарактеризоване як населення Європейського Союзу або ж навіть населення країн, що входять до Європейського Союзу. Натомість, застосування інститутів прямої демократії, поруч із посиленням ролі виборних інституцій, надало б населенню значно більшу вагу, а у момент голосування навіть перетворювало б населення ЄС на європейського суверена.

Щоправда, такий шлях подолання проблем є досить слизьким, адже вимагає певних змін у самому процесі втілення європейського проекту. Пішовши таки шляхом слід відмовитися від елітарності Європейського Союзу та від амбітних високовитратних планів, слід зосередити увагу на публічних дебатах та обговореннях життєвозначущих для Європи проектів, а також враховувати, що і всі громадяни Європейського Союзу є “різними, але рівними”. Зрештою, такий шлях передбачає, що кожен крок Європи має стати раціональним, адже лише раціональне, за таких умов, перетворюватиметься на реальне. Натомість, нераціональне може стати реальністю лише силоміць.

Втілення такого підходу з одного боку мало б цілу низку переваг. Було б подолано прірву, яка зараз існує між Брюсселем та мешканцем маленького європейського містечка, було б відновлено довіру та зосереджено увагу на прийнятності рішень для європейців.

Водночас такий підхід маргіналізував би Європу від рівня Собору світової культури та цінностей до рівня вигідного і відносно захищеного ринку товарів та послуг. Європі довелося б відмовитися від претензій на право бути політичним лідером світу, а довелося б задовольнятися роллю політичного карлика з великим гаманцем. Зрештою Європі довелося б відмовитися від поширення сфери впливу на території, які перебувають поза її межами і поховати проект розширення.

До того ж, втілення зазначеного підходу поховало б і надії держав, що прагнуть приєднатися до ЄС найближчим часом. Адже Європа не просто втратила довіру до Брюсселю, Європа не просто постала перед кризою ідентичності. Європа підсвідомо шукає винних. І звісно, функціональну управлінську неспроможність, загрози безробіття тощо найлегше виправдати непомірною вагою розширення. Відтак, перший, хто спадає на думку пересічного західного європейця, а надто європейця з консервативними поглядами – нові члени. І дійсно, Європа – 15 була набагато більш прогнозованою, ефективною і виповненою благополуччям. Європа – 25, втратила свою прогнозованість, розхитала віру в майбутнє, втратила імунітет до криз. За таких умов, Європа шукає глибини, а не ширини. І якщо про певні санкції до новоєвропейських цапів відбувайлів не йдеться, то по перспективним членам європейська криза вдарить неабияк. Ймовірно, що навіть процес вступу Румунії, Болгарії та Хорватії, яких наразі вважають найперспективнішими претендентами на членство, виявиться складнішим та тривалішим ніж передбачалося раніше. Значно складніше виглядає ситуація з Україною та Туреччиною. До речі, хоча Туреччина і має переваги порівняно з Україною (тут і складна історія взаємин з ЄС протягом останніх п’ятдесяти років, і співпраця в рамках НАТО) наразі в очах європейських політиків ці країни опинилися на одному щабелі розвитку відносин. Проте приводу для оптимізму мало, бо це той щабель, який не дозволяє говорити про членство.

Знову ж таки, запропонувати рецепт, який би убезпечив Україну від ролі вічного сусіда важко. Очевидно, має йтися передусім про кардинальні зміни в українському суспільстві, про зміни в економіці, про посилення україно-європейських відносин по тих напрямах, які б дали т.зв. spillover effect.

Ну і чи не найважливішим є подолання власне української кризи ідентичності і усвідомлення того, що Українська ідентичність не вичерпується банальною “шароварщиною” і повинна базуватися не на фольклорі, а на усвідомленні національних інтересів серед яких має бути раціонально обгрунтоване і підкріплене діяльністю бажання до Великого Європейського Проекту.

http://www.ea-ua.info/main.php?news_id=125&news_show_type=1&parts_id=5

Гості: Наталя Беліцер – експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика; Сергій Герасимчук – експерт Групи стратегічних та безпекових студій.

Павло Вольвач

Доброго вечора, шановні слухачі. У прямому ефірі – “Вечірня Свобода”, яку сьогодні веду я, Павло Вольвач. За операторським пультом – Сергій Балабанов.

Поруч зі мною – наші гості. Сьогодні це Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика; Сергій Герасимчук, експерт групи стратегічних та безпекових студій.

Поважні люди, а відтак, не менш поважна й тема. Говорити будемо про українсько-молдовські стосунки, і не просто стосунки, а саме в контексті Придністров’я.

Отже, нас цікавить, що діється в такому собі куточку на мапі, десь на південному сході чи східному півдні України, де сходяться два державні кордони: український та молдовський. Дехто говорить ще й про третій кордон, невизнаний – кордон самопроголошеної Придністровської республіки.

Але прошу гостей і слухачів не дивуватися, почну нашу розмову з анекдоту чи то пак бувальщини.

Отож, Київ, початок 90-х, фізичний факультет Київського державного університету. Військова кафедра. Тема заняття: потенційний противник вже незалежної України. Військового керівника, старого, кондового й загартованого в боях підполковника радянського розливу спудеї вирішили трохи підколоти. Запитали, хто ж наразі є військовим ймовірним противником України?

Запала мовчанка. Підполковник подумав: назвати США в світлі останніх віянь він не міг, назвати так Росію – у нього просто не повертався язик в цей бік…

І через якусь мить він сказав: “А уявіть, що буде, якщо на нашу незалежність зазіхнуть молдавські окупанти…”

Ось така іронічна інтродукція. Слава Богу, з республікою Молдова в України до протистоянь не доходить. Але як між сусідами існують взаємини, стосунки, так існують і проблеми…

Тим більше, що і з того боку, і з іншого живуть десятки, тисячі, а то й сотні тисяч українців у Молдові, молдован натомість в Україні. А до цього додається ще й лімфатичний вузол Придністров’я. Щоб мати уявлення про тамтешні хитросплетіння, пропоную прослухати матеріал Сергія Грабовського.

Сергій Грабовський

Офіційно Републіка Молдовеняске Ністряне або Придністровська Молдавська Республіка була утворена 2 вересня 1990 року. Проте, скажімо, Володимир Бондар, депутат Верховної Ради цієї республіки і один із лідерів місцевої української громади, наголошує: “Наша держава існує з 1989 року”.

Тоді відбувся перший з’їзд народних депутатів Придністров’я, який, фактично, знаменував вихід території зі складу Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки, яка у той час уже взяла курс на суверенізацію.

Після поразки заколоту ҐКЧП у серпні 1991 року і заборони діяльності КПСС у московській пресі були опубліковані компартійні документи, які засвідчували: створення Придністровської республіки як противаги так званим “молдавським сепаратистам” санкціоноване самим Горбачовим.

Проголошена під орудою ЦК КПСС республіка виявилася життєздатною і після розпаду Радянського Союзу. По-перше, на її території перебували частини та стратегічні сховища 14-ї армії, яка перейшла в підпорядкування Російській Федерації і реалізовувала стратегічні плани Кремля.

По-друге, великому тіньовому бізнесу, який у ті роки почав бурхливо розвиватися на території колишнього Союзу, для своїх оборудок потрібна була вільна від будь-чиєї державної юрисдикції територія.

По-третє, Придністров’я історично обставин справді було особливим регіоном у складі Молдови, чого офіційний Кишинів не врахував.

Адже до 1940 року Придністров’я (крім міста Бендери) входило як автономія до складу Радянської України, а молдовани становили і становлять меншість населення цього регіону. Ще раніше Придністров’я було складовою УНР.

Коли Молдова спробувала було привести Придністров’я до покори, 1992-го року розпочалася справжня війна. Жертвами бойових дій стали кілька тисяч військовиків і цивільних.

Як свідчать іноземні спостерігачі, при цьому у збройних формуваннях обох сторін до третини офіцерського складу становили етнічні українці. Головним чинником, який тоді унеможливив ліквідацію невизнаної жодною країною світу республіки, стала 14-та армія Росії, яка відверто допомагала придністровцям.

Наразі Придністров’я існує як квазінезалежна держава, очолювана незмінним президентом Ігорем Смирновим. Експерти вважають це утворення одним із європейських центрів “відмивання” грошей та контрабанди.

2003 року на межі з Придністров’ям були затримані 45% усієї вилученої українськими прикордонниками контрабанди.

У Придністров’ї, за оцінками експертів, понад третину населення становлять етнічні українці, кожен десятий житель має український паспорт. 30% експорту Придністров’я йде в Україну, а Григорій Суркіс є співвласником Молдавського металургійного заводу.

Павло Вольвач

Що ж, шановні гості, майже все висвітлив Сергій Грабовський, не згадав лишень, що Придністров’я – це досить мілітаризована територія. Простіше кажучи, там ще за Радянського Союзу збереглися гори зброї, ще від генерала Лебедя, й далі, й далі… Почнемо з цього питання, пані Наталіє, прошу.

Наталя Беліцер

Дякую. Ви якось влучили може в найбільш больову точку. Бо саме проблема демілітаризації цієї конфліктної зони, де насправді після припинення вогню ще в липні 92-го року і до останнього часу не відбувалося жодних зіткнень між так званим правобережжям і лівобережжям Дністра, тобто центральною Молдовою і Придністров’ям, зараз під великою загрозою.

По-перше, тому що дійсно радянська зброя, Україна до того має бути надзвичайно чутливою, бо ці вибухи у нас щоразу вже відбуваються.

Але те, що накопичено на території Придністров’я, найжахливіше – воно не піддається ніякому ані контролю, ані точній інвентаризації. Тобто цей процес після зобов’язань вивезти і російські війська, і російську зброю, прийнятому на Стамбульському саміті ОБСЄ в 99-му році, відбуваються якимись окремим непевними кроками і повністю контролюються, фактично, ні ОБСЄ, ні Молдовою, ні будь-якою міжнародною організацією, а так званою владою Придністров’я. Тобто вона припиняє процес і все, ніхто нічого не може зробити.

Чому це небезпечно? Останні експертні підрахунки стверджують, якщо такий вибух відбудеться на території Придністров’я, це буде катастрофа такого масштабу, який зачіпляє не тільки територію Молдови, не тільки територію України, а й сусідню Румунію, і весь регіон.

Тобто всі останні намагання провести хоча б інспекцію, що є на тих складах, блокуються Придністров’ям, навіть як останнього разу за умови домовленості ОБСЄ з генштабом Росії і відповідним військовим відомством Росії.

Тобто знову-таки Придністровська нелегітимна, невизнана ніким влада диктує правила гри, диктує, що кому можна робити і не робити, і досі жодна впливова міжурядова, міжнародна організація не була в змозі цей процес припинити.

Але щодо демілітаризації, якщо дозволите. Це були дуже складні переговори у зв’язку з запропонованим Україною власним планом врегулювання Придністровської проблеми, бо там в самому плані це не було прописано.

Усні пояснення, зокрема представників міністерства закордонних справ, просто казали, що це недоцільно вказувати, і так є зобов’язання по виведенню і вивезенню. І нещодавно, тобто 22 липня, минулої п’ятниці прийнятий згідно з українськими пропозиціями закон Молдови вже про основні принципи врегулювання Придністровської проблеми.

Чіткіше прописують проблему демілітаризації, що є надзвичайно актуальним, у зв’язку з усіма іншими проблемами.

Павло Вольвач

Дякую. пані Наталіє. Пане Сергію, торкніться трохи детальніше цього плану, запропонованого Україною, плану врегулювання. В чому він полягає?

Сергій Герасимчук

План врегулювання, запропонований Україною, це дуже цікавий документ, насамперед, якщо брати до уваги історію створення. Тому що спершу Україна запропонувала на саміті ГУУАМ в Кишиневі 7 кроків, які не були, фактично, детальним планом врегулювання Придністровського конфлікту.

Сам план був розроблений дещо пізніше. В ході його розробки відбулися певні зміни, тобто певні корективи, які не зовсім збігаються з виголошеними у Кишиневі положеннями.

Разом з тим план цікавий, що містить у собі деякі контраверсійні моменти, зокрема, скажімо, у плані згадується право населення Придністров’я на самовизначення…

Павло Вольвач

Власне, а хіба є такий народ як придністровський?

Сергій Герасимчук

Так справа в тому й полягає, що придністровського народу немає, більше того, населення, яке згадане, в одному місці в плані згадується “населенням”, а в іншому – “народ”.

Однак населення навіть за усіма канонами міжнародного права не має можливості самовизначатися, тому що це був би досить небезпечний прецедент, який би призвів би до цілої хвилі всіляких сепаратистських рухів, які були б абсолютно не обґрунтовані.

Павло Вольвач

Тобто Донецька республіка, Криворізька, зрештою, “кислокапустянська”, так?

Сергій Герасимчук

Це те, від чого і потерпала Україна…

Крім того, якщо торкнутися теми демілітаризації, то тут, безумовно, погоджуючись з пані Наталією, варто сказати, що сама демілітаризація є важлива не тільки тому, що існує загроза якогось там вибуху на території Придністров’я, який би зачепив. Ця проблема дуже гостро стоїть і для ЄС, зокрема в контексті останніх подій, останніх терористичних атак.

Павло Вольвач

Пане Герасимчук, а на скільки реально цей вибух можливий? (Не дай Боже, звісно).

Сергій Герасимчук

Важко сказати, на скільки реально він можливий, хоча цього вірогідність є. Тому що контроль в Придністров’ї дуже низький за усілякими озброєннями. І це яскраво продемонструвало також журналістське розслідування, де журналісти спробували придбати ракету, і їм це майже вдалося.

Причому після того, власне, після цих подій, після цього ж журналістського розслідування придністровська влада не дозволила провести інспекцію зі зброєю, тобто контроль там є, але дуже вибірковий, когось контролюють, а когось – ні. Особливо, якщо це вигідно владі Придністров’я.

Павло Вольвач

У мене питання до пані Беліцер. От скажіть, там значить у цьому плані регулювання домовлялися три сторони: Україна, Молдова і Придністров’я. Але влада Придністров’я постійно стоїть на досить жорстких позиціях щодо власної державності.

Як можна очікувати, що вона якось почне дослухатися до умов інших сторін, піде на якісь кроки, скажімо, прийнятних для всіх?

Наталя Беліцер

Як на мій погляд, то це взагалі формат, де рівні права в переговорному процесі мають Молдова – легітимне, визнане, це держава з її легітимним урядом, парламентом – і сепаратистський регіон. Щоб слухачам було зрозуміліше – це те саме, якби свого часу посадили під час сепаратистських пристрастей в Криму…

Павло Вольвач

Мєшкова, скажімо…

Наталя Беліцер

Так, Мєшкова з президентом Кравчуком і дозволили ставити один одному рівні умови. Тобто це, в принципі, хибний підхід. І саме завдяки йому цей конфлікт перетворився в так званий заморожений конфлікт.

А зміст терміну в цьому і полягає, що за всі 15 років, які минули від припинення гострої фази конфлікту, я підкреслюю, на відміну від усіх інших конфліктів, жодного зіткнення не відбулося.

Просування про врегулюванню кризи не тільки не відбулося, але цей сепаратистський режим значно зміцнився, набрав м’язів. І якщо вже трохи повернутися до питання демілітаризації, то мова тут не тільки йдеться про залишки російської армії і складів російської зброї, а й те, що, фактично, кожен 4-тий чоловік Придністров’я озброєний чи має причетність до суто придністровських силових структур.

Бо в Придністров’я є своя так звана армія, є жахливе міністерство так званої державної безпеки, яким, до речі, керує колишній римський омоновець Антюфєєв, проти якого Латвія довгий час кримінальну справу тримала.

Тобто там власна міліція, все це люди зі зброєю, і саме вони створюють загрозу для мирного населення. Не тільки правобережжя, але й своїх жителів.

Павло Вольвач

А от ми торкнулися питання населення. Питання до обох гостей: чи впливає на всі ці події, на ситуацію в Придністров’ї, Україні та Молдові фактор українців, які мешкають, 40% здається, в Придністров’ї, і в Молдові їх дуже багато.

Я пам’ятаю, що це була єдина республіка в складі СРСР, де більшість, крім основної нації, складали не росіяни, а саме українці.

Наталя Беліцер

Ви знаєте, це надзвичайно важливе питання, бо всі останні роки, фактично, всі роки намагань позірних чи явних врегулювання конфлікту з України дуже сильно маніпулювали, на мій погляд, цим українським чинником. Насправді об’єктивно українців Молдови набагато більше, ніж українців Придністров’я, до речі, 40% це трохи не так найбільшу етнічну групу Придністров’я складають не українці, а етнічні молдавани.

Значить українці Молдови набагато більше, ніж Придністров’я, але Україна, як держава, українська влада і навіть українське суспільство чомусь всі роки значно більше переймаються долею освітніми і іншими правами українців Придністров’я нехтуючи начебто забуваючи українців Молдови.

Павло Вольвач

Пане Герасимчук, Ви теж так вважаєте, що забуває Україна українців Молдови?

Сергій Герасимчук

Ні. Я би не сказав, що Україна забуває українців Молдови, хоча з іншого боку останнім часом в пресі ми маємо спекуляції і на цю тему. Тому що не так давно з’явилися громадські організації, які поставили собі за мету довести, що у Молдовії права українців нехтуються.

Повертаючись до Придністров’я і до українців Придністров’я, то тут треба сказати, що проблема ось в чому. По-перше, придністровські українці не почувають себе ідентичними з українцями, як такими. Значною мірою там домінує ще Радянська психологія і Радянська ідентичність.

Павло Вольвач

Тобто, рівень національної свідомості там вкрай низький?

Сергій Герасимчук

Вкрай низький і цьому усіляко сприяють навіть освітні механізми Придністровської Республіки, тому що навіть Історія України, яка вивчається в деяких українських школах вивчається з так званою місцевою компонентою. Тобто, Історія України значною мірою спотворюється і підлаштовується під історія Придністров’я, тому що цей штучний конструкт, який створений для того, щоб довести всьому світу, що придністровський народ насправді існує. Хоча, як пожартував один з мешканців Придністров’я: “Француз є французом будь-де у світі”, але придністровець тільки у Придністров’ї.

Павло Вольвач

Так само, як у школах Придністров’я я чув молдавську мову і викладають на основі кирилиці. Це єдине таке утворення у світі, де таке є.

Сергій Герасимчук

Так і це теж є дуже значною проблемою, тому що випускникам цих шкіл, які потім хочуть навчатися не тільки у Тирасполі, а й в Кишиневі або в Києві потім доводиться їхати до Кишинева звертатися до Міністерства освіти і легалізувати отриманий у школі атестат. Тому що атестати, які видає Придністров’я не мають жодної ваги, тому що саме Придністров’я не визнане, як державне утворення ніким у світі.

Павло Вольвач

Я хочу зачитати ось повідомлення. Йдеться саме про порушення прав українців. Громадянська місія українців в Молдові заявляє: “Що права українців там-таки нехтується, зокрема, право на працю. Як зазначає громадянська місія близько 200 000 українців не можуть влаштуватися на роботу”.

Наталя Беліцер

Якщо дозволите, з приводу, цієї місії я б сказала окремо, але я хочу вже трохи дискутуючи з шановним паном Сергієм надати конкретні факти. Різного ставлення до українців Молдови і Придністров’я.

Ще минулого року на зустрічі Конфліктологічної Міжнародної місія я від саме пана Володимира Боднара згаданого Сергієм Грабовським чула: “Так українська держава забезпечила всі наші школи підручниками і вона повинна була це зробити, це її обов’язок. І в цьому році ми дізнаємося, що також під час зустрічі пана Президента Ющенка з лідером Придністров’я Ігорем Смирновим знов йшла мова про повне забезпечення, що Україна буде надавати всі підручники літератури українцям Придністров’я”.

Так тепер такий факт спостерігачі на вборах Молдови 6-го березня від Альянсу-майдан спостерігали на Півночі Молдови в Гагагузії, зокрема, в селі, де є українська школа. Дізнавшись, що там українці до них звернулись вчителі, батьки і сказали, що в них взагалі немає ніяких ані літератури, ані підручників, нічим не забезпечена, що намагається Міністерство освіти допомогти Молдови, а не України. Вони пішли в ту школу і побачили дійсно наскільки жахливу ситуацію, що своїми силами без грантів, без державної допомоги, без будь-якої державної програми ті самі активісти зібрали літературу для бібліотек українською мовою, підручники для цієї ж школи за власний рахунок сіли в автобус і привезли це в українську школу.

Я думаю, цього одного випадку, я могла б ще десяток навести. Достатньо, щоб …. оцю різницю.

Павло Вольвач

Я хотів би ще таке питання. Чи може Придністров’я ввійти до складу України, торкнутися і його. Ось в мене є таке повідомлення.

Президент Молдови Володимир Воронін вітає участь України у врегулюванні Придністровського конфлікту і закликає співвітчизників не боятися того, що ця участь може призвести до приєднання Придністров’я до України. Дії Києва повністю узгоджені з Кишиневом, запевнив молдовський лідер в ексклюзивному інтерв’ю для Радіо «Свобода». Детальніше про це та про стосунки Молдови із сусідами, як їх бачить Володимир Воронін, розповідає Марія Щур.

Марія Щур

Нещодавнє перебування придністровського лідера Ігоря Смірнова у Києві та його переговори з президентом України Віктором Ющенком породили побоювання у Молдові, що Україна зазіхає на Придністровську територію. Так деякі оглядачі розцінили запрошення Ігоря Смірнова ввести українських миротворців та обіцянки подбати про українців на підконтрольній йому території. Але президент Молдови Володимир Воронін вважає, що такі побоювання є безпідставними.

«Було багато розмов про те, що ця територія Молдови може бути відділена. Але існує Гельсінська декларація від 1976 року про неподільність країн, недоторканність їхніх кордонів, і ми та вся міжнародна спільнота керується цими документами.

Президент Ющенко координував візит пана Смірнова до Києва особисто зі мною. І цей візит був потрібний для того, щоб ознайомити Смірнова із деякими елементами нашої спільної Молдовсько-Української декларації, яка спирається на план Ющенка.

Згідно з нашим проханням, мого і президента Ющенка, Європейський Союз буде здійснювати моніторинг кордону між Україною і Молдовою. І це було предмет обговорення у Києві».

Далі у розмові з радіо «Свобода» президент Воронін торкнувся проблем у стосунках Молдови з Росією, які, за словами Володимира Вороніна, почалися після того, як Молдова почала твердо відстоювати свою позицію.

«Після того, як ми дуже спокійно, але твердо почали обговорювати питання виведення російських військ та зброї, вирішення Придністровської проблеми закриття кордону та припинення контрабанди товарів і людей, тоді наші стосунки з Росією почали псуватися.

У стосунках з Молдовою, як і у стосунках з іншими колишніми радянськими республіками, Російській Федерації потрібно відкинути імперську зацикленість, яка досі формує стосунки з цими державами.

Якщо вони не відійдуть від цього, проблеми завжди існуватимуть. Немає великих братів та малих братів. Ми незалежна держава, і Росія повинна ставитися до нас як до незалежної держави».

Щодо стосунків із сусідньою Румунією, чистиною якої Молдова була до приєднання цієї території до Радянського Союзу за пактом Молотова-Ріббентропа, то тут молдовський президент вважає, що найкращий спосіб об’єднати молдовський і румунський народ – це вступ до Європейського Союзу.

«Я вірю у те, що наша Європейська інтеграція вирішить багато проблем. Два роки тому ми проголосили, що Молдова є багатоетнічна країна. Ми не маємо нічого проти жодного з народів, що населяють Молдову, чи це румуни, чи росіяни, чи болгари, чи гагаузи. Тому ці речі зараз не є на порядку денному».

Сказав президент Молдови Володимир Воронін в інтерв’ю радіо Свобода”

Павло Вольвач

Отже, Придністров’я, як я зрозумів не стане поки що принаймні частиною України судячи з того що сказав пан Воронін. Але у пані Наталі Беліцер я бачу маса-маса фактажу і їй просто нетерпеливиться його оприлюднити.

Нталя Беліцер

Так. Ви знаєте, я просто хотіла повідомити всім, кому цікава ця тема, що є такий український монітор, який видає центр “Миру конверсії та зовнішньої політики України Олександром Сушком очолюваний. І саме останній за липень матеріал аналітична доповідь цього дуже цікаву дає інформацію.

Тут можна з полегшенням побачити, що експертне опитування, я підкреслюю не громадська думка, а опитування експертів показує, що переважна більшість бачить майбутнє Придністров’я в рейінтегрованій Молдові, а виступає за той чи інший варіант, це насправді російський план Станіслава Білковського. Віддамо Молдову Румунії, а Придністров’я Росії модифікація протекторат України Росії чи приєднати до України, то за це виступає, аж 1, 8% експертів. Це дуже позитивне зрушення, хоча, в принципі, оцей начебто про український сентимент і до території і до етнічних українців Придністров’я справа маніпулювання ним.

Я виділила б 3 групи людей, які підтримують ідею приєднання Придністров’я до України. Одна група, це відверті політичні провокації. Достатньо згадати Дмитра Корчинського, який завжди був апологетом цієї ідеї і деякі конкретні кроки в цьому час від часу.

Друга, це люди, які пов’язані дуже тісно всякими бізнесовими інтересами, які в цій контрабанді згадані багато разів, їм це вигідно.

Павло Вольвач

Яка зросла, до речі, останнім часом. Перший віце-прем’єр Кінах заявив про це днями.

Наталя Беліцер

Знаєте, вона не просто зросла, вона весь час була дуже висока, але не відома. Значить Кінах вимагає і реально трохи прискіпливіше стежити, то виявляється її більше, а так її завжди було.

Але що дуже важливо, це третя група. Тих, хто хотів приєднати Придністров’я до України це так звані щирі патріоти, які не розуміють ані вкрай небезпечного такого підходу, бо казати про приєднання Придністров’я, і тоді забути про Європу, про приєднання до Європи в України, не буває.

Павло Вольвач

Прошу пане Герасимчук?

Сергій Герасимчук

Якщо дозволите ще один маленький коментар, тобто я би виокремив ще одну групу, яка мешкає, безпосередньо, у Придністров’ї. Це група тих, хто уже усвідомив, що придністровський режим Смирнова доживає свого кінця і свідомий того, що має відбутися в тій чи іншій формі ротації еліт. Чи це буде ротація еліт в складі єдиної Молдови, чи це буде ротація в складі, безпосередньо, відокремленого Придністров’я, але вона має відбутися. І ось такі псевдоукраїнські, псевдопатріоти спекулюють на почуттях української влади, намагаються продемонструвати всіляку свою лояльність в українській владі з тим, щоби отримати власне підтримку, з боку України на майбутніх виборах у Придністровський парламент, який згідно плану врегулювання придністровського конфлікту відіграватиме неабияку роль в цьому регіоні.

Павло Вольвач

Хоч по-суті це чистої води спекуляція, так?

Сергій Герасимчук

Так і популізм.

Павло Вольвач

В мене питання знову до обох, але почнемо з Вас пане Герасимчук. Значить, питання таке. Я впевнений, що існує кілька планів врегулювання цієї придністровської проблеми, а який, на Вашу думку, найбільш оптимальний і найбільш вигідний для України?

Сергій Герасимчук

Щодо питання більш оптимального і найбільш вигідного плану для України, як на мене, то питання так ставити не можна. Тому що, якщо приписати такий ідеальний план, то він не матиме успіху, оскільки зрозуміло, що план якщо він претендує на свою дієвість має хоч якоюсь мірою відбивати інтереси всіх сторін задіяних у конфлікті.

Таким чином, коли ми візьмемо існуючий план врегулювання придністровського конфлікту, то ми можемо погодитися з тим, що його можна взяти за основу, але взяти за основу знесенням певних коректив.

Зокрема, дуже сумнівною є цінність встановлення у цьому плані дуже жорстких часових рамок, зокрема, й щодо проведення виборів у Придністров’ї. Йдеться про те, що вибори мають відбутися на засадах демократичності і прозорості. Але про яку демократичність і прозорість може йтися, коли не припиняє свою діяльність Міністерство державної безпеки Придністров’я залишається президентом авторитарної Смірнов. Тобто, для проведення демократичних виборів треба трохи більше часу і треба трохи більше попрацювати з придніпровським електоратом.

Понад те, такі вибори мають проводитися із залученням молдавських партій, тому що Придністров’я (і з цим, принаймні формально, погоджуються усі) мусить залишитися у складі Молдови.

Якщо воно мусить залишитися у складі Молдови і претендує на те, щоби відігравати якусь роль у Молдові, то воно мусить бути задіяне і у політичне життя Молдови, і мусить бути складовою частиною політичної системи Молдови.

Щодо згадуваної демілітаризації… Мене дуже непокоїть той факт, що президент Смірнов, за результатами молдавського розгляду закону про основи врегулювання, заявив, що молдавський закон підриває план дій, запропонований Україною.

Чому він підриває? Тому, що Молдова на відміну від українського плану чітко прописала питання демілітаризації.

Я не бачу тут ніякого підриву. Мені здається, що саме демілітаризація має бути наріжним каменем такого плану, за умови такої демілітаризації план матиме успіх.

Ну і, звісно, п’ятисторонній формат ведення переговорів себе вичерпав. Це теж очевидно. Для врегулювання конфлікту потрібна подальша інтернаціоналізація, тобто залучення інших сторін, які зацікавлені у цьому регіоні і у його стабільності.

Це, зокрема, і ЄС, який дедалі більше опікується безпекою в регіоні, і Румунія, яка з незрозумілих мені причин була виключена із переговорного процесу, і, зрештою, США, які зараз є глобальним гравцем, і теж мали би бути включені, але не нарівні спостерігачів, яких можуть або запросити, або не запросити до обговорення ситуації, а які мають бути запрошені, тому що їх роль у світі є значною.

Наталя Беліцер

Сергій Герасимчук якраз озвучив позицію щодо терміну виборів, коли їх треба проводити, згідно з українським планом, що абсолютно не припустимо. Це була позиція і його, і О.Сушка, і ще низки українських експертів.

Дуже шкода, що розробники офіційного українського плану не прислухалися, бо зараз вони у дуже незручному становищі, оскільки зараз Генеральний секретар Ради Європи Террі Девіс буквально кілька днів назад сказав, що не може бути й мови не те, що про передчасні, а навіть про грудневі вибори в Придністров’ї, оскільки ще не може бути проведена демократизація. Те саме сказав і голова місії ОБСЄ Вільям Хілл також днями.

Тобто, співпала позиція українських експертів з дуже авторитетними міжнародними головами організацій і місій. Тут це абсолютно було даремним, що цього не зробили.

Павло Вольвач

А, зрештою, Україна, величезна держава, тим більше у порівнянні з невеличкою смужкою Придністров’я. На Вашу думку, чи достатній вплив там України? Чи відчувається цей вплив у Придністров’ї, чи він все ж таки невиправдано мізерний?

Наталя Беліцер

Це складне питання, бо формальна роль України була жалюгідна, мізерна. Наприклад, військова присутність – 10 військових спостерігачів. Все. Крапка. Тобто, ані миротворців, ані членів спільної контрольної комісії, нічого.

Тіньова бізнесова присутність, ці всі оборутки, вони дуже великі, але такі, що ховалися. Тепер новій владі надзвичайно складно…

Павло Вольвач

Це те, що можна позначити словом “кримінал”, напевне.

Наталя Беліцер

Так, кримінал, але не відвертий кримінал, а ці всі тіньові оборутки, у якому брали участь дуже високі посадові особи, і новій владі надзвичайно величезне завдання – це припинити цей процес.

Я дуже зраділа, коли побачила виступ Кінаха, який продемонстрував рішучу налаштованість щодо того, щоб перекрити ці канали контрабанди, що повністю відповідає європейським підходам, інтересам безпеки і стабільності регіону, і національним інтересам України.

Павло Вольвач

А якщо план, запропонований Україною (от будемо міряти) здійсниться, то і роль України у цьому регіоні збільшиться. Тоді можна говорити про успішність України?

Наталя Беліцер

Тоді? Без сумніву!

Більше того, якби нормально пророблений план, який, до речі, вже був узгоджений з президентом Румунії і був оприлюднений 22-го квітня на саміті ГУАМ у Кишиневі, то авторитет України надзвичайно зріс би, як того очікували лідери інших країн-членів ГУАМ.

На жаль, тоді все це не відбулося, а тепер необхідні додаткові зусилля, щоб виправдати українські претензії на роль регіонального лідера.

Павло Вольвач

І я хотів би за торкнути ще одну тему придністровського “трикутника” – це життя українців.

На цю тему мій колега Володимир Ляшко мав коротеньке інтерв’ю з послом з особливих доручень МЗС України Дмитром Ткачем, який опікується цією тематикою.

Володимир Ляшко

Пане Ткач, у невизнаній ПМР проживає більше 200 тисяч українців, причому 62 тисячі мають громадянство України. Оскільки паспорти ПМР не визнані на міжнародному рівні, то чи не поліпшилася консульська робота у Придністров’ї української дипломатії? Адже раніше були проблеми у місцевого населення отримати український паспорт.

Дмитро Ткач

Наше посольство досить активно зараз стало працювати щодо видачі паспортів тим громадянам України, які хочуть отримати цей паспорт і мають на це правові підстави. Кабмін дав відповідні розпорядження, щоб ці паспорти видавалися безкоштовно.

Володимир Ляшко

А яку оцінку Ви дали б розвитку українського шкільництва у Придністров’ї? До того ж у світлі місцевого контексту, а саме, там три офіційних мови, в тому числі і українська.

Дмитро Ткач

Нова українська влада приділяє велику увагу саме цій проблемі. Зараз Кабмін прийняв відповідні розпорядження по виділенню коштів для придбання і підручників для українських шкіл, і для українських класів.

Ми будемо вирішувати питання про те, щоб вчителі, які там викладають, в Україні проходили стажування на базі наших університетів.

На сьогодні ми розгортаємо велику роботу по забезпеченню українців можливостями для вивчення української мови.

Володимир Ляшко

Є можливість сподіватися, що і кількість українських шкіл зростатиме згодом?

Дмитро Ткач

Звичайно, таке завдання поставлене. Але тут потрібна мотивація. Якщо дитина закінчила українську школу, то вона має можливість продовжувати навчання і отримувати вищу освіту також українською мовою або безпосередньо в Тирасполі, або в Україні. У Тирасполі вже працює декілька вузів, і придністровське керівництво надає сприяння у цьому процесі.

В цілому якщо брати по Молдові і Придністров’ї, то це 200 дітей (100 з Молдови і 100 з Придністров’я), для яких навчання безкоштовне. Це ті студенти, які сюди приїздять, складають іспити і якщо показують нормальні знання, то вони тут навчаються безкоштовно.

Володимир Ляшко

А у яких вузах вони вчаться?

Дмитро Ткач

Вони навчаються практично по всій Україні.

Павло Вольвач

Допоки ми слухали пана Ткачука. То наші гості трошки іронічно посміхалися. Прокоментуйте, будь ласка.

Сергій Герасимчук

Щодо питання мов, то, передусім, попри те, що у Придністров’ї три офіційні мови: молдавська кирилицею, українська та російська, українську ви почуєте дуже рідко. Більше того, жоден із так званих офіційних представників у Придністров’ї українською не спілкується. Ви не почуєте українську ні на так званих кордонах, ні від так званих міліціонерів.

Якщо ви будете звертатися, то вас зрозуміють, але вам не відповідатимуть. Лише категорично наполягаючи на спілкуванні українською, можете досягти якогось успіху.

Павло Вольвач

Тут, як кажуть росіяни, “ а кто вам доктор”. Якби суспільство говорило українською, то нікуди б не ділися і урядові чиновники.

Сергій Герасимчук

І ще один момент. Мене зачепив один молдавський закон по врегулюванню, де йдеться, що у Придністров’ї залишається три офіційні мови – це українська, російська і молдовська, але вже латиницею, однак мовами діловодства вже є молдавська латиницею і російська. Мені здається, що у цьому питанні мали би бути принциповими до кінця і робити мовою діловодства лише молдавську латиницею або дозволяти рівні права всім трьом мовам.

Наталя Беліцер

Щодо 200 тисяч українців Придністров’я, то, по-перше, проведений окремо від Молдови перепис населення, не оприлюднений, по наших інтерв’ю з придністровцями, проведений був абсолютно з великою кількістю будь-яких фантазій і фальшувань.

Достовірно відомо, що відплив населення з Придністров’я такий, що там десь всього від 400-450 тисяч населення. Причому він більш-менш пропорційним був. Тобто, 200 тисяч не може бути навіть теоретично.

По-друге, демонстративно підтримуємо українців Придністров’я, водночас, згадана Вами громадянська місія, прямо націлена на викриття порушень прав українців Придністров’я. Серед членів цієї місії (я це питання вивчала дуже детально) немає жодного фахівця, експерта у галузі прав меншин, тобто навіть терміни, які вони застосовують, національно-культурні меншини, не існують ані в українському, ані в європейському, ані в міжнародному праві.

По-друге, серед них немає фахівців конкретно по Придністровському конфлікту і по Молдові, серед них немає жодного українського відомого правозахисника, проте залучений пан Іван Бургуджі як правозахисник з Молдови, який насправді очолював військове відомство в Гагаузії під час гострої сепаратистської кризи і має надзвичайно погану репутацію.

Тобто, дуже схоже, що ця місія вкладається в рамки політичного маніпулювання, яке б я у широкому плані окреслила б так: не припустити зближення України з Молдовою, зокрема, на шляху євроінтеграції. Для цього робиться дуже багато кроків: З одного боку, з Тирасполя: Смірнов і таке інше, те, що зазначив Сергій по плану молдавському, з іншого боку, в Росії і певні сили в Україні працюють у тому ж самому напрямку.

Павло Вольвач

Шановні гості, а які перспективи у Придністров’я, України і Молдови у контексті цього Придністровського конфлікту?

Сергій Герасимчук

В Україні у випадку врегулювання Придністровського конфлікту підніметься рівень авторитету, і вона зможе претендувати на те, щоби бути своєрідним арбітром не тільки на території Придністров’я, але і на території СНД і ГУАМу, зокрема там, де ще існують заморожені конфлікти.

Крім того, безумовно, вирішення Придністровського конфлікту сприятиме зближенню України і Молдови на шляху до євроінтеграції, що тільки підвищить авторитет обох країн.

Наталя Беліцер

На мій погляд, об’єктивно умови врегулювання Придністровського конфлікту на даному етапі сприятливі, як ніколи. Суб’єктивні мотиви саме і свідчать про те, що з усіх пострадянських конфліктів саме цей має найбільші шанси на швидке і ефективне вирішення нарешті.

Павло Вольвач

Час наш добігає кінця. Сподіваюся, що слухачі не нудьгували протягом цієї години, більше того, з’ясували для себе якщо не повну картину, то, принаймні, досить широку і панорамну щодо Молдови і Придністров’я, з’ясували для себе найпекучіші проблеми.

Придністров’я – це території, яка однаково близька як Молдові, так і Україні.

Нагадаю, що гостями передачі сьогодні були: Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика; і Сергій Герасимчук, експерт групи стратегічних та безпекових студій.

За операторським пультом був Сергій Балабанов, вів передачу Павло Вольвач

http://www.radiosvoboda.org/content/article/932945.html

Від початку незалежного існування на міжнародній арені Україна виявилася неспроможною визначитися щодо своїх зовнішньополітичних пріоритетів. Почасти держава вдавалася до практики балансування між Росією та Євроатлантичною спільнотою. Такий стан справ призвів до того, що діяльність спрямована на європейську та євроатлантичну інтеграцію здійснювалась без належного ентузіазму і здебільшого носила формальний характер. Відсутність прагнення наблизитися до євроатлантичних стандартів, що поєднувалася зі слабкою політичною волею, та потужним спливом з боку Росії призвела до фактичного саботажу усіх спроб приєднатися до ЄС та НАТО.

Навіть питання втілення Плану дій Україна – НАТО, своєрідного вказівника на шляху України до євроатлантичної інтеграції, фактично, перебувало на периферії пріоритетів зовнішньої політики України.

Проілюструвати згадане твердження може детальний аналіз виконання Цільового плану Україна – НАТО на 2004 рік.

Відповідно до положень Цільового плану Україна-НАТО на 2004 рік належало прийняти 34 нормативно-правові акти. З них розроблено 22 законопроекти: 12 – народними депутатами України, 1 – Президентом України, 9 – Кабінетом Міністрів України.

22 законопроектів, внесених до Верховної Ради,

5 прийнято як закони:

Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004, № 1618-IV, суб’єкт законодавчої ініціативи – Кабінет Міністрів України (термін виконання – І квартал, відповідальні – Мін’юст, ДСА, інші органи виконавчої влади);

“Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” від 01.07.2004, № 1952-IV, суб’єкт законодавчої ініціативи – народний депутат України (термін виконання – протягом року, відповідальні – органи виконавчої влади, залучені до підготовки, опрацювання та забезпечення виконання законодавчих актів відповідно до заходу);

“Про загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукоємних технологій” від 09.04.2004, № 1676-IV, суб’єкт законодавчої ініціативи – Кабінет Міністрів України (термін виконання – протягом року, відповідальні – МОН, Мінпромполітики, Мінекономіки, Міноборони, Мінфін, інші органи виконавчої влади);

“Про оцінку земель” від 11.12.2003, № 1378-IV, суб’єкт законодавчої ініціативи – Кабінет Міністрів України (термін виконання – протягом року, відповідальні – КМУ, Держкомзем, Мінагрополітики, Мінекономіки, Мін’юст, Державна комісія з цінних паперів та фондового рику, інші центральні органи виконавчої влади).

Адміністративний процесуальний кодекс України від 17.03.2005, суб’єкт законодавчої ініціативи – народний депутат України (термін виконання – протягом року, відповідальні – органи виконавчої влади, залучені до підготовки, опрацювання та забезпечення виконання законодавчих актів відповідно до заходу).

9 перебувають на різних етапах законодавчого процесу:

Загальнодержавна програма використання та охорони земель – суб’єкт законодавчої ініціативи – Кабінет Міністрів України, дата реєстрації у ВР – 03.07.2004, головний комітет – Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин, 02.11.2004 – повернуто на доопрацювання за наслідками обговорення в першому читанні (термін виконання – протягом року, відповідальні – КМУ, Держкомзем, Мінагрополітики, Мінекономіки, Мін’юст, Державна комісія з цінних паперів та фондового рику, інші центральні органи виконавчої влади);

Кримінально-процесуальний кодекс України – суб’єкт законодавчої ініціативи – народний депутат України, дата реєстрації у ВР – 19.05.2003, головний комітет – Робоча група з доопрацювання проекту Кримінально-процесуального кодексу України (Мойсик В.Р. Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, Онопенко В.В. Комітет з питань правової політики, Порошенко П.О. Комітет з питань бюджету, Тарасюк Б.І. Комітет з питань Європейської інтеграції), 10.07.2003 – повернуто на доопрацювання з наступним поданням на повторне друге читання (термін виконання – І квартал, відповідальні – Мін’юст, ДСА, інші органи виконавчої влади);

“Про судоустрій України” – суб’єкт законодавчої ініціативи – народний депутат України, дата реєстрації у ВР – 18.12.2003, головний комітет – Комітет з питань правової політики, перебуває на попередньому розгляді в комітетах (термін виконання – І квартал, відповідальні – Мін’юст, ДСА, інші органи виконавчої влади);

“Про стимулювання розвитку регіонів” – суб’єкт законодавчої ініціативи – Президент України, дата реєстрації у ВР – 14.04.2003, головний комітет – Комітет з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій, 19.06.2003 – прийнято за основу (термін виконання – протягом року, відповідальні – КМУ, Мінфін, Мінекономіки, Мін’юст);

“Про ринок земель” – суб’єкт законодавчої ініціативи – народний депутат України, дата реєстрації у ВР – 20.11.2003, головний комітет – Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин, 17.06.2004 – прийнято за основу (термін виконання – протягом року, відповідальні – КМУ, Держкомзем, Мінагрополітики, Мінекономіки, Мін’юст, Державна комісія з цінних паперів та фондового рику, інші центральні органи виконавчої влади);

“Про державний земельний кадастр” – суб’єкт законодавчої ініціативи – народний депутат України, дата реєстрації у ВР – 08.04.2004, головний комітет – Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин, 05.10.2004 – прийнято за основу (термін виконання – протягом року, відповідальні – КМУ, Держкомзем, Мінагрополітики, Мінекономіки, Мін’юст, Державна комісія з цінних паперів та фондового рику, інші центральні органи виконавчої влади);

Закон про внесення змін до Сімейного кодексу України – суб’єкт законодавчої ініціативи – народний депутат України, дата реєстрації у ВР – 14.11.2003, головний комітет – Комітет з питань правової політики, знаходиться на попередньому розгляді в комітетах (термін виконання – протягом року, відповідальні – органи виконавчої влади, залучені до підготовки, опрацювання та забезпечення виконання законодавчих актів відповідно до заходу);

Закон “Про внесення змін до Закону “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” – суб’єкт законодавчої ініціативи – народний депутат України, дата реєстрації у ВР – 19.03.2004, головний комітет – Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, знаходиться на попередньому розгляді в комітетах (термін виконання – протягом року, відповідальні – органи виконавчої влади, залучені до підготовки, опрацювання та забезпечення виконання законодавчих актів відповідно до заходу);

Закон про внесення змін до Закону “Про місцеві державні адміністрації” – суб’єкт законодавчої ініціативи – народний депутат України, дата реєстрації у ВР – 03.11.2004, головний комітет – Комітет з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, знаходиться на попередньому розгляді в комітетах (термін виконання – ІV квартал, відповідальні – Мін’юст, інші органи виконавчої влади).

8 відхилено:

Концепція національної інформаційної політики – суб’єкт законодавчої ініціативи – Кабінет Міністрів України, дата реєстрації у ВР – 12.12.2002, головний комітет – Комітет з питань свободи слова та інформації, 18.05.2004 – відхилено (термін виконання – протягом року, відповідальні – Держкомтелерадіо, інші органи виконавчої влади);

Господарський процесуальний кодекс України – суб’єкт законодавчої ініціативи – Кабінет Міністрів України, дата реєстрації у ВР – 11.02.2004, головний комітет – Комітет з питань правової політики, 25.06.2004 – відхилено (термін виконання – І квартал, відповідальні – Мін’юст, ДСА, інші органи виконавчої влади);

“Про органи юстиції України” – суб’єкт законодавчої ініціативи – народний депутат України, дата реєстрації у ВР – 11.02.2003, головний комітет – Комітет з питань правової політики, 19.10.2004 – відхилено (термін виконання – протягом року, відповідальні – органи виконавчої влади, залучені до підготовки, опрацювання та забезпечення виконання законодавчих актів відповідно до заходу);

“Про порядок організації і проведення мирних заходів та акцій в Україні” – суб’єкт законодавчої ініціативи – народний депутат України, дата реєстрації у ВР – 08.04.2004, головний комітет – Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, 04.06.2004 – відхилено (термін виконання – до початку виборчої кампанії, відповідальні – МВС, Мін’юст, інші органи виконавчої влади);

“Про викуп та примусове відчуження земельних ділянок права приватної власності” – суб’єкт законодавчої ініціативи – народний депутат України, дата реєстрації у ВР – 04.02.2003, головний комітет – Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин, 17.06.2004 – відхилено (термін виконання – протягом року, відповідальні – КМУ, Держкомзем, Мінагрополітики, Мінекономіки, Мін’юст, Державна комісія з цінних паперів та фондового рику, інші центральні органи виконавчої влади);

“Про іпотечні цінні папери” – суб’єкт законодавчої ініціативи – Кабінет Міністрів України, дата реєстрації у ВР – 18.02.2004, головний комітет – Комітет з питань фінансів і банківської діяльності, 21.09.2004 – відхилено (термін виконання – протягом року, відповідальні – КМУ, Держкомзем, Мінагрополітики, Мінекономіки, Мін’юст, Державна комісія з цінних паперів та фондового рику, інші центральні органи виконавчої влади);

“Про військово-технічне співробітництво з іноземними державами” – суб’єкт законодавчої ініціативи – Кабінет Міністрів України, дата реєстрації у ВР – 02.10.2003, головний комітет – Комітет з питань національної безпеки і оборони, 22.09.2004 – відхилено (термін виконання – перше півріччя, відповідальні – Мінпромполітики, Міноборони, Мін’юст, інші центральні органи виконавчої влади);

“Про свободу совісті та релігійні організації” – суб’єкт законодавчої ініціативи – Кабінет Міністрів України, дата реєстрації у ВР – 12.05.2003, головний комітет – Комітет з питань культури і духовності, 20.11.2003 – відхилено (термін виконання – IV квартал, відповідальні – КМУ, Держкомрелігій, Мін’юст, інші органи виконавчої влади).

Крім того, на виконання Цільового Плану Україна-НАТО не було внесено до Верховної Ради 12 законопроектів:

Програма гармонізації національних стандартів у сфері озброєння з відповідними стандартами НАТО (термін – березень – грудень, відповідальні – Держспоживстандарт, Міноборони, Мінпромполітики);

Концепція удосконалення системи адміністративно-територіального устрою України (термін – протягом року, відповідальні – Кабінет Міністрів України, Мін’юст, інші органи виконавчої влади);

Цільова програма реформування та розвитку Збройних Сил та інших військових формувань (термін – друге півріччя, відповідальні – Міноборони, МВС, СБУ, Адміністрація Держприкордонслужби, Мінекономіки);

Кодекс України про адміністративні правопорушення (термін – перший квартал, відповідальні – Мін’юст, ДСА, інші органи виконавчої влади);

“Про правове регулювання відносин, пов’язаних з виготовленням та розповсюдженням творів, які пропагують засоби і способи вчинення терористичних актів, з виробництвом, розповсюдженням, зберіганням, перевезенням, придбанням, пересиланням, відпуском, знищенням видавничої продукції з військово-прикладної тематики” (термін – протягом року, відповідальні – органи виконавчої влади, залучені до підготовки, опрацювання та забезпечення виконання законодавчих актів відповідно до заходу);

“Про адміністративно-територіальний устрій України” (термін – протягом року, відповідальні – Мін’юст, інші органи виконавчої влади);

“Про нормативно-правові акти” (термін – ІІ квартал, відповідальні – Кабінет Міністрів України, Мін’юст, інші органи виконавчої влади);

“Про державну інвентаризацію земель сільськогосподарського призначення” (термін – протягом року, відповідальні – Кабінет Міністрів України, Держкомзем, Мінагрополітики, Мінекономіки, Мін’юст, Державна комісія з цінних паперів та фондового рику, інші центральні органи виконавчої влади);

“Про управління землями державної власності” (термін – протягом року, відповідальні – Кабінет Міністрів України, Держкомзем, Мінагрополітики, Мінекономіки, Мін’юст, Державна комісія з цінних паперів та фондового рику, інші центральні органи виконавчої влади);

“Про Кабінет Міністрів України” (термін – IV квартал, відповідальні – Кабінет Міністрів України, Мін’юст, інші центральні органи виконавчої влади);

* “Про внесення змін до Закону “Про боротьбу з корупцією” (нова редакція) (термін – протягом року, відповідальні – органи виконавчої влади, залучені до підготовки, опрацювання та забезпечення виконання законодавчих актів відповідно до заходу);

“Про внесення змін до Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”(нова редакція) (термін – IV квартал, відповідальні – Мін’юст, інші центральні органи виконавчої влади).

Занепокоєння викликає той факт, що більшість законопроектів, які мали бути прийняті Верховною Радою у 2004 році були внесені до неї ще у 2003 році, відтак їх прийняття затягується вже безпосередньо парламентом.

Крім того, слід привернути увагу до того, що значна частина законопроектів була розроблена народними депутатами. І це попри те, що Верховна Рада не була долучена до розробки ЦП – 2004 і формально не є його виконавцем.

Щодо виконання Цільового плану Україна – НАТО на 2004 рік Комісія виявила таке:

Цільовим планом передбачалося виконати протягом 2004 року 229 заходів. З передбачених заходів Комісія оцінює як невиконані 53, що становить 23% обсягу запланованих робіт, як частково виконані 12, що становить 5% обсягу запланованих робіт, перенесено на пізніший термін або скасовано 9 заходів, що становить 4% і не виконуються вже протягом двох років 7 заходів, що становить 3% обсягу запланованих робіт.

Таким чином, у 2004 році було виконано лише 65% заходів Цільового плану (для порівняння у 2003 р. – 74%).

Нижче наведено декілька яскравих прикладів:

ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНІ ПИТАННЯ

ЦІЛЬ I.1.А.5. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СВОБОДИ ЗІБРАНЬ

Забезпечення реалізації конституційних прав громадян проводити збори, мітинги, походи і демонстрації та удосконалення нормативно-правового регулювання порядку реалізації цих прав, зокрема шляхом сприяння прийняттю Закону України про порядок організації і проведення мирних заходів та акцій в Україні та забезпечення його виконання (Відповідальні виконавці – МВС, Мін’юст, інші органи виконавчої влади, термін – до початку виборчої кампанії)

Проект Закону “Про порядок організації і проведення мирних заходів та акцій в Україні” (суб’єкт законодавчої ініціативи – народний депутат України) було внесено до Верховної Ради 08.04.2004, головний комітет – Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, і відхилено 04.06.2004.

Оскільки на виконання Цілі 1.1.А.5 у 2004 році передбачалося лише виконання цього заходу, Комісія зауважує провал у роботі щодо досягнення зазначеної Цілі у 2004 році.

ЦІЛЬ I.1.А.6. ЗАВЕРШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ РЕФОРМИ

Забезпечення виконання Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004 – 2007 роки, затвердженої Указом Президента України від 13 грудня 2003 року № 1433 (Відповідальні виконавці – КМУ, МОН, інші органи виконавчої влади, термін – протягом року)

Зазначена Державна програма у 2004 році, фактично, не виконувалася, і відповідні фахівці не готувалися, що можна вважати свідомою політикою направленою на гальмування процесів європейської та євроатлантичної інтеграції.

Загалом, заходи ЦП – 04, які стосуються внутрішньополітичних питань, у 2004 році виконувалися неналежним чином. Фактично, було провалено виконання заходів, спрямованих на зміцнення демократичних виборчих інституцій та проведення чесних президентських виборів, не докладено належних зусиль для зміцнення судової гілки влади, знехтувано необхідністю підготовки фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції.

ЕКОНОМІЧНІ ПИТАННЯ

ЦІЛЬ I.2.3. СТВОРЕННЯ УМОВ, НЕОБХІДНИХ ДЛЯ ВСТУПУ ДО СОТ

Продовження роботи з набуття Україною членства в СОТ до кінця 2004 року: завершення двосторонніх переговорів з доступу до ринків товарів і послуг з державами – членами Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до СОТ і підписання відповідних протоколів, сприяння прийняттю законів, необхідних для забезпечення вступу України до СОТ, підготовка проектів звіту Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до СОТ та Протоколу про вступ України до СОТ (Відповідальні виконавці – КМУ, Мінфін, ДПА, Мінекономіки, МЗС, інші центральні органи виконавчої влади, термін – протягом року)

Незважаючи на певну динаміку у сфері законодавчого забезпечення вступу України до СОТ, протягом року двосторонніх переговорів з доступу до ринків товарів і послуг з державами – членами Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до СОТ завершено не було. Відтак, захід виконано не було.

Розроблення та впровадження комплексу заходів щодо підготовки та перепідготовки фахівців у сфері державного управління, торговельної політики та права, міжнародних економічних відносин з питань основних напрямів діяльності СОТ (Відповідальні виконавці – МОН, Мінекономіки за участю Національної академії державного управління при Президентові України, термін – ІІІ квартал)

Проведена відповідальними виконавцями робота не містить у собі ознак комплексності.

Проблема підготовки висококваліфікованих фахівців у зазначених галузях залишається нагальною впродовж тривалого часу. Відтак, неналежне ставлення виконавців до втілення зазначеного заходу є неприпустим.

ЦІЛЬ 1.2.8. ПРИСКОРЕННЯ ПРОЦЕСУ ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИ

Розроблення і сприяння прийняттю законів, спрямованих на продовження земельної реформи в Україні, зокрема про: ринок земель; оцінку земель; державний земельний кадастр; викуп та примусове відчуження земельних ділянок, які перебувають у приватній власності; державну інвентаризацію земель сільськогосподарського призначення; управління землями державної власності; іпотечні цінні папери; затвердження Загальнодержавної програми використання та охорони земель (Відповідальні виконавці – КМУ, Держкомзем, Мінагрополітики, Мінекономіки, Мін’юст, Державна комісія з цінних паперів та фондового рику, інші центральні органи виконавчої влади, термін – протягом року)

Проект закону “Про викуп та примусове відчуження земельних ділянок, які перебувають у приватній власності” відхилено у другому читанні 17.06.2004, проект закону про державну інвентаризацію земель сільськогосподарського призначення знаходиться у стані розробки, проект Закону “про внесення змін до Земельного кодексу України (щодо вдосконалення державного управління землями)” подано до Кабміну 30.06.2004.

У встановлені строки Верховною Радою було прийнято лише один із зазначених законів, відтак, захід було виконано лише частково.

ЦІЛЬ I.2.10. СТВОРЕННЯ НЕОБХІДНИХ ПЕРЕДУМОВ ДЛЯ ФОРМУВАННЯ СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ

Розроблення проектів нормативно-правових актів, спрямованих на скорочення різниці в доходах високо- та низькооплачуваних верств населення, вдосконалення податкової системи у частині збільшення податків з надвисоких доходів, спадщини тощо. Забезпечення їх прийняття в установленому порядку (Відповідальні виконавці – КМУ, Мінекономіки, ДПА, Мінфін, Мінпраці, термін – протягом року)

Комісія оцінює захід як невиконаний, оскільки опрацьований Мінекономіки проект Закону “Про внесення змін до статті 89 Закону України про Державний бюджет України на 2004 рік” передбачає запровадження мінімальної заробітної плати в розмірі 237 грн., що не можна вважати передумовою для формування середнього класу.

ЦІЛЬ 1.2.11. ОБМЕЖЕННЯ РІЗНИЦІ У РЕАЛЬНИХ ДОХОДАХ МІЖ ВЕРСТВАМИ НАСЕЛЕННЯ З ВИСОКИМИ І НИЗЬКИМИ ДОХОДАМИ ТА ДОКЛАДАННЯ ЗУСИЛЬ ДО ЛІКВІДАЦІЇ БІДНОСТІ

Продовження реформування системи оплати праці, зокрема запровадження погодинної мінімальної заробітної плати в Україні (Відповідальні виконавці – Мінпраці, Мінекономіки, Мінфін, Мін’юст, Держпідприємництво, термін – протягом року)

Захід не виконується другий рік поспіль.

ЦІЛЬ 1.2.12. ПОСИЛЕННЯ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ

Розроблення проекту Енергетичної стратегії (Відповідальні виконавці – КМУ, Мінпаливенерго, інші центральні органи виконавчої влади, апарат РНБОУ за участю НАН, термін – протягом року)

Захід не виконано. Проект знаходиться на розгляді Президента України з грудня 2003 року і жодних доручень Кабміну щодо подальших дій відповідальним виконавцям не надходило.

Загалом у частині заходів, що стосуються економічних питань, виконано значні обсяги роботи. Водночас, слід наголосити на недостатніх темпах роботи щодо вступу України до СОТ, затримці у запровадженні в Україні Енергетичної стратегії.

ІНФОРМАЦІЙНІ ПИТАННЯ

ЦІЛЬ I.3.2. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВІЛЬНОГО ОТРИМАННЯ ТА ПОШИРЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ ЗАСОБАМИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Сприяння прийняттю і реалізації Концепції національної інформаційної політики (Відповідальні виконавці – Держкомтелерадіо, інші органи виконавчої влади, термін – протягом року)

18 травня 2004 р. проект згаданої Концепції було відхилено Верховною Радою України. Відтак, у встановлені строки захід не було виконано.

ЦІЛЬ I.3.3. ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ ВІДПОВІДНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ДЛЯ УСУНЕННЯ ПЕРЕШКОД У ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Створення системи моніторингу перешкод у сфері телебачення і радіомовлення (Відповідальні виконавці – Держкомтелерадіо за участю Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, термін – І квартал)

Інформації про створення системи моніторингу перешкод у сфері телебачення і радіомовлення протягом першого кварталу немає. Відтак, захід не було виконано у встановлений термін.

Здійснення заходів щодо ратифікації Європейської конвенції про транскордонне телебачення зі змінами, внесеними згідно з Протоколом поправок до Європейської конвенції про транскордонне телебачення (Відповідальні виконавці – МЗС, Мін’юст, Держкомтелерадіо, Держкомзв’язку, Мінекономіки, за участю Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, термін – I квартал)

Захід у встановлений ЦП – 04 термін виконано не було.

Розроблення проекту Інформаційного кодексу України з урахуванням рекомендацій Ради Європи щодо усунення перешкод у діяльності засобів масової інформації (Відповідальні виконавці – Держкомтелерадіо, Мін’юст, за участю Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, термін – протягом року)

За інформацією Держтелерадіо, орієнтовний термін набуття чинності Інформаційним кодексом – 2006 рік. Відтак, другий рік поспіль захід не виконується і вірогідність його виконання у 2005 році є низькою.

ЦІЛЬ I.3.5. ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ОБІЗНАНОСТІ ГРОМАДСЬКОСТІ З ДІЯЛЬНІСТЮ НАТО ЧЕРЕЗ СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ З НАТО У СФЕРІ ІНФОРМАЦІЇ, ВКЛЮЧАЮЧИ СПІВРОБІТНИЦТВО З ЦЕНТРОМ ІНФОРМАЦІЇ ТА ДОКУМЕНТАЦІЇ НАТО В УКРАЇНІ

Продовження реалізації проекту “Створення Веб-порталу “Співробітництво Україна – НАТО” (Відповідальні виконавці – МЗС, Держкомзв’язку, Держкомтелерадіо, термін – згідно проекту)

Попри певну динаміку (підготовка технічної документації, погодження укладання Договору про закупівлю технічного обладнання) другий рік поспіль веб-портал не вводиться в експлуатацію, що гальмує втілення Цілі 1.3.5 у цілому.

Оцінюючи виконання частини ЦП – 04, що стосується інформаційних питань, треба зауважити значну кількість заходів, що були перенесені на 2005 рік і це попри те, що підвищення рівня обізнаності громадськості з діяльністю НАТО є нагальною потребою для успішної євроатлантичної інтеграції України. А також слід наголосити на тому, що саме на цю частину ЦП – 04 припадає найбільша кількість заходів, виконання яких зривається другий рік поспіль. Таке поєднання свідчить про те, що протягом 2004 року не лише не було виконано заходи перенесені з ЦП – 03, але й накопичено нові “борги”.

СПІВРОБІТНИЦТВО З НАТО

Оцінюючи виконання розділу в цілому, можна дійти висновку, що заходи Цільового плану Україна – НАТО на 2004 рік, які стосувалися безпосередньо співробітництва з НАТО, виконувалися найгірше. Значна кількість заходів була практично невиконана або ж робота відповідальних виконавців зводилися лише до втілення незначної частини завдань заходу.

Така ситуація з виконанням заходів, передбачених розділом “Співробітництво з НАТО”, унаочнює сповільнення не тільки виконання ЦП – 04, але й гальмування спіробітництва з НАТО в цілому протягом року.

Таким чином:

Цільовий план Україна – НАТО на 2004 рік ще на момент підготовки містив у собі суттєві недоліки у частині визначення відповідальних виконавців. Зокрема, до таких недоліків можна віднести відсутність інформації про конкретних виконавців заходів у випадках, коли в Цільовому плані вони зазначені як “органи виконавчої влади”, “центральні органи виконавчої влади”, “інші органи виконавчої влади”, “інші причетні органи виконавчої влади”, оскільки наявне визначення відповідальних виконавців унеможливлює контроль за їх діяльністю.

Неналежним чином, абстрактно була також сформульована частина заходів. (Наприклад, ЦІЛЬ I.1.А.2. ЗМІЦНЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ ТА НЕЗАЛЕЖНОСТІ СУДОВОЇ ВЛАДИ, захід: Опрацювання питання щодо забезпечення доступу суддів до електронних баз даних судових рішень.) Сумнівною є як можливість проконтролювати стан виконання такого заходу, так і його цінність для втілення Плану дій Україна – НАТО в цілому. Необхідно зазначити, що такі абстрактні заходи із сумнівною цінністю для Плану дій Україна – НАТО не є поодинокими. (Наприклад: сприяння прийняттю законів, необхідних для забезпечення вступу України до СОТ; Вивчення питання про видання інформаційно-аналітичного журналу “Україна – НАТО” тощо)

Значна кількість заходів була цілком невиконана, повільно виконувана або перенесена . Це може бути результатом або несумлінного ставлення до виконання завдань Цільового плану, або неналежного планування цього документа.

Заходи ЦП – 04, які стосуються внутрішньополітичних питань, у 2004 році виконувалися неналежним чином. Фактично, було провалено виконання заходів, спрямованих на зміцнення демократичних виборчих інституцій та проведення чесних президентських виборів, не докладено належних зусиль для зміцнення судової гілки влади.

Оскільки євроатлантична інтеграція України передбачає проведення економічних реформ та зміцнення економічної, соціальної та енергетичної безпеки України, необхідно наголосити на необхідності забезпечення прийняття рішень, які відповідають принципам і цілям Плану дій Україна – НАТО, зокрема істотного підвищення життєвих стандартів, поглиблення міжнародного економічного співробітництва і забезпечення вступу до СОТ, і наголосити на тому, що завершення двосторонніх переговорів щодо вступу України до цієї організації, які були передбачені ЦП – 04, як і створення передбачених передумов для формування середнього класу, не відбулося.

Найбільш показовою у цьому відношенні є ситуація з виконанням заходів, передбачених розділом “Співробітництво з НАТО”, яка унаочнює сповільнення не тільки виконання ЦП – 04, але й гальмування співробітництва з НАТО в цілому протягом року. Адже було перенесено на наступний рік більшість спільних заходів і відповідно суттєво загальмовано процес євроатлантичної інтеграції у цілій низці сфер.

Можна також констатувати відсутність протягом останніх двох років прогресу щодо поглиблення співробітництва України з НАТО у сфері інформації, включаючи парламентське співробітництво, підвищення рівня обізнаності громадськості з діяльністю НАТО через співробітництво України з НАТО у сфері інформації. Глибоку стурбованість викликає відсутність необхідної державної системної цілеспрямованої інформаційної політики з питань співробітництва України з НАТО, належної співпраці у цій царині з Верховною Радою. Це, в свою чергу, має вкрай негативні наслідки для поширення серед української громадськості об’єктивної інформації про НАТО, утвердженню в суспільній свідомості стереотипів часів “холодної війни”, низького рівня підтримки населенням євроатлантичної інтеграції.

Запропонований аналіз відображає недоліки і відвертий саботаж діяльності по лінії співробітництва України з НАТО за часів режиму Кучми. Він також унаочнює, яку “хвору” спадщину отримав Віктор Ющенко, займаючи президентське крісло. Але вкрай дивним є те, що деякі помилки повторюються навіть зараз.

Передусім, Цільовий план Україна – НАТО на 2005 рік був підписаний Президентом тільки у другому кварталі, хоча передбачалось, що він вступить в дія на початку року.

Наступне, Цільовий план на 2005 рік містить тіж недоліки, що й Цільовий план на 2004 рік (наприклад: неконкретне визначення відповідальних виконавців).

Понад те, у 2003 році своєрідна ситуація склалася із заходами щодо поліпшення стану свободи слова й друку. Нацрада з питань ТБ і РМ, основний виконавець цього заходу, начебто зосередила увагу на видачі ліцензій на прозорих умовах. Однак, ефективність цієї роботи загалом видавалася сумнівною. Як наслідок, припинення мовлення радіо “Свобода” в FM діапазоні на хвилях радіо “Довіра”, закриття радіо “Континент” тощо.

Нині ситуація змінилася і свобода слова є задекларованим пріоритетом нової політичної еліти. Проте, з інших причин, але з тим же результатом – скорочення кількості незалежних і демократичних засобів інформації – змінює свій формат радіо “НАРТ”, перетворюючись на розважальний ресурс.

Підсумовуючи все вище сказане треба з прикрістю визнати, що Ющенко успадкував традицію “повільної інтеграції” і ніяких кардинальних змін у цьому процесі наразі не відбулося.

http://cpcfpu.org.ua/projects/foreignpolicy/papers/605/

Брюссельські політики, якщо вони хочуть забезпечити історичну перспективу європейської спільноти, мають усвідомити ту обставину, що Україна без Євросоюзу буде існувати як завгодно довго, а Євросоюз (як своєрідна мезодержава) без нас – ні

Зараз Євросоюз формується та проектується. Наскільки цей проект уже відбувся? Чи можливим є розпад ЄС? Що буде з Євросозом, скажімо, через 10 років?

Думаю, що говорити про те, що Євросоюз „відбувся” – передчасно. Його інтеграційне становлення досі не сповнене ні політичним, ні правовим, ні культурним сенсом. Про історичне ствердження і говорити нічого. ЄС – це вродливе дитя “холодної війни”, унікальний, амбіційний політичний задум з прицілом на “мирну і забезпечену” історичну перспективу, як донедавна казали, “спільного європейського дому”. Проте, Євросоюз таке ж “юне теля” як і всі інші держави та міжнародні організації нового часу, при цьому передусім, я маю на увазі, незрілість політичних й адміністративних еліт таких утворень. Звичайно, Брюссель упевнений у своїй дипломованості і всіляко на цьому наголошує як у світовій політиці, так і у взаєминах із сусідами.

Зараз Євросоюз намагається привласнити історичний досвід Європи, хоча його власна історія існування й розвитку коротенька – з початку 90 років минулого століття. Зрештою, одна справа усталені національні еліти “Старої Європи”, а інша – політико-адміністративна “елітна солянка” в Брюсселі. Євросоюз росте, дякувати Господу, більш-менш здоровим, пізнає себе, вчиться нової геополітики, набуває історичного досвіду, творить новітню європейську ідентичність. Як кажуть в Україні – “з нього буде або щось велике, або ж велике ледащо”.

Розглядаючи ЄС як певний проект, можна зауважити, що він переобтяжений різнорідними клопотами, пов’язаними саме із періодом росту, становлення. Передусім це стосується побудови взаємин зі США, аморфної євразійської політики, адміністративної вайлуватості і фінансовими проблемами, куцим стратегічним мисленням. З точки зору теорії держави, Євросоюз являє собою конфедерацію з тенденцією до перетворення у федерацію, тобто – у зрозумілу всім державну модель з єдиним урядом, парламентом і таке інше. Проте помітно, як даному процесові опираються національні еліти, котрі стоять на сторожі суверенності націй-держав. Гадаю, у цьому відношенні варто очікувати неабияких політичних баталій, – і вже тільки це може поставити історичну перспективу Євросоюзу під питання.

З іншого боку, говорити про якийсь розпад ЄС у ближчій чи середньостроковій перспективі теж не доводиться, бо діє чинник великого політичного ентузіазму, піднесення, прагнення до єднання європейських народів, і ця інтеграційна сила є набагато сильнішою за дезінтеграційні викривлення. Загроза існуванню Євросоюзу лежить на горизонті віддаленої історичної перспективи. Маю на увазі те, чи зуміє Євросоюз перетворитися у стійку політико-правову, економічну і соціальну систему і постати (а іншого йому не дано) в якості світової потуги чи ні? Метал звичайно міцний і надійний матеріал, поки його не роз’їсть іржа. Так і з Євросоюзом: якщо його зсередини не підточить “націоналістичне скиглення”, то він не впаде.

Чи здатна Україна прийняти Європу цивілізаційно, і якщо так, то що ми можемо запропонувати Європейському Союзові?

Звичайно ж, Україна може і мусить прийняти Європу цивілізаційно, бо є її невіддільною історико-культурною частиною, не говорячи вже про політичну, економічну і безпекову раціональність. З цього приводу уже багато сказано про те, що Україні необхідно привести у відповідність з європейськими нормами політичні, правові, економічні відносини в середині держави, підтвердити сповідування ліберально-демократичних і гуманістичних цінностей, а також усвідомити і сприйняти нову європейську ідентичність. Вважаю, що саме останнє є справжньою проблемою, бо до сьогодні маємо неприємності з незавершеним процесом національної ідентифікації, а без неї буде неможливо освоїти й нову, європейську, якої ми прагнемо досягти через політику “європейського вибору”.

Я переконаний, що без України Євросоюз як потенційний світовий центр (що зумовлено його власною парадигмою розвитку) не складеться – буде щербатим горщиком. Те ж саме стосується й залучення до ЄС інших європейських країн, проте Україна у цьому відношенні “поза конкурсом”. Окрім того, Євросоюз збагатиться здобутками української культури, думки, творчості, науки, зросте демо- і географічно, додасть у природних ресурсах, економічній і військовій потузі, геостратегічному потенціалі, комунікаційній інфраструктурі… З Україною ЄС отримає органічно необхідну “східну стіну” для “спільного дому”.

Скажу більше: Україна (як і інші держави) без Євросоюзу буде існувати як завгодно довго, а Євросоюз (як своєрідна мезодержава) без нас – ні. Тому брюссельські політики, коли хочуть забезпечити історичну перспективу європейської спільноти, мають усвідомити цю обставину. І мова не йде про нав’язування українців, як нерідко сприймаються у ЄС наші невдалі інтеграційні кроки, мова також не про дармоїдство, як надуманий інтерес України щодо перебування в складі Євросоюзу. Йдеться про здійснення ідеї “Великої Європи”, з якою пов’язана українська культура, світогляд, політика та історія. Я переконаний, що або прийде час коли єврокомісари будуть “викручувати руки” Україні з тим, аби “загнати” її до ЄС; або ж, за відсутності такого історичного факту, європейські історики будуть паплюжити їх за ригідність мислення і політичний снобізм.

Тому у європейських представників немає підстав відчувати роздратування інтеграційними планами України і її наполегливістю, як і в українських – розчаровуватися від невдач. Сьогодні одним треба вчитися говорити “так”, а іншим – не поспішати зі “шлюбним контрактом”.

Яку роль може отримати Україна, вступивши до ЄС? Чи не доведеться нам терпіти приниження “бідного родича”? Чи не бачитимуть нас в якості біженців від Росії?

У Вашому запитанні звучать категорії політичної психології… Скажу так: усе залежатиме від нашої поведінки: не будемо себе так відчувати, то не будемо так себе і поводити. Будемо усвідомлювати свої можливості, адекватно до них поводитися, – то й ставлення до нас буде поважне. Хіба Україна, здійснюючи євроінтеграційну політику, прагне втекти чи сховатися під крило ЄС від Росії, і чи є підстави для таких припущень? …А якби й були, то хіба може серйозна держава дозволити собі уникати власної відповідальності за усунення такого роду ризиків чи загроз? Думаю, що це не в характері України. І чого б це нам культивувати якійсь власні російські острахи? Досить нам “досягнень” російської інформаційної політики і пропаганди, яка так “на інформувала” росіян, що ті тепер, згідно з останніми соціологічними опитуваннями, дивляться вовком на нас. Найбільше, на що можна вказати, так хіба що на те, що вступ до Євросоюзу сприятиме й без того динамічному процесу історичного розмежування державного, політичного і культурного розвитку України та Росії.

Однак розв’язання проблеми історико-політичного примирення і довіри між державами залишиться виключно питанням порядку денного двосторонніх відносин. До речі, на мою думку, саме воно складає грунт для різнорідних інсинуацій і спекуляцій у взаєминах, різноманітних перешкод розвитку взаємоповажних, рівноправних і насправді добросусідських відносин. Думається, що доречним засобом подолання наведеної проблеми, рівно як і російського волюнтаризму та зверхності, нарешті стане відкритий і чесний політичний діалог, розробка і втілення певної спільної стратегії. Можу додати, що десь схожими виглядають “особливості” й українсько-польських стосунків: у них чимало “зрізаних кутів” – тут головне не перехитрувати самих себе. Історичне примирення має бути справжнім, а не надуманим, адже ціна недомовок може виявитися непомірно високою.

Проте, зрозуміло, що роль України на Європейському континенті і ставлення до нас європейських партнерів і союзників значною мірою визначатиметься сукупним потенціалом держави, її поведінкою у взаєминах і на міжнародній арені. Гадаю, що Україні з цього приводу нічого нарікати… Вже зараз багато хто з європейських оглядачів звертає увагу на те, що незабаром європейцям доведеться суттєво поступитися у європейській політиці на Сході Європи міцніючій Україні, а при нашому вступі до ЄС – варто готуватися до перегрупування сил і зміни політичних ролей. Зверну увагу на таку річ: звичне для нас порівняння України і Росії призвело до того, що ми почуваємо себе якимись малими, але коли ми порівнюватимемо нашу державу з європейськими країнами, то почуватимемося значно більшими, якщо не великими.

Хто із зовнішніх гравців (окрім Польщі) здатен лобіювати наш вступ до Євросоюзу? Хто (окрім Росії) міг би нам зашкодити?

Прикро визнавати, однак про Україну важко говорити як про державу з довгим списком справжніх союзників. У нас багато потенційних партнерів, які могли б стати такими, якби Україна відповідно себе поводила. Разом з тим, окрім Польщі, певне сприяння може надати Німеччина, Великобританія, можливо – Італія. Цікавим є те, що допомогу у здійсненні євроінтеграційної мети Україна може отримати з боку США і Канади.

А серйозно нашкодити у цій справі можемо ми тільки самі. Навіть з боку Росії, на мій погляд, нам не слід чекати якихось суттєвих “палиць у колесах”. Інтриги і провокації будуть, це зрозуміло: не в інтересах Росії втрачати сфери і зони міжнародного впливу. Однак не розумію, яким чином Москва могла б вплинути на позицію не менш амбіційних європейців?

Однак, Європа й досі не вирішила, що їй робити з Україною. Що їй заважає бути рішучішою у ставленні до нас? Що ми можемо зробити, аби європейці швидше прийняли нас?

Передусім – заспокоїтися і йти на Захід розміреним кроком за тінню наших здобутків. Бути відповідальними та послідовними у міжнародних зобов’язаннях, активними у європейському політичному процесові, налагодити постійний діалог з актуальних проблем взаємодії і співпраці як зі столицями окремих європейських держав, так і (а то й передусім) з Брюсселем. Якщо раніше до Помаранчевої революції в Євросоюзі вичікували, коли Україна з’ясує власну стратегію розвитку, то зараз набирають силу оптимістичні настрої. Цю тенденцію вкрай важливо підтримати і розвинути. У цьому ракурсі вважаю цілком вдалими кроки нинішнього керівництва держави на європейському напрямі, зокрема, – заяви про готовність введення Україною безвізового проїзду для громадян ЄС.

Як я вже казав, суттєвою політичною вадою Євросоюзу є інертність його мислення і дій. Поки що більшість з європейської політичної верхівки залишається скептичною щодо України. В ЄС жадають підтверджень політичних декларацій оновленої української влади, очікують успіхів цьогорічної урядової політики, спостерігатимуть за ходом і підсумками парламентського передвиборчого процесу 2006 року. Проте більш значущим, цінним для нас є зміна на краще у ставленні до України пересічних європейців. Вважаю, що це є нашим найголовнішим євроінтеграційним здобутком.

Дистанціювання ЄС від України, його надто обережна поведінка в українській інтеграційній справі пояснюються також і тягарем відповідальності за політичну долю Євросоюзу в цілому: європейці мають переконатися (а ми маємо цьому якнайліпше сприяти), у цілковитій європейській ідентичності України (стосовно цінностей, права, процедур, ефективності державної політики, досягненні соціально-економічних успіхів і т.п.). З європейської точки зору, Україні необхідно виважено розвивати відносини зі США та Росією – враховувати специфіку інтересів ЄС, розвивати економічну кооперацію (особливо у сфері міжрегіонального транспорту й енергетики), генерувати стабільність і миротворчість – стати економічною і мілітарною потугою ЕС на Сході Європи.

Однак, якщо Україна стане такою самотужки, у неї виникне ризик втратити інтерес до вступу до Євросоюзу. Тому є цілком справедливими зауваження з боку України, що не тільки вона має сприяти розв’язанню загальноєвропейських проблем, але й Євросоюз має виявляти куди більше уваги власне українським проблемам. Європейці мають набагато активніше брати участь в економічному, культурному і політичному житті України, ніж це було досі. Настав час “не забивати цвяхи у парканах, а витягати їх”. Вважаю, що на сьогодні склалися всі основні умови для інтенсифікації політичної взаємодії, економічної співпраці і секторальної інтеграції.

Так коли ж Україна нарешті стане членом Євросоюзу?

Наша країна приречена бути частиною Євросоюзу, сам хід новітньої історії зумовлює це. Мало б трапитися щось незбагненне, аби Україна так і залишилася поза межами ЄС. Якщо говорити про час повноцінного членства України в ЄС, то це десь приблизно 2009-2012 роки. Чому повноцінне членство і так швидко? Річ у тім, що Україну інше навряд чи влаштує. Це також не відповідало б потребам політичного забезпечення становлення Великої Європи, адже при збереженні динаміки позитивних економічних і соціальних змін в Україні, нинішнє суспільне піднесення, з одного боку, і європейським оптимізм щодо України – з іншого, зіллються в процес взаємного ентузіазму, котрий стимулюватиме необхідні інтеграційні заходи і процедури.

http://dialogs.org.ua/dialog.php?id=20&op_id=534#534

Чергове розширення Європейського Союзу (ЄС) 1 травня 2004 року, в результаті якого до цієї організації приєдналось десять нових країн, не може не справляти певного впливу на будь-яку міжнародну організацію або об’єднання на  Європейському континенті. Центральноєвропейська ініціатива (далі – ЦЄІ, Ініціатива), яка по своєму формату є найстарішою та найбільш субрегіональною організацією в Європі, також не є виключенням.

Перші кроки організації, починаючи з 1989 року, були пов’язані з реконструкцією політичних та економічних структур. Однак, політичні події, які розгорталися в Східній Європі (передусім, розпуск Варшавського Договору у 1991 та початок розвалу Югославії) змінили передумови співробітництва держав, які намагались йти шляхом демократії та ринкових реформ. ЦЄІ пройшла цікавий шлях становлення і розвитку, і, як здається, своїм досвідом і потенціалом може ефективно долучитися до втілення “Об’єднаної Європи”.

У складі ЦЄІ дві високорозвинені країни – Австрія та Італія – є “старими” членами Євросоюзу, 5 країн щойно вступили до ЄС (Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина). Ще дві держави є офіційними кандидатами на членство у Євросоюзі (Румунія та Болгарія), а ще п’ять охоплені процесом Стабілізації та асоціації для Балкан (Албанія, Боснія-Герцеговина, Македонія, Сербія та Чорногорія, Хорватія). Нарешті, три країни зі складу СНД – Білорусь, Молдова, Україна, які належать до категорії “сусідів” ЄС (в рамках програми “Розширена Європа – нове сусідство”), теж входять до Ініціативи.

Властивою, примітною рисою Ініціативи є її членська строкатість, яка дещо розмиває цілісне сприйняття організації в географічному та історичному сенсі.  Ініціатива є комплексною, негомогенною структурою із 17 країн-членів й охоплює територію в 2,4 млн. км2, на якій проживає 250 млн. чоловік. Ці країни відмінні за рівнем економічного, технологічного, гуманітарного розвитку, приналежністю до політико-економічних і, навіть, геополітичних формацій. Принагідно зазначимо, що ЦЄІ є неповноцінною міжнародною організацією, оскільки не є визнаною з боку ООН – не отримала відповідного міжнародно-правового визнання, статусу. Таким чином, ЦЄІ необхідно розцінювати як міжнародний політико-економічний форум зі співпраці і розвитку. Разом з тим, Ініціатива має повноцінну Штаб-квартиру, розміщену в Трієсті (Італія). Її діяльність визначається директивами та розпорядженнями, які приймаються безпосередньо Комітетами, що дозволяє уникати тривалих ратифікаційних процесів, і що, у свою чергу, надає діяльності Ініціативи більшої гнучкості.

Отже, ЦЄІ є передусім зосередженням держав, які будучи істотно відмінними, об’єднуються у прагненні інтеграції в загальноєвропейський політичний та економічний простір і, як наслідок, в пошуку нових форм співробітництва між собою і Євросоюзом.

Однак, до останнього часу країни-учасниці ЦЄІ, з тих, які щойно вступили в ЄС, справедливо розглядаючи Євросоюз як фактор стабільності, тяжіли до хибного сприйняття його в якості панацеї від усіх проблем загалом. Так, наприклад, при спробі визначення актуальних завдань, які в недалекому минулому відносилися до першорядних для ЦЄІ, спостерігалося неминуче намагання пов’язати їх із підготовкою до членства в ЄС. Це призводило до деякого спотворення державної політики, особливо, як не дивно, у соціально-економічному секторі. Тільки зараз керівництвом цих країн робиться переоцінка набутого досвіду, що складає неабиякий інтерес і для України. Йдеться передусім про те, що держави Центрально-Східної Європи не особливо переймалися відповідальністю за змістовну якість політики реформ, наслідки постінтеграційних  процесів та інші проблеми, які повною мірою проявили себе зараз. Для їх подолання необхідний цілком інший політичний підхід, на відміну від того, що лежав в основі доінтеграційної політики – сподівання на забезпечення суспільного розвитку через членство в ЄС. Насправді виявилося, що така позиція є “напівправдою”, оскільки зміни в сучасній парадигмі еволюції Євросоюзу передбачають надактивну поведінку суб’єктів політичного й економічного процесів, спрямовану не стільки на досягнення балансу у розвитку учасників ЄС, скільки на забезпечення росту його загальної політико-економічної потуги. Звідси – сподівання на “ефективну політику преференцій” в межах ЄС виявилися марними.

Таким чином, ЦЄІ отримала, можливо несподівано для самих учасників, нове поле для діалогу і кооперації у справі подолання постінтеграційних ознак “депресії / стагнації”. Активізація діяльності ЦЄІ у цьому напрямі отримала схвальне ставлення з боку Єврокомісії, яка вітає спроби нових членів ЄС при допомозі усталених країн ЄС (що входять до складу Ініціативи) здійснити економічне втілення якісних переваг (політичного, технологічного, фінансового, правового тощо) нового середовища функціонування (життя). Наразі спостерігається посилення регіональної когерентності, солідаризму, кооперації.

Тут варто було б зазначити, що зараз ЦЄІ перестала бути винятком, яким вона була раніше – з часу свого заснування у 1989 року. З того часу на теренах Північної, Східної і Південної Європи виникло ряд інших регіональних акторів таких як Рада держав Балтійського моря (РДБМ), Організація Чорноморського Економічного Співробітництва (ОЧЕС), ГУУАМ, Ініціатива зі співробітництва у Південно-східній Європі (ІСПСЄ) та інші.

В геополітичному вимірі, вивчення діяльності ЦЄІ, наштовхує на думку про схожість її формату із форматом дещо відмінної ідеї Балто-Чорноморського співробітництва (БЧС). У порівнянні з ЦЄІ, БЧС далеко до наявних політичних й організаційних здобутків Ініціативи. Можна сказати, що як ідеї вони між собою не є конкурентами, а відображають одну і ту ж геополітичну, геоекономічну і, нарешті – геокультурну суть. Тотожність їх є очевидною.

Примітно, що після цьогорічного розширення ЄС серед членів РДБМ залишилося лише чотири країни, які не належать до ЄС – Ісландія, Норвегія, Росія, Україна. Також цікавим видається те, що три з вище наведених держав входять у Програму ЄС “Північний вимір”, на відміну від України, яка до сьогодні була доволі активним членом РДБМ. Слід нагадати, що Програма “Північний вимір” спрямована на гармонізацію відносин і ресурсів, координацію різнорідних ініціатив задля забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку регіону, відображає прагнення до розширення транскордонного співробітництва, подолання суттєвих відмінностей у соціально-економічному розвитку суміжних територій.

Обставина відчуженості України від вказаної Програми ЄС природно викликає не тільки здивування, а й висновок про необ’єктивну втрату шансів розширити рамки транскордонного співробітництва і набути власного практичного досвіду та культури європейської економічної співпраці. Участь України у “Північному вимірі” неабияк посприяла б утвердженню партнерських і союзницьких українсько-європейських відносин в цілому, не кажучи вже про необхідність покращення міжнародної ділової репутації України.

Цікавим також є той факт, що з одинадцяти членів ОЧЕС п’ять одночасно є членами ЦЄІ (Албанія, Болгарія, Молдова, Румунія і Україна). З числа 12 учасників іншої регіональної ініціативи – ІСПСЄ 10 також належать до ЦЄІ. Між останніми помітна деяка політична й організаційна спорідненість, яка зокрема виражається у нібито структурній нерозвиненості, що однак дозволяє  уникати зайвої, передчасної бюрократизації виконавчих механізмів.

Приналежність одних і тих самих держав до різноманітних регіональних організацій неминуче призводить до сплетіння інтересів і діяльності, яка вимагає постійного узгодження – діалогу, спрямованого на досягнення компромісу і підтримки партнерських стосунків і забезпечення кооперації.

Чим раз ЦЄІ потрапляє у поле зору більш потужних чи усталених міжнародних акторів, до яких, передусім, варто віднести Адріатично-Іонічну Ініціативу,  Процес співробітництва у Південно-Східній Європі, такі міжнародні організації як ОБСЄ, Раду Європи, Організацію економічного співробітництва у Європі. ЦЄІ привертає увагу також Європейського банку реконструкції і розвитку, Європейського інвестиційного банку, та нарешті таких світових структур як Організація з питань продовольства та сільського господарства ООН, Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури, Світовий банк, які зараз розглядають низку можливих спільних проектів. Успішно відбувається кооперація ЦЄІ з Центром з питань запобігання злочинності ІСПСЄ та ОЧЕС, що бере  в особі своїх уповноважених представників активну участь у засіданнях Робочих груп з питань енергетики і сільського господарства ЦЄІ.

З урахуванням уваги, якої надається ЦЄІ з боку міжнародної спільноти, можна дійти висновку, що Ініціатива має певні шанси утвердитися не тільки в якості регіональної європейської структури інтегрованої у політику ЄС, а й укласти більш масштабне партнерство. Особливо цікавим у цьому сенсі видається політичне зближення ЦЄІ з ОЧЕС, ІСПСЄ, РДБМ і ГУУАМ, між якими відчувається взаємне тяжіння до більш глибшої співпраці.

В свою чергу на цьому напрямі спостерігається парадокс, коли внутрішні організаційні переваги ЦЄІ виступають одночасно перешкодами для розвитку партнерства з іншими товариствами. Потребується підтримка високого рівня успішності перманентного політичного і ділового консультування – належного забезпечення процесу діалогу.

Регулярно проводяться зустрічі на рівні глав урядів (щорічно восени), міністрів закордонних справ (щорічно навесні), Комітету національних координаторів (кілька раз на рік) країн-учасниць ЦЄІ. Предметом їх консультацій є як актуальні політичні питання, так і широке коло питань співробітництва в економічній сфері. Спеціально для їх поглибленого опрацювання і обговорення сьогодні функціонує біля двадцяти Робочих груп ЦЄІ. В лютому 1996 р. в рамках ЦЄІ було створено постійно діючий Інформаційно-документаційний центр (ІДЦ), що розташований при Штаб-квартирі Ініціативи у Трієсті (Італія). ІДЦ надає інформаційні послуги державам-членам ЦЄІ з питань діяльності Ініціативи, а також соціально-економічного розвитку країн цього регіону. В 1997 році на зустрічі глав урядів держав-членів ЦЄІ було прийнято рішення про реорганізацію ІДЦ у Виконавчий секретаріат ЦЄІ.

Перспективи розвитку ЦЄІ тісно пов’язані із вдалим віднаходженням своєї ролі – позиціювання – передусім у системі європейських інституцій, що, вочевидь, полягає в успішному доповненні внутрішньої політики і механізмів зовнішньої взаємодії Євросоюзу. Ініціатива також відіграє важливу роль своєрідної школи з підготовки членства в ЄС та НАТО. Цю функцію вона виконує з самого початку свого заснування.

ЦЄІ всіляко уникає ризиків підміни ефективно діючих механізмів взаємодії в Європі, успішно віднаходить власні, незайняті ніші для діяльності, що зокрема підтверджується сучасним характером її поведінки. Ініціатива також уникає підміни двосторонніх каналів співробітництва, не втручається у виконання інших міжнародних зобов’язань держав-членів, має здобутки у створенні сприятливої атмосфери для вироблення політичних рішень, що мають застосовуватися по обидва боки нового кордону ЄС. До них відноситься політика лібералізації торгівлі та візового режиму, прикордонна співпраця, нові інвестиційні можливості, транспортна сфера, протидія міжнародній злочинності та нелегальній міграції.

Першотравневе розширення ЄС безсумнівно матиме для ЦЄІ суттєві наслідки. Останнім часом серед політиків та наукових кіл тривають дискусії щодо спільного пошуку шляхів уникнення небажаних наслідків розширення Європейського Союзу, зокрема уникнення появи нової лінії поділу Європи, запобігання виникненню торгових бар’єрів, тощо. Проте, як показує дійсність, здійснення такого роду заходів легше задекларувати, ніж імплементувати.

Ініціативи природно концентрується в межах розв’язання, передусім, проблем політики ЄС. В умовах неспіврозмірності статусу між ЦЄІ і ЄС ефект підпорядкування Ініціативи позиції ЄС чим раз посилюється і тому, з метою збереження потенціалу і перспективи ЦЄІ, постає необхідність впровадження нової складової механізму політичного обмеження надмірного впливу на розвиток ЦЄІ з боку Брюсселю.

Вбачається доцільним, щоби в майбутньому даний унікальний політичний форум не тільки зберігся, а й продовжив виконання місії “допоміжних курсів” для країн, які прагнуть набути членства у Євросоюзі і НАТО. Більше того, варто було б віднайти форми розвитку співпраці з країнами, які не планують інституційно долучатися до ЄС чи НАТО. У цьому ракурсі, видається цікавим вивчення можливостей ЦЄІ зіграти роль на кшталт колишньої Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). Адже, на наше переконання, виконання “доповнюючої функції” ЦЄІ в системі європейських організацій має бути тісно пов’язане із сприянням послідовному, наполегливому і повноцінному втіленню ідеї “Об’єднаної Європи”.

Наведене зумовлює необхідність в межах ЦЄІ розгорнути діяльність спрямовану, принаймні, на: (1) політичне сприяння прийняттю законодавчої бази ЄС, розширенню міжпарламентських зв’язків; (2) гармонійне поєднання власної політики розвитку з політикою ЄС; (3) співробітництво з ЄС через підписання спеціальних угод; (4) сприяння залученню країн Ініціативи до участі в проектах ЄС з питань регіонального і транскордонного співробітництва; (5) підтримці високого рівня внутрішнього політичного діалогу (що сповнений полеміки), і забезпечення відкритого діалогу з Єврокомісією, що мав би дати відповідь на питання збереження розумних меж в політичній дистанції між цими організаціями.

За таких умов перед ЦЄІ виникають нові важливі завдання. ЦЄІ виходить за межі ЄС, тобто вона є змішаною структурою, що поєднує країни різних регіонів Європейського континенту незалежно від їхнього нинішнього статусу у відносинах з Європейським Союзом. Подальший розвиток такої змішаної структури є надзвичайно важливим для майбутньої європейської ідентичності. ЦЄІ створює можливості для відкритого спілкування, вона спроможна зіграти суттєву роль у безпековій сфері – протидіяти небезпеці створення антагоністичних блоків та встановленню нової “Східноєвропейської стіни” у кілька сот кілометрів на Сході.

Під час цієї нової фази перед Ініціативою стає також завдання сприяти утвердженню гомогенності, солідарності та когерентності між державами-членами. Тобто ЦЄІ повинна своє майбутнє забезпечити через діяльність, зосереджену не стільки на участі у політичному процесі Євросоюзу, скільки на розвитку загальноєвропейського політичного процесу втілення ідеї “Об’єднаної Європи”. Як відомо, держави, які поки що залишаються поза межами ЄС, мають певні політичні та економічні проблеми. Це в свою чергу означає, що певну увага в діяльності організації мали б привернути так звані “країнм, які потребують особливої допомоги”. Йдеться про держави-члени Ініціативи, які мають прибуток на душу населення менше ніж 2000 дол. США (Албанія, Білорусь, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Молдова, Румунія, Сербія і Чорногорія, Україна).

Узагальнюючи наведене, слід зазначити, що зміни в європейському політичному середовищі ілюструють, що географічні кордони держав більше не збігаються з контурами найважливіших проблем, пов’язаних з екологією, безпекою, економічними і культурними феноменами.

Розширення зони ЄС не тільки автоматично зміщує зовнішні кордони Євросоюзу, але й робить їх більш протяжними й у відомому сенсі більш проблемними.

Що це означає для України? Взаємодіючи з Європою в різних її проявах, Україна неодноразово стикається з регіональними просторами, сконструйованими в значній мірі для амортизації можливих непорозумінь між “своїми” і “чужими”, “нами” і “ними”. У той же час ці регіональні простори виконують важливу роль “парасоль”, за допомогою яких Європа перевіряє серйозність наших намірів і їх забезпеченість політичною волею і ресурсами. З точки зору України (як мабуть і Європи), ці регіональні простори мають стати предметом не суперечок, а тісної взаємодії і плідної співпраці з Євросоюзом, як генеральним репрезентантом “Об’єднаної Європи”.

Україна, не маючи у близькостроковій перспективі реальних шансів стати членом ЄС, має всі підстави стати поважним учасником, принаймні, проектів транскордонного партнерства, розв’язання проблеми диверсифікації енергозабезпечення ЄС, втілення проекту ТRАСЕКА тощо. У силу цього Україна, як член Ініціативи, має брати незмірно більш активну участь в публічних дебатах, спеціалізованих конференціях, неформальному обміну думками, тобто в тих сферах, які непередбачені нормативно чи загальною політичною атмосферою/дисципліною інших форматів європейської взаємодії.

***

Українським політичним колам варто усвідомити ту обставину, що місце України в Європі буде залежати від її здатності до інтеграції, успішності участі в загальноєвропейському політичному процесі утвердження “Об’єднаної Європи”. Це вимагає продуктивного зближення зі вже існуючими в Європі трансрегіональними структурами такими як ЦЄІ і прагнути “звести “маленьку Європу” в середині України”. Видається, що у цьому роль  Центральноєвропейської ініціативи для України важко переоцінити.

http://www.ea-ua.info/main.php?parts_id=5&news_id=46&news_show_type=1